На початку ХІХ ст. втратила роль головної дороги на Бердичів (її почала виконувати Велика дорога на Станишівку, яку через це й назвали Великою Бердичівською вулицею) та була перейменована на Малу Бердичівську вулицю. У 1870-х роках мала формальну назву Орловська вулиця, яка фактично не вживалася і не прижилася. У 1918 р. – вулиця Квітки-Основ`яненка. За радянської влади називалася Комсомольською вулицею, а в 1941-1943 рр. тимчасово називалася Юнацьким провулком. У 1993 р. вулиці повернули історичну назву Мала Бердичівська. З 1899 по 1977 роки на вулиці знаходилось трамвайне депо і на ній здійснювався трамвайний рух. З 1974 р. вулицею здійснюється тролейбусний рух.

До цього часу зберігся будинок, споруджений у 20-ті роки ХІХ ст. У 1839 році його придбала родина Домбровських, в якому мешкала до 1841. Тут, в сім`ї Віктора і Зофії Домбровських народився Ярослав Домбровський (1836-1871) – діяч польського національно-визвольного руху та Паризької комуни. На фасаді будинку у 1987 році вмонтована стела із червоного граніту з бронзовим барельєфом зі стилізованими зображеннями прапорів Паризької комуни та гармат (скульптор Табачник Я. С., архітектор Бірюк М. П.) з присвятним написом.

Будинок, в якому мешкала родина Домбровських до 1841 р.

Спогади про Малу Бердичівську вулицю залишив у повісті «Історія мого життя» письменник Олексій Свирський, який провів у Житомирі дитячі роки:

«На Малой Бердичевской очень много красивых домов. Прохожу мимо одного из них, вижу раскрытое окно и останавливаюсь. Из окна вырывается детский шум — смех и громкие выкрики…».

«И снова я на Малой Бердичевской, где так много хлеба, мяса и сахару… Что меня тянет сюда, — сам не знаю. А вот большой, в два этажа, белый дом с обширным двором и садом. Я знаю этот дом: однажды мама проходила со мною мимо и сказала: — Шимеле, в этом доме еврейский казенный учительский институт. Когда ты вырастешь, и тебе будет восемь лет, я определю тебя сюда, и будешь учиться долго-долго, и выйдешь отсюда таким образованным человеком, что сам учителем станешь…».

«Мы выбираемся из Черной балки и вползаем на Приречную. За нами следует компания маленьких оборванцев. Идем по главным улицам, и я уговариваю самого себя не стыдиться. Штанишки мои порваны так, что голые коленки видны, шапчонка, служащая мне и подушкой, не держится на свалявшихся кудрях, и весь я измаран до того, что идущие навстречу «приличные люди» торопливо дают мне дорогу. — Ну, и пусть!.. Я беден, но честен, — вспоминаются мне слова одного майнридовского героя, но когда я попадаю на Малую Бердичевскую, уверенность оставляет меня, сердце падает, и исчезают мысли…».