«Якщо справді хочеш жити, то з ногами чи без ніг, а жити будеш»

«Кому я такий потрібний? Як жити далі, коли через інвалідність мене вважатимуть людиною другого сорту?», - запитував боєць після поранення в боях на Сході України. 

А відповіді ми поїхали шукати до Сергія Дехтяренка, який живе в селі Озерянці Житомирського району. Перепитуючи, як знайти його хату, почула від Озерянківського сільського голови Леоніда Мовчана:

— А ми із Сергієм — однокласники. Він іще зі школи був такий вольовий, зібраний, у ньому завжди відчувалася сила духу. Оті його якості, напевно ж, іще загартувалися, коли служив на флоті. А сьогодні це допомагає боротися за життя.

...На невеличкій затишній садибі уже тугими пуп’янками взялися дерева. От от розквітне абрикос, уже зазеленіли акуратно підв’язані кущі смородини, на окремій грядці видніються саджанці квітів. На наш стукіт вийшла жінка — двоюрідна сестра Сергія Степановича. Каже, що брат відпочиває, просить зачекати.

За ті кілька хвилин у мене серце завмирає — кого побачу? Знаю, що чоловік виніс випробування, яких вистачило б на кількох, і, хтозна, чи вони б їх витримали. Після служби на флоті повернувся додому, одружився, працював, радів двом донькам. Та неждано-негадано прийшла біда: у Сергія виявилося тяжке судинне захворювання, дружина забрала дітей і пішла від нього. Вісім років тому йому ампутували одну ногу, через чотири роки — другу. І весь цей час він живе у батьківській хаті зі своїм «янголом-хранителем» — двоюрідною сестрою Світланою Іванівною. Оскільки через велику кількість прийнятої «хімії» у нього відмовили нирки, доводиться час від часу лягати в лікарню — в Житомирі й Києві. Подумалося: скільки ж треба терпіння, щоб триматися отак на білому світі.

Аж тут відчинилися двері й на електровізочку з’явився усміхнений, із голубими, як весняне небо, очима чоловік. Починаємо розмову, і з перших слів розумієш, що він же — цілком самодостатня людина! Своїми руками поставив паркан. У нього є циркулярка, столярні інструменти. Разом зі Світланою ходять (їдуть — ідуть) до лісу, вибирають повалені дерева, потім господар їх розпилює на дошки — і з’являється новенький штахетник.

Його ж турбота — підрізати й підв’язати кущі смородини та малини, обкладати камінчиками посаджені Світланою квітники.

— А які ящички Сергій зробив і відлакував для інструментів! — показує нам Світлана.

По дому — він теж сестрин помічник.

— Куховарить брат навіть краще за мене. Борщ у нього виходить — одна смакота, — пояснює жінка. — Та й узагалі, він дивиться телевізор, а блокнот — під рукою. Записує рецепт, а потім каже, що маю йому купити і починає експериментувати. А це ось пішла в магазин, а там — такі ціни, що за голову взялася.

— А навіщо йшла? — піджартовує брат. — Сиділа б удома, то й гроші були б цілі, й голова не боліла б...

Слухаючи оті дотепи, навіть важко було повірити, що ці двоє людей не просто борються, а виривають у нелегкої долі кожен день життя.

— А що тут порадиш? — каже Сергій Степанович у відповідь на запитання із солдатського листа. — Треба просто жити. Інвалід — він, як і цілком здорова людина: як захоче побудувати своє життя, таким воно і буде. Жаліти себе — це «до лампочки». Станеш «довбати» себе, займатися самокопанням, то ще й «добрі» люди допоможуть. Треба просто розуміти, що іншого життя не буде, ноги чи руки не виростуть, треба жити цим життям і самому знаходити в ньому для себе роботу.

Оце слово — робота — чи не найчастіше звучало в нашій розмові.

— Стане тяжко на душі, обсядуть сумні думки, — каже чоловік, — беруся за рубанок, чи щось у городі роблю, аж поки оті думки не вляжуться. Та де б ти не жив, знайди собі якесь заняття, але не тішся своїми болячками чи каліцтвом. Знаю чоловіка, який, ставши інвалідом, відкрив у собі малярський талант.

— А як би ви хотіли, — запитую, — щоб про вас згадували колись люди?

— Кожній людині хочеться, щоб про неї згадали добрим словом. Незалежно від того, здорова вона була, чи така, як я. Головне — не роби лихого. Ось у нас у селі кожен може випити чарчину, але той, хто не хоче, — ніхто його п’яницею не зробить. І коли виправдовують інваліда-п’яничку, що, мовляв, його таким життя зробило, то просто потакання. Ставлення до життя у всіх одне: хочеш жити — будеш жити і з ногами, і без ніг.

— Головне — до чого прагнеш?

— А як же? Кожна людина повинна до чогось прагнути. Навіть до того, щоб тут, у твоїй господі, були лад, затишок. І, звичайно, щоб хтось близький був поряд...

Інваліди, — переконаний Сергій Степанович, — які проходять через муки болю, набагато гостріше відчувають різницю між добрим та поганим і щодо себе особисто, й до інших людей. Тож він завжди радий сусідам, друзям, які частенько заходять до нього. Коли треба, — підсоблять по господарству.

Місцевий орендар Олександр Сітик допоміг йому придбати електровізок. Зараз чоловікові виготовляють зручні протези, тож є надія, що хоч так він стане на ноги.

...Коли ми вже прощалися, Сергій пригадав ситуацію, що сталася з ним у лікарні. Йому якраз ампутували другу ногу, страшна рана довго не заживала. А він, як завжди, жартував. Молодий хлопець, який лежав поруч, кинув: «Та що там у вас, ось у мене така-а рана». Аж тут прийшли робити Сергієві перев’язку, розкрили ногу, а молодик як глянув на те, то й вилетів із палати, його відпоювали краплями. Сергій же скрипів зубами від болю, а потім знову — посміхався. Бо треба жити.

 

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Последнее изменение Четверг, 12/01/2017

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework