«Бугаї» розуміють тільки солов’їну

  — Де–е–е мої бізони? Де–е–е мої бугаї? — ​українською мовою кричить чоловік, і за якусь мить з лісу на звук голосу вибігає велике стадо бізонів, швидко прямує до годівниць і починає із задоволенням наминати корм. А чоловік, який вільно себе почуває серед цих могутніх тварин, англійською мовою пояснює, що «бугаї» розуміють тільки українську.

  Такий відеоролик кілька років тому дуже потішив наших співвітчизників і був доволі популярним в інтернеті. «У Канаді знайшли «україномовних» бізонів» — ​одразу ж з’явились у пресі повідомлення з такими заголовками. «Цей пан Тарас неймовірний. Українець в Канаді»,  — ​відгукнулась на відео відома журналістка Мирослава Гонгадзе.

  На жаль, пан Тарас помер у 2016 році, коли йому виповнилось лише 60. Але після відео з бізонами він встиг відзняти ще немало роликів, де розповідав про себе багато цікавого та читав власні вірші. Частину своїх відео­звернень зробив на тлі великого тризуба…

  «Не захотів бути «хахлом»

  Народився Тарас Казна на Житомирщині у маленькому селі Малахівка, яке зараз знелюдніло, оскільки опинилось у Чорнобильській зоні. «Батько мій був Казнистий Петро Петрович — ​безрукий учитель (руку втратив на війні. — ​Ред.), його учні називали Колбою, — ​розповідав Тарас Петрович. — ​Педагоги нас завжди налаштовували, що в Радянському Союзі кожна людина — ​друг, товариш і брат. Коли після середньої школи я пішов до морської школи в Кронштадті, то побачив, що то абсолютна брехня. Там були русскіє, а інші — ​«хахли», «чучмєкі», «косоглазиє» й тому подібне. Його назвеш кацапом — ​із кулаками лізе. А сядеш порозмовляєш із земляком своєю мовою — ​і ти вже «бандеровєц», «фашист». Це мене дуже ображало. Обоє мої батьки були на війні — ​батько втратив руку, мати була медсестрою (добровільно пішла на фронт. — ​Ред.)…

  Незважаючи на те, як воно все було, в 1974 році я закінчив ту школу з відзнакою і потрапив у склад Шостої північно–атлантичної експедиції океанографії. Тим дуже гордився. Думав, о’кей, я поплаваю три роки, потім піду до Макарова (навчальний заклад, у радянські часи — ​Ленінградське вище інженерне морське училище імені адмірала Макарова. — ​Ред.) в Ленінград, буду кимось. Але як я прийшов на кораблі, то побачив, що там ще гірше. І той «бандера», і той «хахол», — ​згадував пан Тарас.

  Словом, хлопець скоро перестав вірити у російську радянську імперію і, як сам каже, зайнявся… контрабандою (ось завдяки кому модники 1970–х ходили в американських джинсах). А коли попався і корабельний кадебіст наказав писати пояснювальну, молодий моряк просто чкурнув уночі з корабля.

  Контрабандист із… віршами

  Із собою взяв лише дві речі — ​атестат морського училища з відзнакою, бо вважав усі свої оцінки заслуженими, та власні твори. Якби ці поетичні рядки потрапили до того кадебіста раніше, ніж він дізнався про контрабанду, то за грати юнака б запроторили одразу ж — ​і змоги о 12–й ночі вистрибнути за борт корабля у води Канади уже не було б.

  Про що міг писати 20–літній українець, який не погодився затоптати свою національну гідність? Звісно ж, про повстання і звільнення рідної землі. Це була поема про Северина Наливайка, яка закінчувалась такими словами: «Ще не вмерла Україна, хочу вам сказати. І катів ми ненависних всадимо за грати. Вірю: ще прийде година, полум’я заграє і над вільною землею сонце засіяє!» Це був 1976 рік…

  Коли через майже 40 літ російські війська вторглися в Україну, канадієць українського походження Тарас Казна зробив спеціальне відеозвернення до «русскіх» російською мовою й теж у віршах. «Ваші геббельси ведуть вас по стежці, вороття з якої нема!» — ​намагався він достукатись до людей по той бік океану. І давав дуже точні діагнози російському суспільству, якого не зачіпають десятки тисяч смертей українців. «Люди, які виросли з–під палки, самі прагнуть когось бити та гнобити», — ​казав він про росіян.

  …А ролик про бізонів Тарас Казна зняв, щоб допомогти тваринам. «Я врятував їх із поганої ситуації і тепер мушу опікуватися. Зняв те відео як оголошення для інвесторів. Якщо у когось є достатньо землі, я б розселив там своїх — бізонів», — ​пояснював господар.

  Тарас Казна на цій землі намагався залишити добрий і чесний слід. Український слід.

   На продовження теми

  І В ЛІСАХ АЛЬБЕРТИ ЗАЛИШАВСЯ КОЗАКОМ

  На прохання «Цікавої газети» враженнями про свою зустріч із Тарасом Казною поділився Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді Андрій ШЕВЧЕНКО:

  «Після мого приїзду в Канаду це феєричне відео «Де мої бізони?» одразу ж стало одним з улюблених, і виникла думка розшукати цього чоловіка. Перші секунди нашої зустрічі перевершили всі очікування. Коли з пікапа вискочив колоритний бородатий маленький «ядерний реактор» — ​це було колосальне враження. Енергійний, веселий, із живими очима, які весь час стріляли, з усмішкою, — ​одразу розумієш, що це характер, що це особистість!

  Ми з дружиною Анею були в Тараса на хуторі, бачили його бізонів, він при нас так само їх гукав, і мені здається, що відео не передає й десятої частини того тепла, що було між ним і тваринами. Той його хутірець — ​це кілька десятків гектарів лісу, посеред якого — ​хата, пасіка, ставок. І Тарас із бізонами. Між ними він виглядав дуже органічно. Бізон — ​красива сильна істота, але доволі небезпечна, яка досить ревниво ставиться до своєї території. Тому більшу частину часу, коли ми були в Тараса, він чітко нам казав, коли сидіти в машині, а коли можна вийти і трошки наблизитись до тварин. Хоча вся ця обережність стосувалася тільки нас. Бо він із бізонами говорив, їх обнімав, чухав, про кожну теличку розповідав, — ​який має характер, який стан здоров’я. Це такі дуже зворушливі стосунки людини з природою.

  Він мав вигляд здорового чоловіка, енергійного, з планами на майбутнє, все жартував, що йому треба знайти нову українську дружину. Бо перед цим ті, на кого він покладався і розраховував, його розчаровували… Розповідав багато, цікаво і в деталях. Дав на дорогу своєї медовухи. Ми домовлялись, що наступного разу довше посидимо. Але вийшло, що ця наша зустріч була першою і останньою.

  …Тарас ненавидів Кремль, Москву, КДБ. Вів свою персональну війну з ними. Я відчував у ньому козацький дух — ​дуже бунтівний, дуже твердий. Він мав своє уявлення про життя і жив згідно з ним. Іншим в душу не ліз, на голову не сідав, але нікому собою помикати теж не давав. Мені його було легко уявити з козацькою шаблею і оселедцем на голові десь на Запоріжжі кілька століть тому.