«Непросто наважитися робити щось інше, особливо якщо ти жінка, мама двох дітей і у тебе уже сформований життєвий уклад. Втім, якщо ти кохана дружина і мама двох чудових самостійних дітей, чому б не спробувати? Олена Тамінська ризикнула, і з цього вийшов …L’amour», ‒ розповідає novograd.city.

  Кілька місяців тому у Болгарбуді з’явився магазинчик-швейна майстерня з такою романтичною назвою. Тут працює не продавець, не швачка і не кравчиня, а жінка-інженер електронної техніки, яка закінчила Київський політехнічний інститут. Щоправда, за фахом нашій героїні не вдалося попрацювати жодного дня. 20 років вона віддала державній службі. Як досвідченому спеціалісту відділу інформаційних технологій Міського центру зайнятості вдалося стати дизайнером одягу?

  Що було складніше: наважитися на міні-бізнес, чи реалізувати задум на практиці? Іноді подолати психологічний бар’єр важче, ніж вести справу. "Невпевненість у собі заважає рухатися вперед, якщо чоловікам порібен поштовх, то жінкам необхідна підтримка", – ділиться досвідом жінка-підприємець не припиняючи роботи. Головне цю підтримку знайти і не марнувати часу. Чекаючи покупців, Олена створює практичні м’які трикотажні речі і багато часу проводить за швейною машинкою, встановленою прямо у магазині.

  Відвідувачі маленького салончика, а чомусь хочеться його називати саме так, можуть не лише щось вибирати, а й краєм ока спостерігати, як одяг з’являється на світ. "Це був такий задум працювати на очах відвідувачів?", – запитую її. "Ні, просто так склалися обставини. Три роки тому у міському центрі зайнятості, де я працювала два десятиліття, відбулося скорочення. Мені, як і багатьом людям, замаячили пошуки роботи".

  Лютневого ранку у 2016 році з сумом збираючись на роботу,  сказала : "Сьогодні у мене останній робочий день". Ніколи не забуду почуту у відповідь фразу сина: "Мамо, ти не йдеш останній день на роботу, ти робиш перший крок в нове життя". Коли бачиш з любов’ю створений салончик, розумієш, що нове життя в Олени, можливо, й не легше, але точно гармонійніше від попереднього.

  Магазин-майстерня знаходиться в невеличкому орендованому приміщенні, де на мінімумі площі потрібно було облаштувати робоче місце, виставити готовий товар, розкласти тканини, нитки, розкроєні деталі. Подбала господиня й про зону для маленьких покупців, тут вони можуть чекати, доки мами-бабусі визначатимуться з вибором. Біля лаконічного шкільного одягу стоїть дошка, у кутку навпроти на столику для малечі розкладені симпатичні розмальовки: оселяйся у салатовому кріслі-мішку і твори!

  Атмосфера в магазині спонукає до цього, бо місцевий дизайнер одягу мріє про творчу майстерню. "Одного разу у мене народилася ідея створити щось стильне і водночас практичне. Захотілося чогось зручного,  легкого, простого та елегантного. Спочатку я пошила для себе блузу, через деякий час взялася розробляти інший одяг". Так розповідають власниці швейних майстерень і так можна було б розпочати й нашу історію, але в  ній бажання самореалізації, творчий підхід переплелися з необхідністю заробляти, економити, шукати вихід.

  Олена мріє про творчість, але розглядає шиття як матеріальну допомогу сім’ї, що починалася з потреби одягати власних дітей у зручний одяг. Не намагаючись вдавати з себе великого бізнесмена, чесно розповідає: "Коли народився Дмитрик таких як зараз комбінезонів не було і я почала шити. Та й собі потрібні були спідниці, брюки". Що цікаво, ні бабуся, ні мама Олени ніколи не сідали за швейну машинку. Маленьку Оленку також ніхто не вчив шити з яскравих клаптиків ляльок.

  Мама працювала фармацевтом, а бабуся була дружиною директора хлібозаводу за сумісництвом модницею, яка вчащала до кравчинь і назвала їх "модистками". Коли Олена підросла, вдома накопичилося багато запасів тканин, хороших добротних речей, які вийшли з ужитку, а в магазинах було порожньо. Згодом потреба самостійно шити відпала, але шиття поступово вросло у бюджет сім’ї, перетворившись не у хобі, а у власну справу.

  "За кілька місяців до скорочення подруга порадила зареєструватися у соціальних мережах і шукати роботу. З комп’ютером я була на ти, але ніколи не знала, що швачки мають власні сторінки, де виставляють свої кращі роботи і ведуть переписку. Наважившись на шиття, приймала замовлення он-лайн. Спершу погодилася співпрацювати зі столичною торговою маркою, що створювала бренди дитячого одягу і шукала швачок у провінціях.

  Робота була успішною, але я перестала спати і все одно не вкладалася у графік. Довелося перебудуватися. Найчастіше надходили пропозиції по роботі з трикотажем, тому придбала нову техніку і зупинялася на простому комфортному одязі, ним займаюся і сьогодні. Безробіття не заскочило зненацька, морально я готувалася до змін: почала нарощувати кількість друзів, створювати рекламні пости на одяг, який шила для доньки", – розповідає місцевий дизайнер.

