В ніч на 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС. Потужність радіоактивного викиду прирівнюють до 300 Хіросім.

Пожежа на ЧАЕС тривала 10 днів. Смертоносна хмара накрила європейську частину Радянського Союзу, більшу частину Європи і східну частину Сполучених Штатів.

Зволікання тодішньої влади з оцінкою ситуації і як наслідок несвоєчасне надання інформації та вжиття захисних заходів, насамперед йодної профілактики та обмеження перебування людей на відкритому повітрі в регіоні аварії, призвело до невиправданого опромінення населення, зростання соціально-політичного напруження не лише на територіях навколо ЧАЕС, а й у значно більших масштабах.

Через декілька десятків років у розсекречених архівах КДБ відшукали інформацію, що про можливу катастрофу фахівці попереджали ще за півроку. Утім, ніхто не прислухався до засторог.

Як результат – місто з більш як 45-тисячним населенням і мешканці 30 кілометрової зони (разом близько 100 тисяч людей) змушені були поїхати й покинути свої домівки. Радіонуклідами забруднено більш як 145 тисяч квадратних кілометрів території України, Білорусі та Російської Федерації.

А період напіврозпаду цезію-137, який найбільше забруднив навколишнє середовище, складає понад 30 років.

У 2011 році, напередодні 25 річниці трагедії, український уряд оприлюднив суму збитків нашої держави – близько 180 мільярдів доларів. В Україні статус постраждалих мають понад 2,2 мільйона осіб, з яких 255 тисяч - учасники ліквідації наслідків аварії.

Так, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС постраждало близько 5 млн громадян, радіоактивно забрудненими стали майже 5 тис. населених пунктів, у тому числі понад 2,2 млн осіб та понад 2 тис. населених пунктів - в Україні.

Чимало з цих героїв дуже швидко пішли з життя. А ті, кому пощастило більше, багато часу проводять у лікарнях. Вони досі пам'ятають події 30-річної давності.

Михайло Чаплигін пригадує як разом із колегами ліквідовували наслідки аварії на атомній станції. Тоді його, молодого чоловіка, відправили в зону ураження.

Михайло Леонідович народився 12 листопада 1956 року в Черняхові.

В 1977 році був демобілізований з армії.

В березні 1987 року став учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, перебував в небезпечній для життя зоні по червень 1987 року. Працював я тоді водієм в «Сільгосптехніці», принесли повістку з військкомату сказали збирайся – згадує ліквідатор. Чорнобиль застав мене і таких як я тоді зненацька, ми не знали, і ніхто навіть не казав нам куди ми їдемо. Згодом я вже зрозумів що ми в чорнобильській зоні. Спочатку привезли нас в Коростень, там переодягли в спецодяг і відправили в Радчу Народицького району.

Як це не дивно з нами було багато росіян, я б сказав, що росіян було, мабуть найбільше, були хлопці з Куйбишева, Новосибірська і навіть з Ленінграда, також було багато з Рівно.

Отримав значну дозу опромінення 5, 486 бер, позаяк не було майже ніяких належних засобів захисту, ні спеціальних пігулок. Доводилось постійно здавати кров на аналіз.

Я служив водієм бензовозу у взводі матеріального забезпечення, ми заправляли пальним вантажівки які возили пісок в Прип’ять з Веселівки.

Хочу сказати що сьогодні турбує те, що мало відчувається підтримка держави, пенсія мала. Проте півроку тому, коли відзначали 30-річчя аварії дали по 100 гривень, що таке сьогодні 100 гривень, але й за те спасибі.

Знаю також, що в районі сьогодні багато «липових чорнобильців», не буду називати їх, бо вони самі знають себе і люди їх також знають.

Отака ось моя чорнобильська історія. Історія яка розділила моє життя на «до і після».

Юрій Малашевич,
Фото Тетяни Веселовська