НЕДВИЖИМОСТЬ ЖИТОМИРА

×

Предупреждение

JFolder::create: Не удалось создать каталогPath: /var/www/dks/data/www/news.dks.ua/cache/jsn_time2_pro/
JFolder::create: Не удалось создать каталогPath: /var/www/dks/data/www/news.dks.ua/cache/jsn_time2_pro
Не удаётся найти исходный файл

Рядовий піхотинець Кушнір

Рядовий піхотинець Кушнір

  Сьогодні, на жаль, все менше й менше залишається ветеранів серед нас. Ми — останнє покоління, яке ще може почути про Велику Вітчизняну війну безпосередньо від її справжніх учасників. І один із найголовніших наших обов’язків — пам’ятати про подвиги дідів і прадідів.

 

  Одним із тих, кому пощастило вийти живим із пекла війни, є 92-­річний ветеран Великої Вітчизняної війни та праці, житель Малина, колишній викладач спецдисциплін місцевого лісоколеджу Володимир Пилипович Кушнір.

  Ми зустрілися із ветераном на його впорядкованому подвір’ї, у затінку бузку та яблунь, - пише zhytomyrschyna.zt.ua.

  — Народився я в с. Кирданах Овруцького району, в сім’ї селянина-­бідняка, — почав розповідь Володимир Пилипович. — У родині окрім мене підростали також дві сестри та двоє братів, котрі були молодшими за мене. Наше село було розташоване за кілометр від міста. А там стояла військова частина. Наша мама ходила до військових на кухню і приносила лушпиння картоплі. З нього ми пекли млинці або варили та їли. Іноді у лушпайках траплялись голови з риби — то був справжній делікатес... Голод 1932 — 1933 років запам’ятався на все життя. Мені тоді виповнилось 7 років. У дитячій пам’яті збереглася смерть ранньою весною від голоду тітки Ганни, котра впала й лежала біля мосту, та дядька Власка, котрий ввечері гнав худобу додому, впав на вигоні й помер...

  — Коли фронт наближався до Овруцького району, 19 листопада 1943 року Овруч звільнили партизани. Нас, юнаків 1926 року народження, мобілізували в перших числах грудня 1943 року. Було нам тоді по 17 років, мене з 300 однолітками направили на півроку до 377­-го запасного стрілецького полку, розташованого в Ульяновській області. Звідти потрапив до 751­-го Червонопрапорного Сідлецького стрілецького полку, який розташовувався за 50 кілометрів на південь від Варшави. Полк був виснажений у боях.

— У 5­ій роті, яку ми поповнювали, залишилось у строю лише 25 солдатів, а у взводі, куди потрапив я, — лише двоє, — пригадує Володимир Пилипович.

  Зв’язковий на фронті — мішень для ворожих снайперів. Бойове поранення В.П.Кушнір отримав під час наступальних боїв неподалік від річки Вісли. Переборюючи біль і страх, бо навколо були німці, дістався до своїх. Після тривалого лікування та операцій рядовий Кушнір потрапив у госпіталь, розташований у Кисловодську. Було це на початку січня 1945 року. У ніч із 8 на 9 травня 1945 року, коли рани загоїлись, наш земляк охороняв цей госпіталь. А через дорогу був гучномовець. І саме з нього Володимир Пилипович почув про Велику Перемогу над гітлерівською Німеччиною.

  У 1948 році В.П.Кушнір вступив на навчання до Малинського лісотехнікуму, який закінчив 1952 року з відзнакою. Його направили на роботу в Гірський Алтай, де три роки працював майстром лісозаготівель. Потім направили в інститут підвищення кваліфікації до Красноярська, затим — до Томської області, де працював інженером та начальником виробничого відділу. Коли повернувся додому, працював інженером лісозаготівель Малинського лісгоспзагу, трохи — в райкомі партії та 26 років — викладачем лісоколеджу.

  Зі своєю супутницею життя — Валентиною Павлівною — Володимир Пилипович одружився 1952 року. 15­річна Валентина тоді на хліб заробляла помічником друкаря.

  — Моя половинка — аварійна жінка, — жартома каже В.Кушнір. — Їй «пощастило» на усіх видах транспорту в аварії потрапляти. Коли жили на Півночі, вона летіла «Ілом» по роботі, та раптом літак впав. На щастя, всі залишились живими. А іншого разу пором на якому їхала Валентина, врізався в катер. Найбільше ж не таланило з кінним транспортом...

  Виховали й виростили Кушніри, в мирі та злагоді проживши в парі 66 років, двох синів — Валерія, котрий проживає з сім’єю в Малині, та Віталія, котрий оселився в Чернігові. Дочекалися трьох онуків та стількох же правнуків.
Ще й цього року грядочку біля хати впорядкували вдвох, бо без діла сидіти не звикли.

  — Тепер милуємось рівненькими рядками картоплі, овочів, — сказала 86­річна Валентина Павлівна. — Хоч і підводить уже обох здоров’я, але все­таки — своє...

  Сьогодні Володимир Пилипович полюбляє читати періодику, дивитись телевізор. Більше 25 років життя присвятив участі в народному хорі «Ветеран», з яким побував на різноманітних обласних та всеукраїнських конкурсах і фестивалях. Детальні спогади про свій бойовий шлях розмістив у книзі «Сповідь рядового піхотинця», яку видав у Житомирі десять років тому. Є розповідь про В.П.Кушніра й у «Книзі пам’яті. Переможці», виданій у 2015 році.

  Володимир Пилипович провів мене до хвіртки, стиха промовив: «Шкода, що нині гинуть наші хлопці — цвіт української нації, яких щодня оплакують матері, дружини, діти. Коли це вже все закінчиться, адже, наближаючи тоді Перемогу, думали, що на нашій землі — то вже остання війна...».

Богдан Лісовський

 

Оставить комментарий

Убедитесь, что Вы ввели всю требуемую информацию, в поля, помеченные звёздочкой (*). HTML код не допустим.

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

marschrut

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

BP link u

Loading...

Go to top