12 років веде для юних новоград-волинців гурток "Ляльковий театр", що діє при Палаці дітей та молоді, - про це повідомляє Novograd.city.

  Тетяна вдячна за те, що здобула нормальну вищу освіту. Вдалося закінчити Київський інститут культури ім. Корнійчука за спеціалізацією режисер-організатор масових свят ще до панування у цьому навчальному закладі Михайла Поплавського, знаменитого діяча культури й "тенора". Працюючи культорганізатором, завклубу, режисером народного театру, керівником театрального колективу, увесь час, хоча б дотично, була пов’язаною з театром.

  Щиро зізнається: "Я не можу порахувати кількість і навіть просто згадати усіх зіграних у житті ролей. Навчаючись у школі № 7, залюбки ходила на заняття до місцевого режисера Петра Сурая. Була Уляною у "Сватанні на Гончарівці", мала багато епізодичних ролей. Незважаючи на темний колір волосся, часто "працювала" Снігуронькою. Кого лишень не доводилося мені грати: Мавку, Бабу Ягу, Кікімору, Тигрюлю, Мильну Бульбашку, Козу! Роль Кози мені дуже сподобалася".

  Я подумки насторожилася: занадто відкрита чи лукавить? Усім відомо, що дівчатка, юнки й жінки завжди хочуть виконувати роль принцеси, королеви, Попелюшки, феї, зачарованої красуні, а не Баби Яги чи капосної кози. Невже є на світі жінка, яка не хоче виглядати кращою, ніж є насправді? І чи буває так взагалі? Блиск діамантів, розкішні сукні, хутро, неймовірні відтінки помади та лаку для нігтів свідчать про протилежне й промовисто твердять про іншу суть жіночої природи.

  Тим часом Тетяна продовжувала: "Колектив викладачів Палацу дітей та молоді дуже творчий, під час новорічно-різдвяних святкувань водимо козу. У моєму виконанні Коза була не нахабною твариною, яка вимагала гостинців, як у фольклорі. Я була інтелігентною, вишуканою козою у білій пелерині, білих рукавичках, білих чобітках на високих підборах, радше гоноровою, а не норовистою, такою міською панянкою. Я – міська коза, ця роль мені справді близька".

  Ось все і стало на свої місця. Тетяна за покликанням – актор, для якого головне не "я", а професійно виконана роль, що несе певне смислове навантаження. Після навчання в інституті у неї був шанс залишитися у столиці, але батьки часто хворіли, тому довелося повернутися додому, у рідний Новоград-Волинський. Київський театр юного глядача чи ляльковий театр, де могла реалізувати себе значно повніше, залишилися поза сценарієм. Любов’ю її життя театр не став, любов’ю її життя залишилася лялька.

  Зараз Тетяна живе не сценою, бо знаходиться за нею, за ширмою, а найточніше – за лялькою. Вона опанувала рідкісною професією актор-ляльковик і навчає цієї справи дітей: "Уже тепер, займаючись з вихованцями, розумію, чому так люблю іграшки. Лялька – це перший дотик дитини до справжнього мистецтва. Не всім судилося стати актором, а талановитим актором і поготів. Та підлітки й не повинні прагнути стати знаменитостями.

Моє головне завдання не спектакль поставити, а допомогти дитині розкритися, відчути себе відповідальною за свої негарні вчинки, побачити красу внутрішнього світу героя.

  Я спостерігаю, як діти негативного персонажа намагаються зробити кращим, і це мене тішить. Дозволяю не кардинально відхилятися від сценарію, – якщо дитина здатна змінювати характер ляльки, значить, у неї працює фантазія і є вибудована батьками, вчителями лінія правильної поведінки".

  Запитання "чи не займаєтеся у вільний час популярною нині лялькотерапією" змусило Тетяну знітитися: "З вільним часом у мене якось не склалося: робота, домашні клопоти, донечка і син – студенти. До того ж я займаюсь пальчиковим театром з дітьми, для яких знайшли зручне обтічне формулювання «діти з обмеженими можливостями». Важко про це говорити, але материнський інстинкт веде мене до центру соціальної реабілітації дітей з інвалідністю, де мій прихід стає часточкою справжнього дитинства. Я бачу, як простий контакт з лялькою робить цих діток щасливими, і не можу не помітити, що їм катастрофічно не вистачає мами".

