НЕДВИЖИМОСТЬ ЖИТОМИРА

«Бути добрим актором у цьому житті» — радив журналіст і письменник Василь Земляк

«Бути добрим актором у цьому житті» — радив журналіст і письменник Василь Земляк

  У трудовому архіві редакції газети «Житомирщина» і досі зберігається особова справа її працівника Василя Сидоровича Вацика.

  У заяві на ім’я редактора, датованій 6 вересня 1946 року, 23-річний ветеран війни, колишній партизан-ковпаківець пише: «Прошу прийняти мене на роботу кореспондентом газети «Радянська Житомирщина». Буду чесно і самовіддано виконувати всі обов’язки, що будуть на мене покладені...». Оті чесність і самовідданість він підтвердив протягом усіх одинадцяти років роботи в редакції: спочатку — власкором у Ружині, із 1949-го по 1951-ий — завідувачем сільгоспвідділу, а далі, до від’їзду в столицю, — відповідальним секретарем редакції.

  Давно вже відійшов у засвіти цей талановитий, мудрий, надзвичайно великих чеснот чоловік, який із газетяра став видатним українським письменником, кіносценаристом, лауреатом Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Немає серед нас і його тодішніх колег і друзів. Але залишилися їхні спогади про Василя Сидоровича Вацика — наполовину — українця, наполовину — чеха, котрому іще зовсім юним, маючи псевдонім «Земляк», довелося спізнати партизанського хліба і фашистських куль.

kd0102919 1

  Про його перші журналістські роки красномовно свідчить характеристика, підписана редактором газети Іваном Стеценком: «Василь Сидорович Вацик,.. 1923 р. народження, освіта — незакінчена вища,.. проявив себе здібним, ініціативним і оперативним газетним працівником. Дисциплінований. Вдосконалює свою кваліфікацію — вчиться на заочному відділенні Житомирського сільськогосподарського інституту. За своїми діловими якостями він може бути на посаді відповідального секретаря газети».

  За казенними словами характеристики — цілий світ напруженої праці, творчого горіння, пошуків себе в літературі. В редакції він був гомінким, навіть дратівливим. Ненавидів штампи, мовну убогість, а над усе — нерозуміння деякими газетярами справи, про яку пишуть. Вимагав чіткості думки, лаконізму, мовної досконалості. Сам же, маючи феноменальну пам’ять, буваючи у відрядженнях, спілкуючись із героями своїх матеріалів, записував лише цифри і прізвища. Факти ж навдивовиж точно відкладалися в його голові й потім лягали газетними рядками — навіть у передових статтях, за словами колеги Костянтина Кізуба, «як пісня».

  Всі, хто товаришував із Вациком, знали: з відряджень він привозить не лише матеріал для нарису чи кореспонденції. В окремий блокнот Василь Сидорович записував слова й вирази; розповіді про пригоди, що траплялися з його співрозмовниками; нерідко — пісні, народні оповідки, місцеві назви рослин, дерев. Він любив зустрічатися з людьми.

  Від власкора Зіновія Водоп’янова він дізнався про керівника процвітаючого господарства — колишнього шахтаря з Донбасу Коробова.

  — А який він із себе, цей Коробов? — допитувався Вацик. — Високий, низький, товстий, худий? А як до нього поїхати?

  І з часом таки поїхав, а через кілька років написав повість «Кам’яний брід», де образ головного героя списаний із Коробова.

  Іншого разу, вичитуючи кореспонденцію Івана Ломачука зі Словечанського, нині Овруцького, району, в яку журналіст вставив у діалог почуті від тамтешніх колгоспників слова, що виразно характеризують поліські землі: «Тече-мокне, пече-сохне» і «Не так уже й родить, але й хліба не зводить», Василь Сидорович захоплено вигукнув:

  — Так це ж перлини, друже! Де ти їх викопав?! — І тут же вписав їх у свій блокнот, із яким не розлучався.

  У той час в редакції часто бували відомі люди: літератори, вчені, митці. Приїжджав якось і відомий медіум Вольф Мессінг. Серед тих, хто входив до кола друзів Вацика, згадувала Лисавета Листовська-Кізуб, був професор Житомирського сільгоспінституту Василь Петрович Живан. Людина унікальних знань про природу Полісся, він особливо приваблював Василя Сидоровича. Не дивно, що саме Живан став головним героєм поліської повісті Василя Земляка «Рідна сторона». Уже в наші дні дослідниця історії Житомирського національного агроекологічного університету Евеліна Горєва-Слидзюк довела, що саме професор цього навчального закладу є однойменним прототипом літературного героя повісті.

  Знайомства, зустрічі та блокноти із нотатками, яких у Вацика набиралися десятки, були невичерпною скарбницею його майбутніх літературних творів. Колеги знали, що весь день Василь Сидорович займається газетярською роботою, а ввечері сідає в кабінеті за окремий маленький столик і щось пише. «Шкода, — пригадувала Лисавета Кізуб-Листовська, — що не всі тоді розуміли його закоханість у друковане слово, прагнення досягти того, щоб воно зачіпало не тільки розум, а й серце читача».

  Редактор Іван Пилипович Стеценко не раз, було, побачить удень Василеву втому, і скаже по-батьківськи:

  — Спочинь іди. Я Костю (Кізуба — Авт.) попрошу без тебе матеріали заслати в друкарню.

  Візьме сам половину не вичитаних відповідальним секретарем матеріалів і піде до свого кабінету. Відпустить Вацика відпочити, а той уранці принесе проблемний матеріал із колгоспного життя — на три «підвали». І події в них — живі, й люди — колоритні, й зміст — глибокий. Лише під очима в автора — синці, тільки обличчя змарніле. Часом оте недосипання доводило до роздратування.

