Батько Дитфрид працював теслею, ремонтував колісні візки, а також вправно вирізав дерев’яні фігурки. Можливо, юний Бруно саме від нього успадкував потяг до мистецтва скульптури. Тересія — самобутня, але малограмотна жінка (грамоті вона вивчилася тоді, коли Бруно вступив до академії, щоб самостійно писати синові й читати його листи), була від природи наділена гострим розумом, жорстким норовом. Теж була людиною, не позбавленою таланту: вона віртуозно володіла мистецтвом домашнього ткання і вишивки. Враження дитинства і юності справили великий вплив на формування Бруно Зака як скульптора. 

  Справжня драма чекала на майбутнього митця у Житомирі, до якого сім’я Заків перебралася в 1903 році у зв’язку з початком служби батька прикажчиком на підприємстві житомирського купця Ланди. У Житомирі й дотепер зберігся будинок по вулиці Михайлівській, де Заки орендували квартиру. Сім’я була доволі заможною і впливовою у німецькому етнічному середовищі. Батьки мріяли, аби їхній син вступив до комерційного училища, аби згодом став багатим підприємцем. Але Бруно уже в ті часи відчував інше покликання — мистецтво! Особливо надихали його чарівні житомирянки, тендітні силуети яких скульптор втілював у бронзі й мармурі згодом.

  Особливі стосунки пов’язували молодого гімназиста із українською дівчиною Єфросинією або як він сам її називав — Фро-фро, котра жила неподалік. Її батьки забороняли Фросі «гуляти із німцями», хоча стосунки, які пов’язували скульптора і юну житомирянку, були далекими від нинішнього розуміння флірту.

  Бруно дуже хотів, аби Єфросинія вчилася. Одного разу без дозволу взяв з батьківської каси 50 рублів (сума, яка дорівнювала тоді річній платі за навчання в училищі), передав їх до гімназії, де хотіла навчатись кохана. Виник скандал, який Бруно і Фрося пережили вельми драматично, навіть спробували разом втекти з дому. Спроба виявилась невдалою. Батьки закоханої пари покарали обох розлукою: Фросю відправили до родичів на Київщину, а Бруно — в Австрію. Закохані щодня листувалися. Бруно надсилав коханій листівки з видами Відня та ескізи своїх скульптур. У 1907 році родина Заків перебралася до Відня, оскільки звідти надійшла вигідна пропозиція роботи для обох батьків.

  Засмучена Фрося повернулася до Житомира, та життя без Бруно для неї тут було занадто тяжким — спогади про юнацьке кохання гнітили її. Після невдалої спроби влаштуватися на роботу вона поїхала до Полтави, де навчалася у жіночій гімназії, після закінчення якої займалася викладацькою роботою. Згодом, за наполяганням батьків, які вимагали «забути вже того німця», вийшла заміж за сина заможних селян Федота Григоренка і у вересні 1914 року народила доньку, яку назвала Марфою. Згодом родина переїхала до с. Великої Султанівки Васильківського району, звідки походила родина чоловіка, але Фросине житомирське кохання не полишало її серця.

  Не забув свою зазнобу і Бруно, котрий вже будував у Австрії мистецьку кар’єру. Він став модним скульптором, навчався у Віденській академії мистецтв, у видатних скульпторів. Бруно Зак весь час знаходився у творчому пошуку — його стилі варіювалися від арт-деко, модерну до орієнталізму. Але особливих успіхів він досяг в еротичній скульптурі. Його бронзові жінки, як правило, були виконані у сріблясто-брунатних бронзових формах; він використовував екзотичні матеріали, аби підкреслити грацію та красу своїх скульптур — слонову кістку, срібло... Його роботи купувались найбагатшими колекціонерами та музеями Європи.

  Особисте життя Бруно якось не склалося: жінки, які часто-густо ставали і його моделями, і коханками, не змогли замінити собою любу україночку.

  Бруно і Фрося все ж зустрілися ще раз у місті своєї юності — Житомирі. В той складний період на Європу вже насувалась Перша світова війна. 24-річний Бруно Зак покинув навчання і, написавши коханій листа, поїхав до Львова, а далі — до Києва. Там у січні 1914 року вони зустрілися. Вона — вже заміжня, однак разом вони їдуть до Житомира, до міста своєї юності, де на вулиці Пушкінській, 20, жив друг юності Бруно Вілберт. Він прихистив молодих і вони разом провели прекрасний тиждень. Бруно виліпив із воску й повіз її образ до Відня. Більше вони не бачилися...

  Значно пізніше, коли в Україні вже гриміла громадянська війна, а Васильків окупували австро-угорські війська, їхній друг Вілберт у чині австрійського офіцера несподівано з’явився на ганку Фросі. Він привіз їй прекрасний образ дами, втілений у бронзі. Дама у розкішному кріслі виглядала як віденська «фройлян», але в її фігурі та обличчі безпомилково вгадувалась Фро-фро... Останню листівку від Бруно вона одержала у 1940 році.

  Так закінчилася історія кохання Бруно і Фросі. Про неї розповіла своїй онуці вона, бабуся Єфросинія.

P.S. Автор щиро дякує правнучці Єфросинії Федорівни Григоренко Олені Хмелюк за надані матеріали.

Олег СПОРНИКОВ. м. Київ, "Житомирщина"

Новини Житомира