На житомирському Поліссі жили росомахи, але зникли через втручання людини...
З-поміж ссавців, які зникли з українських лісів за останні століття, зоологи чи не найпершою називають росомаху. Колись її визначали мешканкою саме північних українських регіонів – передусім Полісся та сполучних з ним білоруських лісових угідь.
У середині ХІХ століття цих тварин помічали зокрема в Біловезькій пущі. Є свідчення про забитих 1878 року росомах під Овручем та Слуцьком.
Так, саме забитих, бо всякчас людина, вмітивши цього звіра, прагнула його якнайшвидше знищити, адже росомах вважають надзвичайно лютим хижаком: траплялися випадки, що вони нападали навіть на овець, кіз, оленів, здебільшого розгризаючи їм горло і випиваючи кров. Приміром, на початку 1943 року фінські часописи повідомляли, що одна росомаха загризла в Лапландії 80 (!) оленів з одного стада. Та й справді ці звірі є навдивовижу сильними як для своїх розмірів – 75-85 см завдовжки. Притому в природному середовищі конкурувати за здобич з ними може хіба що вовк. Проте від його нападу росомаха легко може втекти на дерево. Ведмеді зазвичай уникають сутичок зі свою меншою подобою (в давніх описах росомаху називають схожою на ведмедя, тільки десь наполовину меншою).
Втім ця тварина належить до родини куницевих, тож і рухлива, і вправна, і витривала (галопуючи, може без перепочинку подолати до півтора десятка кілометрів), і дереволазна, і водоплавна.
Позаяк найбільше клопотів росомасі завдає людина. Недарма звір, як правило, селиться у малозалюднених місцях, до того ж належить до так званих солітарних тварин, що живуть усамітнено й відокремлено від інших особин. За спостереженнями, одна росомаха контролює територію в кількасот квадратних кілометрів, не допускаючи сюди інших «родичів». Відтак рідкісними вони є в щільно заселених і обмеженими лісовими ресурсами регіонах.
Нещадне й неконтрольоване вирубування поліських лісів у ХІХ та на початку ХХ століть і переслідування людиною, що заселяла заліснені простори, гнало росомаху на пошук нових місць проживання, де вона, проте, знову могла потрапити під приціл «гомо сапієнс». Недарма вкупі з винищенням людьми найбільшу загрозу для неї становить втрата місця проживання.
Тож і стали ці ссавці на наших теренах спочатку рідкістю, а потім зникли зовсім.
У 1934 році тогочасний провідний україномовний часопис Галичини «Діло», що видавався у Львові, посилаючись на радянського зоолога Василя Полікарповича Храневича, писав, що одну з росомах, яких востаннє бачили в Україні, вбили перед війною (Першою світовою) під Радомишлем на Київщині, а після війни – під Проскуровим, що на Поділлі, куди вони часом теж «набігали». Відтоді на українському Поліссі росомахи вже не зустрічалися. Та й на білоруському, власне, теж, не кажучи вже про інші регіони України.
Втім переслідувань з боку людей, що істориками характеризуються як політичні репресії комуністичного режиму, зазнав на собі й сам учений. У пору, коли на його дослідження посилалась «закордонна буржуазна газета», Василь Храневич вже перебував в ув’язненні за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до міфічної контрреволюційної повстанської та шпигунської Української військової організації (УВО), яка «ставила собі завданням збройним шляхом повалити радянську владу, відновити буржуазно-шовіністичну Велику Соборну Україну». Він нібито виховував студентів у «націоналістичному антирадянському дусі, займався шкідництвом у сільському господарстві, створював контрреволюційні осередки в селах під час проведення наукових експедицій». А ще – впроваджував у своїх підручниках, що до речі, високо були оцінені фахівцями, та у навчальному процесі «націоналістичні винаходи» – українську наукову термінологію (Василь Полікарпович викладав у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті). Багато його наукових праць потім вилучили з обігу і знищили. До пізніших звинувачень на адресу вченого додалися ще й цитування праць українського науковця у закордонні, наводячи це як додатковий аргумент для продовження його тюремно-табірних термінів…
Примітно, що у 1917-1919 роках працював Василь Храневич на Київщині. Зокрема у Київському Губернському земстві він опікувався луківництвом та культурою боліт. Вочевидь тоді й побував він на Радомишльщині, де дізнався про місцеві ареали росомах, на які посилався в подальших дослідженнях.
У 1919 році молодого вченого направили на рідне йому Поділля, призначивши приват-доцентом у створений славним сином Радомисльського повіту Іваном Огієнком Кам'янець-Подільський державний український університет.
Остання інформація про Храневича датована 1939 роком, коли після чергового перегляду справи він отримав ще 15 років таборів і був відправлений у Воркуту. Подальша його доля невідома.
Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.
