Спортивному Житомиру тренер розповів, як налаштував студентів на професійний ріст у волейболі, як разом з громадськими активістами створював Житомирську обласну федерацію волейболу. Анатолій Денисовець також поділився своїми планами щодо подальшого розвитку цього виду спорту в місті і області.

  - Чому волейбол? Чому саме з цим видом спорту Ви вирішили пов’язати свою діяльність?

  - Зараз так важко сказати, з чого це все бере свій початок. Ще з дитинства волейбол у моєму житті займав дуже багато місця. В школі я займався волейболом, потім в автодорожному технікумі, трошки в армії. І так сталося, що я не досяг ніяких високих результатів. Але волейбол був мені найбільше до душі. Тому я вступив до Київського інститут фізичної культури з бажанням створити у подальшому кар’єру тренера-викладача з волейболу.

  - З чого розпочалася Ваша кар’єра тренера з волейболу?

  - У 1995 році волею долі я потрапив у ЖНАЕУ. Розпочав працювати з чоловічою командою. У 98-му чи 99-му році ми вже вперше виграли Універсіаду області. А після того вже почали брати участь в Міністерських іграх від аграрних вишів України. Дуже часто здобували друге, третє, четверте але жодного разу не вигравали. А у 2015 році все таки стали чемпіонами. Майже постійно беремо участь у Студентські лізі України. Грали в Аматорській, а тепер уже в Першій лізі. По сумісництву я також працював у центрі з ФКіС «Інваспорт» зі спортсменами з вадами слуху. Дуже багато доводилось працювати, на день припадало по три тренування. Але на той час я був молодий, завзятий, не відчував ніякої втоми. І це дало свій результат. Після семи років праці, моя вихованка Ірина Ковальчук стала чемпіонкою світу в Аргентині і олімпійською чемпіонкою. А у 2009 році я отримав звання «Заслужений тренер України». Окрім цього, трохи працював у ФСТ «Колос». Також займався громадською діяльністю. Разом з активістами Житомира привели до досить високого рівня чемпіонат Житомира, зараз працюємо над чемпіонатом області.

  - Коли Ви прийшли в університет, відразу вдалося знайти спільну мову зі студентською командою? Тому що тренеру важливо себе поставити так, щоб команда хотіла його слухати і до чогось рости. Був у Вас якийсь особливий підхід? 

  - У мене були свої вимоги до гравців. В дечому було непросто спочатку. Бо команда до того часу тренувалася за принципом: прийшли, взяли м’яч, пограли. Тобто не було такої спеціалізованої підготовки. Спочатку гравцям теж було дуже складно переналаштуватися. Тому що доводилося виконувати дуже багато навантажень з фізичної підготовки, а потім ще й підключати технічну і тактичну підготовку. Так перехід цей був трошки складним. Він протянувся якийсь період, але потім все стало на свої місця, нормалізувалось. А як приходили інші гравці, нове покоління, то вони вже знали, куди вони йдуть і налаштовували себе на працю.

  - Зараз у міських і обласних змаганнях беруть участь команди ЖНАЕУ-1, і ЖНАЕУ-2 і ЖНАЕУ-3 і Біоресурс. Чому так багато команд, і як вони розділяються?

  - Я розпочну з тієї, яка називається Біоресурс. Це вже років, напевно, п’ять назад було. На 90 років святкування університету я вирішив провести так званий «матч зірок». Тобто збірна команда студентська проти збірної випускників. Нам це вдалося. Тоді випускники виграли у студентів з рахунком 3:2. І як же було не зберегти таку команду. Тим більше, що 70% гравців жили у Житомирі. І таким чином ця команда зажила і досі існує, Вона здобула досить таки гарного рівня і поваги до себе. А щодо студентських команд ЖНАЕУ 1, 2 і 3, то бувають такі періоди, що дуже багато бажаючих займатися волейболом. І вони хочуть не лише тренуватися, а й грати, брати участь у змаганнях. І тоді ми приймаємо рішення, якщо не вміщуються в першу команду, а може навіть і в другу, то ще й створюємо третю команду. Одного разу на Універсіаді області наші команди здобули всі призові місця – перше, друге і третє. Так, вони не можуть бути всі підготовлені однаково. Перша трошки сильніша, друга трохи слабша, третя ще слабша. Буває так, що гравці першої команди не задіюються з якихось причин, тоді друга команда все рівно лишається другою.

  - В цьому році ЖНАЕУ знову буде брати участь в Студентській лізі України. Як будете формувати команду: з цих трьох команд робитиме збірну чи якась одна поїде?

  - Ні, студентська команда буде формуватися трішечки по-іншому принципу. Основа команди базуватиметься на збірній команді агро. Але в цьому році згідно регламенту ФВУ допускаються три гравці з інших вишів. От ми і плануємо в цьому році їх задіяти. Я зараз не хочу називати їхні прізвища, але у нас уже є «на олівці» такі.

