«Я — родом з маленького села Вірлі Баранівського району, — розповідає 90­-річний глава сім’ї Іван Купріянович Базько. — В армію мене призвали ще під час війни, а повернуся додому через сім років. Багато наших односельчан ходили на роботу в сусідній райцентр Баранівку — на тамтешній фарфоровий завод. Туди влаштувався і я після армії. Працював на різних роботах: подавав у топку торф, дрова та вугілля, чистив печі. На заводі й познайомився зі своєю майбутньою дружиною — одноліткою Ганею».

  «Працювала я тоді у живописному цеху — мала талант до малювання, розписувала візерунками вже готовий посуд, — згадує Ганна Созонтівна. — Півроку ми з Іваном зустрічалися, а після Різдва він набрався сміливості та прийшов свататися. І вже за кілька тижнів ми відгуляли весілля. Було це в далекому тепер 1953 році».

  Перше питання, яке виникає у кожної молодої родини — житлове. Вирішили його Базьки досить оригінально. Ганна до весілля жила з ріднею у Баранівці, Іван щодня ходив по п’ять кілометрів пішки — на роботу і назад у свою Вірлю. Аби житло було поруч із заводом, де обоє працювали, чоловік зважився на серйозний вчинок. «У Вірлі я розібрав стару дерев’яну батьківську хату і перевіз її у Баранівку, — згадує Іван Купріянович. — Там змурував фундамент і склав хату заново! Тож у прийми до жінчиних родичів не пішов, та й її не повіз у своє село — натомість таким оригінальним чином влаштував житло в райцентрі!».

  У тій старій хатині побачили світ троє їхніх дітей — Микола, Наталя та Василь. Сьогодні всі діти мають свої родини, дітей та онуків. «Нащадки — наша особлива радість, — зізнається Іван Купріянович. — Нині у нас з Ганею семеро онуків та семеро правнуків! Між іншим, у моїй даті народження — теж сімки, цілих три: 07.07.27. Бачу тепер у цьому цікавий збіг».

  Подружню любов Іван та Ганна Базьки пронесли крізь усе життя. Не стало перепоною їхньому шлюбу й те, що майже все життя Ганна заробляла більше, ніж її чоловік. «У нас на заводі, в живописному цеху, зарплата хороша була, — розповідає Ганна Созонтівна. — А Іван працював їздовим, тож отримував менше. Але всю свою невелику зарплату приносив у родину. Після получки не йшов з друзями пити у кафе, а пояснював приятелям, мовляв, сувора жінка спасу не дасть. І зберігав таким чином гроші від тринькання».

  Попри поважний вік, старенькі й нині тримають господарство. Мають город, курей. Разом з батьками нині живе син Василь, допомагаючи їм в усьому, але вони намагаються хатню роботу робити самі, хоч сили вже й не ті. Запитую «молодят» про секрет міцного 65­-річного шлюбу. «Нас тримає на світі, передовсім, віра у Бога, — каже Іван Базько. — Ми ніколи не приховували своєї віри. Навіть у радянські часи я був церковним старостою. А ще пишаюся тим, що в 1970­-их роках, будучи у справах в Одесі, випадково зустрів там Патріарха Пімена — і взяв у нього благословення! Та й тепер щонеділі йду до храму. Ганя вже погано ходить, тож лишається вдома, але прочитує у недільний день перед іконами всю літургію. А інший секрет подружнього життя — дуже простий: треба весь час розуміти одне одного. Я звик завжди слухати дружину — тож ми ніколи не сваримося. Головне, щоби у шлюбі були повага й підтримка. Про це ми з моєю Ганею ніколи не забували».

Сергій Бовкун, zhytomyrschyna.zt.ua