НЕДВИЖИМОСТЬ ЖИТОМИРА

Історія одного півторастолітнього малинського будинку. ФОТО

Історія одного півторастолітнього малинського будинку. ФОТО

   Про це цікаве місце, яке зберігає півторастолітню історію у Малині, розповіла на своїй сторінці у Фейсбук користувачка Антоніна Глущенко.

   До її публікації додані й не менш цікаві фото. Повністю уесь подальший текст взятий з допису Антоніни Глущенко у Фейсбук.   

   Стіни цього дерев’яного, обкладеного цеглою будинку по вулиці Шевченка у Малині пережили багато. Та хіба мало сталося майже за півтора століття?..

  Добротно збудований, з міцного дерева, з великими вікнами, критий жерстю і з невеличким ганком — він вирізнявсяоніна  з-поміж інших будинків по вулиці, як хазяйновитий господар вирізняється своєю поважністю на ринку з-поміж жвавого простолюду. Статечності господі додавали клуня зі збіжжям та чималий погріб. У напрямку річки простягався город. 

Budynok 1

  ...Цей будинок плекав не одне покоління: від чималої власної родини малинчанина Івана Івановича Єнька (у нього було три сини та дві доньки) — аж до його правнуків. Він — один з п’яти вцілілих по вулиці Шевченка у роки Другої Світової війни, і донині зберіг свою архітектуру і майже не змінився усередині. Вікна житлових кімнат, як і колись, виходять на вулицю. Нема, щоправда, високого товстелезного осокору на розі, пишних кущів бузку та жасмину попід стінами. Людським житлом стала дідова кімната-майстерня, де стояли станки для виготовлення прядок та дитячих возиків (у тридцяти роки минулого століття він був прототипом сучасної коляски для немовлят. Мав вигляд невеличкого ящичка з чотирма стоячками по бокам, акуратно відфілірованими і з’єднаними між собою перемичками.

   Дорослий тягнув за собою цього низенького возика на дерев’яних колесах з малям, ніби сани). 
З часом домашнє ткацтво відійшло у минуле. Тож возики стали користуватися більшим попитом у малинчан, ніж прядки. І люди, як і раніше, торували стежку до дідового будинку, аби придбати його вироби — кому що знадобиться.

   Власне Іван Іванович, окрім столярки, займався й іншими справами — він мав поля, землі у Гамарні. Намагався дітям дати належну освіту. Старший його син Павло став працювати на паперовій фабриці, і очолював свого часу фабком. Менший – Петро, після закінчення Київського педагогічного університету, вчителював. Саме ця молода родина оселилася у батьківському будинку і доглядала вже стареньких батьків. 

  Будинок знову наповнився дитячим щебетом. Ще б пак! Троє дівчаток (Леся, Галя і Катя) та їх братик Володя — стільки малечі народилося у Петра Івановича та його дружини Надії Семенівни (обоє вчителювали у першій та третій міських школах). Допомагала доглядати дітвору сестра Надії Семенівни — Антоніна. 

  Будинок став служити новим господарям, новому поколінню. Петро Іванович викладав українську та російську мови не лише у школі, а й на так званому робфаці. Він власноруч склав радіоприймач, захоплювався мисливством. Його рудий ірландський сеттер Бой не лише допомагав у полюванні, а й був улюбленцем усієї дітвори. 

  Справжньою годувальницею для родини стала корова. Молоко було для дітей, ним випоювали телятко — тож тварину берегли і про неї дбали. Одного разу їй в корм потрапив скалок від січкарні. І корова загинула. Це була велика втрата. Над твариною плакали. А згодом-таки придбали іншу. Бо якщо хата була прихистком, то саме корова — рятувала тоді людей від голоду, допомагала пережити війну і тяжку післявоєнщину. 

  Будинок пережив і сімейну трагедію, у далекому 38-ому. За підозрою у антирадянскій пропаганді та націоналізмі органи НКВД затримали Петра Івановича. Назад, до родини, він так і не повернувся. У свідоцтві про смерть значиться старшна причина — «Розстріл». Родина отримала негласне клеймо — «сім’я ворога народу».

   Потім була війна... Будинок Єньків провождав німим поглядом у далеку дорогу на Радомишль усю їх сім’ю, корову, клуночки. І лишався приймати бій... А вони у 41 році для Малина були тяжкі, довгі, оборонні. Як зумів вціліти, мабуть, знає лише він. Подібні проводи випали на його долю і в сорок третьому — при визволенні міста. Стіни будинку стали зрешечені осколками, слідами від куль. Зранений, у шрамах, але вцілілий... Тоді, у війну, він приймав усіх — кому знадобився: і господарів, і ворогів, і визволителів. 

Budynok 1

  А у сорок третьому, після визволення Малина, діти зачудовано споглядали, як у дворі напроти будинку стояв радянський танк КВ (Клім Ворошилов). Власне уся вулиця Шевченка пережила багато: у 41-ому сюдою тягнулися подалі від війни вервечки малинських євреїв — михайлівських і мишівських. Потім — бої, втрати, пожежі. Замість будинків на господарів, які у страху кидали свої оселі, чекали самі згарища... Пощастило лише пятьом родинам — їх оселі вистояли. 

  А потім стало мирно. Мирно, хоча бідно, з великими труднощами. Бойові «рани» на будинку господарі замазували рудою глиною з піском. Діти росли, вчилися, пішли шукати долі у світі, великому світі, але завжди мали куди повернутися — до цього, батьківського будинку. 
Тут знову звучали дитячі голоси, уже правнуків Івана Івановича. І стежка кликала вже їх малі ніжки через город до річки — у дубину, до крислатих дубів та запашних квітів. Поряд виростали інші будинки, уже повоєнні, сучасні, з цегли, іншої конструкції. А він стояв і стоїть нині — як німий свідок історії, загартований війною, нестатками, розрухою, зміною влади. 
…І хоч нині цей, на перший погляд, нічим не примітний будинок плекає життя інших родин, інших дітей, він сповна виконує свою велику місію — бути надійним прихистком для людських доль.

Budynok 1

Budynok 1

Budynok 1

Budynok 1

 

 

Последнее изменение Четверг, 24/05/2018

Оставить комментарий

Убедитесь, что Вы ввели всю требуемую информацию, в поля, помеченные звёздочкой (*). HTML код не допустим.

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

marschrut

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

BP link u

Loading...

Go to top