Сьогодні рівно два роки, як Житомирщина втратила в АТО свого Героя.

«Олег народився 24. 09.1984 року в м. Житомир, ріс й розвивався, як нормальна повноцінна дитина. З дитинства за характером був спокійний, не вимогливий, слухняний. Змалку був допитливим, уважним, прагнув в усьому допомогти в міру можливого, - розповідає Валентина Черниш, мама Олега.

- Що стосується друзів, в дитинстві їх було не багато, та при цьому нормальні діти. Може то час такий був, коли діти слухались батьків та росли покірні. В дитинстві йому подобалось гратися машинами, особливо полюбляв металеві моделі, в яких все відчинялося. Знав всі моделі легкових та вантажних авто, навіть мріяв стати водієм.

У 1991 році пішов до школи № 12, де навчався 9 років. Під час навчання в школі скарг на поведінку Олега не отримували, хоча і вчився він середнячком. А от у шкільних заходах брав активну участь, та проявляв організаторські здібності. З 1 по 3 клас ходив до басейну, а в 6 класі йому захотілося піти до спортивної школи на карате, але провчився там недовго, та спорт не залишив. Купував літературу і тренувався самостійно, по книжках.

Після закінчення середньої школи у 2000 році одразу вступив до комерційного технікуму на відділення « Технології харчування» де і навчався 3 роки. Під час навчання також жодних скарг на поведінку Олега не отримували. Сьогодні, при зустрічі з вихователями ми чуємо тільки добрі слова на адресу сина. Кажуть, що він був особливою дитиною. Учнів в технікумі навчалось багато, а його запам’ятали ніби то було вчора.

Вже після загибелі Олега місто дало дозвіл на встановлення меморіальної дошки розміщеної при головному вході в технікум. Закінчивши навчання отримав професію «Технолог харчування». А вибрав цей шлях тому, що більш знаходився біля мене, дивився, як я готую їсти, і йому з дитинства це подобалося. Багато було запитань, і прагнув щось приготувати самостійно, саме через це, ми порадили йому після школи отримати професію повара, з чим він погодився і навчався із задоволенням.

Після закінчення була строкова служба з травня 2004 року перебував у лавах Збройних Сил України в славнозвісній 95 десантно-повітряній бригаді у м. Житомирі, де служив з гордістю, повагою і честю до вересня 2005 року. Частина (А 0281).

У 2007 році одружився з дівчиною Наталією, з якою познайомився ще на навчанні в технікумі, там почали зустрічатись, вона його і з армії чекала. У 2009 році в них народився син Кирил, який дуже схожий на батька. Наталя й Олег в шлюбі жили дуже добре, виховуючи сина й дихаючи ним. Дуже прикро що так сталось, що ця нікому не потрібна війна забрала батька у дитини у віці п’яти років. Зараз Наталії доводиться самій виховувати сина, і іноді давати пояснення на запитання сина: «Де тато?». Хлопчик росте вихованим, допитливим, розумним, - повністю нагадуючи свого батька в дитинстві. Олег приділяв синові багато уваги в вільний час, бо взагалі то, він працював під Києвом, у Василькові, а точніше в ресторані «Ранчо Болівар».

Складав плани на життя, та не завжди з нами ділився своїми мріями. Мовляв, хай це буде таємниця.

Коли отримав повістку ніби все обірвалося. Пішов з роботи. Друзі по роботі та колектив – гарно його провели, організували невеличке застілля, придбали йому бронежилет, каску, та побажали багато хорошого у дорогу. Сказали, будуть чекати з перемогою. На жаль, не завжди трапляється так, як бажаєш.

Ми відмовляли Олега іти, але в нього була одна відповідь: «хто, якщо не ми». З хлопцями з 95-ої своєї бригади він домовився, що йдуть захищати рідну Україну. Нам, рідним, нічого не залишилось, як змиритись з цим. І взагалі, він прийняв правильне рішення в житті.

З серпня 2014 був на навчаннях на полігоні, перебував у службовому відрядженні в районі виконання бойових завдань особовим складом частини, а з листопада 2014 знаходився в зоні АТО, де брав участь в бойових діях саме в Донецькій області.

За період служби Олега змін в його характері ми не помітили. Коли він приїхав у коротку відпустку під Новий Рік, це було як грім з ясного неба. Я запитала: «Олеже, як тебе відпустили?» На що він відповів: «Мама, я заслужив». Коли ми почали спілкуватися, хотілось дізнатись - як там… На що була відповідь: «На війні, як на війні - стріляють».

Наш син загинув 20 січня 2015 року. Повідомлення про його загибель я отримала 20-го січня о 17 годині 14 хвилин, з його номеру телефону. Голос в слухавці запитав, чи я мама Олега, на що я відповіла: так. Тоді неприємний голос з акцентом повідомив: «Ваш сын Олег убит, приезжайте и забирайте его». В мене підкосились ноги, мені здавалося, що от - от, і в мене розірветься серце.

Через декілька днів в інтернеті виклали відео, як шістьох українських військовослужбовців, які загинули в один час, скидають з машини немов якісь мішки, а потім кожного закривавленого кладуть окремо і фотографують, викладаючи це все на відео. (Олег був одним серед них – ред.)

Розшукати Олега нам допомогли волонтери з Дніпропетровська. Ми поїхали на впізнання. З транспортуванням нашого хлопчика додому та похованням повністю допоміг військкомат та військова частина. Поховали Олега 27 січня 2015 на зарічанському кладовищі в м. Житомирі.

Хлопці, які з ним служили приїжджають, по можливості, з усієї України на день ВДВ та на роковини його загибелі, хто живе ближче, то частіше приходить до могили.

При зустрічі побратими багато розповідають за Олега. Кажуть, що він був хорошою людиною, ніколи ні на що не скаржився, в нього завжди все було добре, постійно посміхався, прагнув підтримати друзів в тяжку мить. Якщо звертався хтось за порадою, завжди йшов на допомогу, вмів він це, допомогти, підказати і втішити. А також розповідають, що був добрим розвідником, снайпером та стратегом, і при цьому, дуже хотів і спішив жити…

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Джерело: facebook.com