НЕДВИЖИМОСТЬ ЖИТОМИРА

Радомишльський спадок архітектора Безсмертного

Радомишльський спадок архітектора Безсмертного

  Як і будь-яка інша галузь мистецтва, архітектура спирається на авторське право, що засвідчує візуальну та конструктивну неповторність, особливість будівлі або споруди. Проте архітектурні творіння, у порівнянні, скажімо, з літературними, музичними чи образотворчими, мають, на жаль, значно менші терміни й можливості для їх збереження у первозданному вигляді.

  Відтак годі дивуватися, що архітектурна спадщина радомишльської минувшини нині малочисельна (і, як не прикро, має тенденції до подальшого скорочення – передусім з огляду на небажання її оберігати). Хоча, приміром, зберігаються у свідченнях, а подекуди навіть світлинах, згадки про палаци Купернацьких, Любанських, Злотницьких, про синагогу і Троїцьку церкву, міську управу й театр, ресторани «Берлін», «Синій птах» та інші, які свого часу були поруйновані війною або вандалами в рясі «страїтєлєй новава міра», що сповідували гасло «війна – палацам».

  Звісно, кожна з цих та їм подібних оригінальних і самобутніх споруд не з’явилась сама по собі зусиллями будівельників. Адже навіть у популярній колись невибагливій пісеньці «Што нам стоїт дом построїть» йдеться про те, що для початку треба накреслити план майбутньої будівлі, а вже потім прокладати рейки і пускати ними кран. Тобто, всяка споруджувана будова починається з її архітектурного обрису.

  Отож, як і тепер, колись громадські монументальні споруди мали свого автора – зодчого, який спочатку побачив їх у своїй мистецькій уяві, а потім зобразив на папері у кресленнях, проектах, розрахунках, що втілювалися вже у реальні збудовані будинки, особняки, громадські заклади.

  У Радомишлі тимчасом лише поодинокі давні споруди мають своїх віднайдених розробників-архітекторів. Відомо зокрема, що зодчим колишніх митрополичих палат є Кілярський, Свято-Миколаївського храму – Микола Юргенс, папірнянський млин спроектував Костянтин Тарасов. Навіть монументальні будівлі, що з’явилися у місті в радянський період, залишаються безіменними у їх авторстві. У відкритих джерелах хіба що наведено ім’я архітектора М.Семененка, який разом зі скульпторами спроектував пам’ятник Леніну, що був встановленій на центральній площі міста у 1974 р. Статую, тобто роботу скульпторів, через чотири десятиліття у 2014-му з п’єдесталу скинули. А сам п’єдестал, що є невід’ємною частиною того ж таки пам’ятника, залишили, встановивши на ньому новий символ нової епохи, навколо якого ламалося і досі ламається чимало списів.

  До речі, питання тут до правознавців, як таке узгоджується з архітектурним авторським правом на п’єдестал. Втім у СРСР зазвичай над будівельним проектом працював штат архітекторів-проектувальників. Автором відтак називали головного архітектора проекту або керівника проектної групи.

  Продовжуючи ж мову про архітекторів, які творили у Радомишлі, слід додати до їх переліку Володимира Андріановича Безсмертного (1861-1940) – одного з найвідоміших київських зодчих кінця ХІХ – початку ХХ століть, який водночас зробив вагомий внесок у розбудову й інших українських сіл і міст. У творчій спадщині цього митця та цивільного інженера значиться і Радомишль.

  Відомий науковець-києвознавець Дмитро Малаков у своїй книжці «Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика» наводить докладний авторський доробок зодчого. У переліку його робіт подано арештний будинок у Радомишлі. Йдеться про будівлю, відому радомишлянам як тюрма.

  Проектував він в’язничну споруду, обіймаючи посаду завідувача губернського будівельного відділу. Примітно, що поруч з В.Безсмертним у цій структурі у 1893-1901 рр. працював діловодом Іван Меленєвський, чиї родинні зв’язки тісно пов’язані з Радомишлем. У повітовому місті жили і працювали чимало представників цього давнього шляхетського роду, що походить із села Мелені, яке свого часу входило до Радомисльського повіту. Належав тоді до цього відділу і згаданий вище К.Тарасов.

  А що стосується «тюрми», то у ХІХ столітті в Радомислі спочатку діяла так звана «арештантська рота», з другої його половини – «тюремний замок», що містився у будівлях, де століттям по тому облаштувалась філія заводу «Маяк». Проте, як зазначав у своїх спогадах радомишлянин М.Карбовський, приміщення тюремного замку не відповідало осучасненим вимогам пенітенціарної системи. Приміром, за нормами імперського Статуту 1890 р. про утримання під вартою на одного бранця повинно було припадати не менше двох кубічних сажнів повітря (9,7 кубометра).