  - Ви також входите в комісію Студентської ліги України. Що входить у Ваші обов’язки?

  - Так, це другий рік уже, коли я вхожу до комісії ФВУ. Я цим задоволений, бо багато моїх ідей взято на озброєння. Досить часто телефонують, радяться. Дуже багато доводиться спілкуватися з тренерами, бо  хтось має обробляти цю інформацію. Хтось має це все збирати, обробляти і вже видавати готовий продукт, який буде всіх влаштовувати.

  - Ви заступник голови Житомирської обласної федерації волейболу. Існує вона нещодавно. Хто був ініціатором створення федерації?

  - Волейбольна спільнота Житомирщини вже давно планувала створити федерацію. Два роки тому ми переговорили з Ширмою Володимиром Васильовичем. На той час він ще не був головою обласної ради, а заступником. Він дав нам свою згоду. Була зібрана конференція з представників усієї області. На цій конференції вибирали керівні органи, і мене вибрали заступником голови федерації. А 16 листопада 2017 року обласне бюро юстицій нас зереєструвало як громадську спілку «Житомирська обласна федераці волейболу». У цей же день ФВУ святкувала своє 25-річчя. У 2018 році нашій федерації буде уже рік. Ми обов’язково придумаємо якийсь захід, можливо, присвятимо цьому якесь змагання.

  - Вам більше до вподоби займатися організаційними і громадськими справами чи тренувати?

  - Я так навіть не можу сказати… Є основна робота як викладача в університеті, і як тренера в університеті, і тренера команди Першої ліги, яка ніби і не відноситься до вишу, але стосується федерації. Це все, мабуть, одне без іншого не може існувати. Я поважаю і ціную навчальний заклад, у якому працюю, і дуже люблю тренерську роботу. До цього доводиться приєднувати ще й третю роботу. Але нічого, було б здоров’я, було бажання. А якщо ти ще бачиш якийсь результат, то кращого тоді не буває.

  - До речі, про здоров’я. Як Ви відновлюєтесь після такої інтенсивної роботи? Бо це і стреси, і якесь фізичне навантаження. Є у Вас відпустка, коли Ви може приділити час собі, а не бігти ще кудись?

  - ЇЇ практично не буває, а якщо і є, то дуже невеличка. Колись раніше я ще міг поїхати у відпустку кудись. Зараз такої великої паузи немає, щоб можна було. Бо це треба зробити, те зробити. Відкладати його все на потім, то і рік закінчиться. Тому особливої реабілітації немає. Влітку можна трошки відпочити. Кожен день на зарядку на Корбутівку першим тролейбусом чи другим поїхав трохи позаймався, поплавав – ось вам і реабілітація на весь рік.

  - Тобто Ви уже звикли до такого робочого напруженого графіку?

  - Це вже мій стиль життя. Уже без цього я не можу. Інколи приходжу додому, вмикаю телевізор на італійському каналі і ще дивлюсь волейбол. Дружина свариться, що прийшов з одного волейболу на інший. Каже, хоч вдома не діставай всіх цим волейболом. Але вона розуміє, що, жартома кажучи, це вже хвороба, і вона невиліковна (сміється). До того ж мої обидва сини пішли по моєму сліду. Один грає у волейбол, а інший займається суддівством, у тому числі чемпіонату України. А ще у мене є внук Максим. Йому всього 4,5 рочки, але і в нього уже є три волейбольні м'ячі: від маленького сувенірного до справжнього професійного. Сподіваюсь, коли він виросте, то також продовжить мою справу. Тому дружина уже звикла, що волейбол є невід'ємною складовою нашої сім'ї, і підтримує у всьому. І тому поки є сили, то потрібно працювати. Бо взагалі справа, якою ти займаєшся, вона має обов’язково подобатися. У іншому випадку – це буде неповноцінна справа.

  - Які у Вас, можливо, є ще ідеї для розвитку волейболу на Житомирщині?

  - Завдання ставляться по мірі того, як все міняється. Коли ми лише створили федерацію, то ще не знали, що з’являться і Житичі, і Полісся. На сьогодні це є, і ставляться нові завдання. Я сподіваюсь, що ці команди увійдуть у Вищу лігу. А завтра вже буде ставитись завдання Суперліги. Можливо, тоді ще з’явиться команда Першої ліги. Треба буде вибудувати таку драбинку: Дитяча ліга, Студентська, Перша, Вища, і Суперліга. Це найбільш основне завдання. Я бачу це ось так, і керівництво теж бачить таку картинку розвитку волейболу на Житомирщині. Поки що це мрія. Але я вірю, що ця мрія через декілька років стане реальністю.

Юлія Оріховська