Нещодавно виконавчий комітет Житомирської міської ради ухвалив рішення встановити в обласному центрі майже шестиметровий пам’ятник «видатному польському державному діячу і музиканту Яну Падеревському».

У довідці, яка доклалася до цього рішення, зазначено: «Ігнацій Ян Падеревський (6 листопада 1860 — 29 червня 1941) — видатний польський піаніст, диригент, композитор, філантроп, політик. У Житомирському літературному музеї зберігаються альбоми із автографами Падеревського. Із Житомиром пов’язана доля рідних композитора. У 1890 році Ян Падеревський придбав для родини будинок у Житомирі на вулиці Подільській, 12. Тут композитор давав невеличкі концерти для родини і друзів. Батько Ігнація, його сестра та мачуха померли в Житомирі та поховані на Польському кладовищі, а будинок Падеревських зберігся до наших днів».

На перший погляд, таке рішення цілком закономірне для міста, де традиційно проживають чимало поляків і де люди шанують класичну музику, зокрема й польських композиторів. Але це тільки на перший погляд.

У зазначеній довідці чомусь відсутні дані про Падеревського, власне, як про «політика» і «державного діяча». А ось тут і виникають питання.

Адже українські і польські історики, зрештою житомиряни, добре знають, що саме Падеревський керував урядом Речі Посполитої під час анексії Західної України в 1919 році. Іншими словами, брав безпосередню участь у придушенні  державності Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), яка постала після Першої світової війни унаслідок розпаду Австро-Угорської імперії та охоплювала територію Галичини, Буковини і Закарпаття. У січні 1919 року ЗУНР об’єдналася з Української Народною Республікою (УНР). Окупована у липні 1919 р. під час війни українців з поляками. Згодом анексована Польщею. Польський реванш був жорстоким і завершився цілковитою окупацією Галичини, під час якої українці пізнали усі «принади» окупаційного режиму.

Отже, виходить, що у Житомирі мають намір встановити пам’ятник не стільки музикантові, як окупантові.

Очевидно, що на таке рішення місцевої влади одразу ж відреагувала українська громадськість Житомира. У численних відкритих листах міському голові Володимиру Дебою нагадали, ким насправді був політик Падеревський для України, інтереси якої держави він відстоював та поставили під сумнів доцільність рішення про встановлення йому пам’ятника.

До речі, мода на вставлення пам’ятників окупантам аж ніяк не рудимент часів Радянського Союзу. І на цю «хворобу» страждають не тільки одіозні політики лівої орієнтації.

У свій час Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк ініціював встановлення у Чернівцях пам’ятника колишньому імператорові Австро-Угорщини Францу Йозефу I. Мотивація також була «благородна»: імператор начебто зробив вагомий вклад у справу розбудови інфраструктури Чернівців та підтримував українську науку і культуру. Хоч насправді, австро-угорський уряд під його керівництвом проводив послідовну колоніальну політику щодо українських земель і українців, намагаючись таким чином зміцнити тут своє панування.

Але повернемося до музиканта і політика Падеревського. Виявляється, пам’ять про нього у Житомирі уже зафіксована. Так, у жовтні 2011 року в музичній школі №5 було відкрито пам’ятну дошку «всесвітньовідомому польському композитору, піаністу та громадському діячеві Ігнацію Яну Падеревському». При цьому церемонія відкриття відбулася на досить високому державному рівні. Зокрема, у ній взяли участь Житомирський міський голова Володимир Дебой, Генеральний консул Польщі у Вінниці Кшиштоф Свідерек та віце-маршалок Сілезького воєводства Александра Гаєвська-Пшидрига.

Але цього полякам виявилося замало. Тепер вони хочуть встановити пам’ятник, а точніше цілий монумент, який символізуватиме польську присутність в українському місті Житомирі. Хочуть це зробити руками української влади, яка робить вигляд, що не помічає антиукраїнської істерії у Польщі з нагоди відзначення 70-річниці Волинської трагедії. До того ж, не помічає, чи не хоче помічати намірів міської ради Перемишля перейменувати вулицю імені Йосафата Коциловського, який був єпископом Перемисько-Самбірської парафії УГКЦ, а відтак беатифікований Папою Іваном Павлом ІІ.

Зрештою, виникає цілком справедливе запитання: а чому місто не шанує своїх національних діячів, які боролися за незалежність України. У Житомирі немає пам’ятників митрополитові Іларіону (Івану Огієнку), поетові і члену ОУН Олегу Кандибі (О. Ольжичу), інженерові та члену Проводу українських націоналістів Миколі Сціборському, багатьом іншим відомим житомирянам, які боролися і вмирали за волю України.

Найменше у цій ситуації хотілося б дорікати полякам. Вони лише користають із хронічної хвороби нашої нації — хохляцтва, тобто комплексу національної меншовартості.

Без санації національного організму виправити ситуацію буде вкрай важко. А для того, щоб її розпочати, варто просто схаменутися й задуматися не лише над своїм минулим, а й майбутнім.

Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН,

day.kiev.ua