  — Який розумник летючку призначає вранці? — кинув він якось у відповідь на редакторське: «Скільки ж можна чекати на вас, Василю Сидоровичу?».

  Певне, саме тоді він ночами виписував, вигранював образи повістей «Рідна сторона», «Кам’яний Брід», що й зробили його нашим Земляком із великої літери.

  У січні 1952 року в «Радянській Житомирщині» з’явився перший суто літературний твір Василя Вацика — гумореска «Настінка». Потім — новели «Істотна поправка», «Напис на кавуні» й «Як закувала зозуля». Іще три роки в газеті він так і підписувався, хоча в республіканських журналах уже друкувалися його твори під псевдонімом «Василь Земляк». Для своїх же земляків волів залишатися скромним газетним працелюбом.

  Дві пристрасті були у Василя Сидоровича: до старовини і до природи рідного краю. Його колега Василь Лемешко пригадував історію про те, як Вацик горою став на захист скелі під назвою Голова Чацького над Тетеревом у Житомирі.

 Василь Сидорович часто бував у цих місцях; вслухаючись у жебоніння ріки, подовгу стояв біля Голови Чацького. Скелю цю він так любив, що потім переніс її у «Рідну сторону» під назвою Голови руського Лицаря.

  І раптом містом поширилась чутка, що розташований неподалік каменедобувний кар’єр розпочинає розробки саме в напрямку цієї скелі, є намір підірвати її. Дізналися про це і в «Радянській Житомирщині». Обуренню Вацика не було меж. Він виступив на сторінках газети проти губителів природи й такої унікальної ландшафтної пам’ятки. Потім — ще раз. У справу змушений був втрутитися тодішній перший секретар обкому партії, двічі Герой Радянського Союзу О.Ф.Федоров. І кар’єр закрили, а Голова Чацького й сьогодні є своєрідною візитівкою Житомира.

  Буваючи у відрядженнях, Василь Сидорович завжди цікавився пам’ятними місцями, історією древлянської землі, її легендами, піснями. Він побував біля купальні княгині Ольги на річці Уж у Коростені, на могилі древлянського князя Ігоря Святославовича в Овручі, в будинку, де народилася Леся Українка, — в Новограді-Волинському, в партизанських землянках у городницьких лісах. А одного разу, пригадував Василь Лемешко, приніс і показав колегам фотознімок невисокої церкви з низенькими прибудовами. То був спорожнілий Тригірський монастир.

  — Ви уявляєте, яка це краса! — захоплено говорив він.

  Споруда старого монастиря так полюбилася Василеві, що він попросив редакційного художника написати з фотографії картину і часто потім показував її друзям. З роками, коли Земляк уже працював на Київській кіностудії імені О.П.Довженка, не без його підказки цей монастир став об’єктом кінозйомки. Студія відремонтувала його, побілила. Тут знімалися фрагменти кінострічки про С.А.Ковпака «Від Путивля до Карпат».

  Обіймаючи посаду відповідального секретаря, Василь Вацик, якого вже стали визнавати в літературному середовищі, залишався скромним і, за словами його колеги Івана Смольнякова, «до чужого голосу дослухався, щоб своїм якнайвиразніше говорити». А ще був надзвичайно чуйним і людяним. Пам’ятаючи, як сам колись, приїхавши до Житомира з двома маленькими дітьми, поневірявся без житла, коли вже від’їздив до Києва, сказав Зіновію Водоп’янову, котрого якраз переводили працювати в апарат редакції:

  — Друже, ось тобі ключ від моєї квартири. Якщо зможеш — займай її.

  То були дві малесенькі кімнатки, така ж кухонька, але для Водоп’янова це стало справжнім багатством.

  Василь Земляк переїздив до Києва у 1957-му році. Про те, як він прощався з колективом, згадував Василь Лемешко. Колеги зібралися в кабінеті редактора В.Матящука. Василь Сидорович підвівся і, хвилюючись, сказав:

  — Шекспір стверджував, що світ — сцена, а ми всі — артисти. Я певний, що світ — величезна сцена, кожен приходить, грає в ній свою роль і відходить. Кожен робить свій внесок, кожен створює щось, що залишається після нього, — потомство, посаджене дерево, слід у душі іншої людини. І мені здається, в нас немає причин для смутку. Кожному з нас треба прагнути бути добрим актором у цьому житті. А для цього головне — самодисципліна і праця. Я ставлюся ревно до часу, розподіляю його на хвилини, і мене вражає «щедрість», з якою дехто його розтринькує. А де ж радості життя? — інколи мене запитують. Вони в мене — у втомі після щільно заповненого плідного дня, в тому самому «добре», яке я дозволяю собі сказати після праці.

  У столиці Василь Земляк працював головним редактором видавництва «Молодь», керівником редакції кіностудії ім. О.П.Довженка, керівником сценарної майстерності студії. За його сценаріями знято ряд кінофільмів. 1976 року за роман «Зелені Млини» Василь Земляк був удостоєний Шевченківської премії. Перші ж його повісті «Рідна сторона» і «Кам’яний Брід» — то своєрідний літературний пам’ятник нашому Поліському краю. У Житомирі, на будинку по вул. Лятошинського, де містилася редакція газети «Радянська Житомирщина», а також у Києві на будинку, де жив письменник і кіносценарист, встановлені меморіальні дошки.

Іраїда Голованова, газета Житомирщина

 Новини Житомира

 

 

Последнее изменение Суббота, 02/02/2019

Оставить комментарий

Убедитесь, что Вы ввели всю требуемую информацию, в поля, помеченные звёздочкой (*). HTML код не допустим.

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

marschrut

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

BP link u

Loading...

Go to top