  Відтак за проектом В.Безсмертного у Радомислі (як, до речі, і в деяких інших повітових містах Київської губернії – Бердичеві, Василькові, Липовці) споруджено було нову будівлю для ув’язнених. Вона мала традиційне для подібних закладів планування: по обидва боки коридору з вікнами у торцях розташовувалися камери для арештантів. У напівпідвалі, як зазначає Д.Малаков, вірогідно містилися карцер, кухня та побутові приміщення.

  У переліку архітектурної спадщини Володимира Безсмертного радомисльська в’язниця датована 1900 роком.

  Першим начальником нової тюрми став колезький секретар В.Ваштевич, який перед тим ще з 1885 року керував тюремним замком. Потому начальники Радомисльської тюрми змінювалися мало не щорічно. У 1901-1915 рр. цю посаду обіймали А.Ботвиновський, С.Ткач, М.Кіхно, А.Дружинович, І.Хороненко-Алєксєєв, С.Тимофєєв, П.Вронський, Ю.Звягінцев, Г.Чернявський. 

  Можливо, на таку змінюваність впливало повітове Товариство піклування про тюрми, утворено у відповідності зі згаданим Статутом для громадського нагляду за місцями ув’язнення. До нього зокрема входили повітовий предводитель дворянства, повітовий лікар, товариш прокурора, міський голова, повітовий протоієрей та шановані громадяни (в різні роки громаду в цьому органі представляли Д.Кішка, Ф.Похилевич, Т.Шкідченко, П.Меленєвський, К.Гіжицький, Н.Горенштейн, Р.Вержбицький).

  Однак про вагомий вплив громадськості на функціонування арештного закладу, мабуть, вести мову не доводиться. Бо переповнена була в’язниця, скажімо, під час революційних протестних подій 1905-1907 рр., під час бунту мобілізованих на імперіалістичну війну у 1915-му.

  У 1918-1920 рр., коли в Радомишлі неодноразово змінювалась влада, ті, хто брав її до рук, передусім випускав на волю в’язнів з тюрми, а згодом, натомість, наповнював її вже своїми супротивниками. Комунорадянська влада таких називала «ворогами народу», і їх у в’язниці всякчас перебувало по вінця, особливо у пік репресій 1937-1939 рр.

  У червні 1941-го в’язні радомишльської тюрми стали у місті першими жертвами німецько-радянської війни. Коли гітлерівські війська стрімко наближалися до Радомишля, усіх ув’язнених охоронники вивели на тюремне подвір’я і розстріляли. Можливо, побоюючись, щоб не перейшли на бік ворога. Бо на початку війни такі випадки були непоодинокими. Та й зустріли німців у Радомишлі не як окупантів, а як поважних гостей: із хлібом-сіллю. Але невдовзі гостинність втілилась у влаштований довкола тюрми концтабір, де тримали попервах радянських військовополонених.

  Восени 1941-го лави бранців поповнили активісти ОУН. 21 листопада українські патріоти провели жалобний мітинг у с.Базар, вшанувавши пам’ять розстріляних там червоними котовцями у 1921-му році українських вояків з Другого зимового походу генерала Ю.Тютюнника. Усіх учасників акції у Базарі було заарештовано, частину з них доправили до Радомишля. Чимало з них знайшли тут вічний прихисток.

  Водночас ув’язнених у пору окупації тримали й у колишніх присутствених місцях на Червоній площі (нині територія школи №5). Після вигнання окупантів той концтабір свою діяльність продовжив. Тепер у ньому вже утримували полонених німців, угорців, словаків, поляків, французів. Начальником табору, який функціонував до 1947 р., був нещодавній фронтовик Андрій Бородько, між тим, пристрасний фотолюбитель, що вже у 1960-х рр. зробив наведену світлину колишньої тюрми.

 На ту пору ця споруда бовваніла на території тодішнього міжколгоспбуду («Райагробуду»), якому, одначе, не належала. Будівельники, щоправда, подеколи використовували її для складських потреб. Аж у 1988 році, після того, як райвиконком таки передав будівлю колишньої тюрми військовому відомству, тут облаштували районний військовий комісаріат. А коли на тлі проросійського роззброєння України таку військово-мобілізаційну структуру взагалі мало не ліквідували, будинок переобладнали під районний суд, що тепер у ньому й функціонує. Певною мірою споруда продовжила своє первісне призначення слугувати каральній системі, щоправда, вже не для покараних, а для тих, хто карає.

Володимир Молодико, radomyshl.blogspot.com

Новини Житомира

Последнее изменение Четверг, 18/01/2018

Оставить комментарий

Убедитесь, что Вы ввели всю требуемую информацию, в поля, помеченные звёздочкой (*). HTML код не допустим.

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

marschrut

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Loading...

Go to top