  До речі, двадцятилітня донька Тетяни Анна, яка зараз навчається у Рівному, обрала фах логопеда-дефектолога. Вона також працюватиме з дітьми. Тетяна скуповує різну методичну літературу і планує запропонувати доньці використовувати у роботі дефектолога елементи лялькового театру: «Недавно прочитала, що існує ляльковий театр на подушках, тобто мами з немовлятами сидять на подушках, а між ними рухаються великий слон і маленька мишка, зелений Крокодил і коричневий Чебурашка. Це чудова ідея вчитися говорити, робити перші пізнавальні кроки в оточенні яскравих рухомих предметів».

  Про приватні заняття Тетяна ніколи навіть не думала. Оплачуваною лялькотерапією вона не займається, модних слівець не вживає, але коли в сумочці є лялька-рукавичка, а поруч заплаканий чужий малюк, то він перестає плакати. Витягла швидку лялькову допомогу – дитина усміхається. Якось у подібній ситуації із носовичка довелося терміново зробити жабку.

 У гуртку вчить виготовляти ляльок з найпростіших речей чи матеріалів: "Кулька з жовтого пластиліну на олівчику, це вже не кулька, а кумедний Колобок. Тенісний м'ячик на паличці – це голівка Діда чи Баби"

  Згадала, як попросила принести на заняття звичайнісінькі повітряні кульки, маркери й маленькі хустинки: "Навіть не очікувала, що заняття перетвориться на маленьке свято. Діти наповнили кульки повітрям, пов'язали на них хустинки й почали малювати маркером очки, носики, ротики. У когось лялька-голова виглядала сердитою, у декого – сумною, в інших – веселою, але всі діти дуже раділи. Власноруч створена лялька здатна зробити те, що людині не до снаги".

  Усвідомлено чи ні, Тетяна використовує свій фах режисера-огранізатора дійств у сьогоднішній роботі. У відремонтованому приміщенні колишньої Держстатистики, куди переселився Палац дітей та молоді, у Тетяни Сардак є клас-робочий кабінет, який їй подобається. Вона каже, що з керівниками таланило. Саме колишній директор Палацу шкільної молоді Зінаїда Шлендер, оцінивши артистичність, креативність, любов Тетяни до ляльки, підштовхнула її до ведення гуртка "Ляльковий театр". Нинішній керівник Ольга Добровольна теж підтримує гурток – купує книги, привозить цікаві іграшки як матеріал для вистав, заохочує брати участь у змаганнях та конкурсах різних рівнів.

  "Режисерські задатки у мене були з дитинства. Я виросла у старих, нині зруйнованих, досах за Будинком офіцерів. Тато, колишній військовослужбовець, працював у Будинку офіцерів інструктором з культмасової роботи. Часто професія батьків впливає на становлення дитини, так було і зі мною. Ще п'ятикласницею організовувала вуличний театр. З подругами між деревами натягали мотузки, робили завісу з ковдр та покривал і ставили Попелюшку або якусь іншу улюблену казку. Вдячна публіка, жителі досів, замість квітів дарували нам яблука, горіхи, печиво, цукерки.

  Тепер приємно згадати, яким солодким на смак був перший режисерський успіх, – сміється Тетяна. – Не розумію людей, які чи сміються, чи то заздрять ляльковикам: бач, усе життя граються ляльками. Для мене лялька не іграшка, насамперед вона – персонаж, далі – образ, а вже на третьому місці – я, актор. Дорослі дядечки й тітоньки, які пов’язали своє життя з ляльковим театром, частково залишаються дітьми. Вони не загралися. Вони не доросли до заздрощів, підлості, пліткарства, зневажань. Світ дитинства значно світліший, з ним нелегко розпрощатися…".

  Тетяна не соромиться професійних дивацтв: "Подумаєш, розмовляю з іграшками й поважаю їхній характер! Сама по собі лялька – це творчий витвір, і якщо ляльковик зрозумів задум режисера, то лялька оживає. А коли тим сам собі режисер, то просто живеш у всесвіті ляльок й інколи вони керують тобою. Дехто стверджує, що лялькарі та ляльковики віддають душу ляльці. Я не вірю в дурниці, я знаю, що будь-який творчий дар від Бога".

  Таємниці оживляння ляльки Тетяна не розкрила, мовляв, ніяких таємниць не знає. Просто зрозуміла, що у звичайному театрі актор присвоює собі чиєсь життя, а у ляльковому – актор повинен поділитися своїм життям з лялькою. Погодьтеся не кожен опанував великим даром ділитися. Можливо, саме це вміння робить Тетяну щирою, відкритою, у хорошому розумінні такою, як вона є.

Джерело: novograd.city

 

Новини Житомира