  Не приховуючи емоцій, пишається тим, що донька-студента продовжує "одягатися в неї". 80 відсотків гардеробу створила для донечки власними руками. Свою сукню на шкільному випускному вечорі згадує без особливого ентузіазму: "Вона була синьою, пошитою на замовлення". А ось першу "бальну" сукню Віки я власноруч творила, враховуючи усі її побажання. У мене був ідеальний тренажер – моя донька. Вона мені показувала картинку з журналу мод і казала: "Хочу це", і я шила "це". Сама Віка не береться за голку, проте рекламує товар. Любить бувати у магазині, спілкуватися з клієнтами, працювати в інтернеті".

  Олена Тамінська не говорить про пошук ринку збуту, в розмові не постає тема продажів, натомість звучить словосполучення "просування одягу". У своєму маленькому бізнесі використовує принцип мережевого маркетингу, але ним не обмежується. Впевненості додав перший хенд-мейк ярмарок у столиці. Діти та найкраща подруга допомогли у 2017 році виставитися у Києві. Домашні костюми і піжами, з яких все і почалося, розпродалися повністю. Разом з готівкою Олена везла додому нові контакти та враження, а головне підтвердження правильності вибору.

  В основу власної справи вона поклала традиційне жіноче заняття, що бере початок у сивій  давнині. У радянський час шити вчили в школах, у гуртках та на платних курсах.

  Олена каже, що їй подобалися уроки праці з тканинами та викрійками. Як це не смішно звучить зараз, але тогочасна шкільна профорієнтація спрацювала.

  Вміння шити у будь-які часи відкривало масу перспектив. По-перше, це значна економія, адже тканина і фурнітура обійдуться дешевше, ніж готовий виріб, по-друге, можливість  підігнати річ по фігурі. По-третє, шиттям можна заробити.

  Знаменита Коко Шанель дівчиною мріяла бути співачкою, що не заважало їй підробляти лагодженням одягу. Завдяки своєму таланту і бездоганному смаку, а також вмінню кроїти і шити, вона стала відомим модельєром і створила цілу модну імперію. Сповнена сил та ідей Олена Тамінська не мріє про модну імперію, про покази в Парижі чи про навіть малесенький швейний цех. Бажання цієї жінки виразно окреслені. Вона хоче працювати у популярній творчій майстерні.

  Класичні творчі майстерні з шиття у розвинених містах часто соціального спрямування. Ентузіасти знаходять фінансову підтримку у влади і вчать мам-декретниць або людей з нестандатною фігурою, зокрема інвалідів, «творити» зручний простий одяг, подушки, іграшки. Такі майстерні перетворюються у клуб за інтересами для багатодітних жінок чи мам дітей-інвалідів, які через безвихідь мало з ким спілкуються. Засновниці творчих соціальних майстерень не просто майстрині, а ще й психологи.

  Олена Тамінська також психолог, але вона прагне поєднати творчість і бізнес, хоча зробити це дуже нелегко. "Мені ближча творчість, тому хочу не міні-цех, а майстерню, і не сподіваюся, що хтось мені її профінансує, – не приховує вона.– Добре б співпрацювати на постійній основі з чотирма-шістьма швачками, по-справжньому працьовитими, старанними з баченням моделі, фактури, виробу у цілому.

  Коли я починала працювати з трикотажем, то зрозуміла, що це нескладно, принаймні доступно багатьом. За наявності творчої майстерні неодмінно буду проводити майстер-класи, які комусь дадуть можливість ознайомитися з шиттям, а мені розширять коло спілкування. Скажімо один раз на місяць можна проводити заняття для молодих мам і дарувати готовий виріб, який вони пошиють майже самостійно".

  Шиття – це не просто корисне хобі, нелегка робота голкою допомагає дистанціюватися від сучасної метушні і розкриває жіночу сутність. Олена закликає любити свою жіночну сутність і повсякчас бути ніжною, витонченою, романтичною, особливою. На своїй сторінці у фейсбук вона пише: «Одяг для дому? Чи потрібно дівчатам мати таку категорію, дехто переконаний, що вдома можна доношувати футболки, спортивні костюми та старі джинси, що вийшли з моди. Але є люди, що третину а то й половину дня перебувають вдома. Таких закликаю одягатися комфортно і так щоб проходячи повз дзеркало можна було сказати : "Ах яка я красуня".

  У бренді L’amour Олена насамперед вбачає любов до себе, елегантної простоти, зручності. Маленький орендований магазинчик, оформлений з любов’ю, і тема одна – l’amour. На етикетках, стіні, годиннику – зображення Ейфелевої вежі, символу Парижа, який багато хто вважає містом кохання. Насправді французи не розділяють поняття кохання та любов. Любов у світі сприймають як взаємопідтримку, сталі стосунки, родину, любов до рідного міста. В українців любов не втрачає чуттєвості, але не має вигляду закоханості. Кохання у нас – це таємниця, а любов – ключ від неї. Здається, Олена Тамінська зуміла таємницю розгадати.

Ярина Явір для Новоград.City

Новини Житомира