Вона залишається для своїх учнів «другою мамою»

Нещодавно у будинку колишньої вчительки початкових класів Малинської ЗОШ № 1 імені Ніни Сосніної Рози Іванівни Махновець було гамірно й велелюдно.

Зі 100-­річним ювілеєм шановану колегу, «другу», шкільну, маму прийшли привітати колишні учні, сусіди, рідні, близькі, а також Малинський міський голова Олексій Шостак, його заступник Леся Сніцаренко, помічник народного депутата України Павла Дзюблика Ольга Гура. Того дня гості промовили багато теплих і щирих слів на адресу ювілярки, адже на них вона заслужила сповна.

Після прийому гостей бабуся охоче погодилася розповісти про своє нелегке життя й численні випробовування долі.

— Народилася за півроку до Жовтневої революції в селі Гусці Малинського району, була найстаршою дитиною в сім’ї, — почала розповідь Віра Іванівна.—Під час НЕПу, в 20-­их роках, батькам виділили п’ять гектарів землі на хуторах поблизу Гуски, на якій вони важко працювали з ранку до ночі: вирощували овочі, хміль, льон, коноплі. Тримали й корову, коня, овець, свиней, птицю.

Мати довгими осінніми вечорами пряла. Вирощене й вигодоване продавалося на базарах у Малині та Коростені. Трудилися всі. З п’яти років я також допомагала глядіти двох менших сестер, пасла гусей.

Батько Рози Іванівни був людиною освіченою, зі заможної польської сім’ї.

— Він, — веде далі бабуся, — намагався нас, дітей, навчити читати й рахувати ще до школи, бо вона була не дуже близько—за 4 кілометри, в Нових Вороб’ях, та й домашньої роботи було дуже багато. Проте в школу я таки пішла — в 9 років. Вчилася добре, була дуже активною, за що не раз отримувала «наганяї» від матері, бо пізно приходила додому. А в 1929 році все змінилося...

Роки «розкуркулювання» у спогадах Рози Іванівни — найболючіші.

— Багатших селян відправляли сім’ями в Сибір, забравши все нажите, — розповідає вона. — Наша сім’я залишилася, але до 1932 року забрали все: і землю, і корову, і коня, і зерно... Навіть скриню з одягом. Ніхто не звертав увагу на те, що дітям нічого їсти. Забирали до останньої зернини. Причому це робили не чужі люди, а свої, сільські активісти.

Непросто було й пережити «голодні» роки. Особливо страшними були зима та весна 1932—1933 років. Люди були доведені до відчаю. Діти помирали прямо на уроках. По селах ходили очманілі, опухлі від голоду люди. Падали й вмирали на ходу. Дирекція школи звернулася до сільської ради й у школі почали варити баланду з висівок, кропиви, щоб хоч якось підтримати дітей. Цю баланду варила мати Рози. За це давали їй зайві порції для сім’ї. У травні 1933 року Роза Іванівна закінчила 7 класів, після чого почалася її вчительська кар’єра.

— Мене, — згадує жінка, — разом із однокласником Сергієм Сотніченком як кращих учнів відправили до Малина на учительські курси, бо в школах не вистачало вчителів. Щопонеділка ми йшли пішки в Малин, а в суботу поверталися додому. Заняття на курсах проходили в міських школах. Курсантам видавали щодня 400 грамів хліба й тарілку «борщу» з кропиви. Я щодня старалася зекономити хліб, щоб щось занести додому, де на мене чекали менші сестри. Цей кусочок хліба рятував сім’ю. А влітку 1933­го від язви шлунка помер батько, тож я залишилася головним годувальником сім’ї.

Того ж літа ледь не померла і сама Роза Іванівна.

— Це було в липні, — згадує вона. — Мені вже зовсім не хотілося їсти, хотілося тільки спати. Ноги розпухли. Одного дня єврейка, в якої я була на квартирі, побачивши, що я вже вмираю, дала мені тарілку юшки з хлібом. Хліб був справжнім. Бо той, що нам давали на курсах, був напівсирим — щоб маса була більшою. Вона три дні рятувала мене. Завдяки цій добрій жінці я вижила...

Так минули три місяці, під час яких Роза Іванівна вчилася на курсах. У вересні 1933 року вона приступила до роботи в неповній середній школі у с. Нових Вороб’ях Малинського району.

— Мені дали квартиру біля школи й зарплату 70 карбованців, а також 4 кг борошна з висівками, — згадує вона той час. — На квартиру з хутора переїхала й моя сім’я — мама й дві молодші сестрички. Мама продовжувала варити баланду учням, сестри ходили в школу й рятувалися цією баландою, а також моєю зарплатою. Для мене ж найважче було розказувати дітям, що вони —найщасливіші в світі й живуть у найкращій державі...

Осінь і зима 1933­1934 року були не менш страшними, — продовжує спогади бабуся. — Люди мерли сім’ями. Села порожніли. Хто ще міг ворушитися, тікали в Білорусію та Росію, де шукали, як заробити на шматок хліба.

Весна 1934 року принесла полегшення. Людям у колгоспах щось почали давати поїсти, треба було обробляти землю. Оброблялося все вручну, бо худоби вже практично не лишилося.

— Вчителем молодших класів у Нових Вороб’ях пропрацювала 5 років. Вийшла заміж і переїхала в Малин. Працювала до війни в школі № 3. Добре знала вчительку й підпільницю Євгенію Дорошок, яка теж працювала в цій школі, а в 1943­му загинула в палаючому будинку разом із Ніною Сосніною та її батьком.

Війна для Рози Іванівни—також важкі спогади:

— У 1941 році, як почалася війна, мого чоловіка забрали в загін, що мав захищати Малин від фашистів. Була думка, що неозброєні, не підготовлені люди захистять Вітчизну, а війна через декілька місяців закінчиться. Всі члени цього загону загинули в перші роки війни. Я залишилася вдовою і вагітною, змушена була повертатися в Нові Вороб’ї, а в 1943 році з маленькою донечкою тікати в с. Рипіще до тітки, щоб не забрали в Німеччину.

В Німеччину забрали середню сестру Рози Іванівни — Марію.

— А я так і залишилася в Рипіщах, вийшла ще раз заміж, — продовжує свої спогади жінка. — Після війни працювала в Шевченківській, Владівській семирічках, затим — у Слобідській, у міській школі № 3. Чоловік був медиком, його переводили з одного медпункту в інший.

А з 1955­го до 1970 року Роза Іванівна пропрацювала вчителем молодших класів у школі № 1. В 1970 році пішла на пенсію за вислугою років через хворобу серця.

Виростила двох дочок (двох синочків похоронила маленькими), має 4 внуків, 7 правнуків та трьох праправнуків.

— Вона — педагог від Бога, — згадує про Розу Іванівну колишня завуч початкової школи Ліда Борисівна Олексієнко. — Наставником, яких пошукати. А ще я б назвала її «еталоном добра»...

— Я багато років пропрацювала з Розою Іванівною в першій школі, — згадує Зоя Леонтіївна Наумець. — Батьки намагались, аби їх діти потрапили вчитись саме до Рози Іванівни. Вчила вона й мою доньку. Це була справжня «друга мама» — добра, ласкава, турботлива й вимоглива водночас...

Про багате на добро й любов до дітей серце Рози Іванівни ще й нині згадують її учні, котрі розлетілися по світу.

До речі, в цій родині наступного дня ювілей святкувала й донька Рози Іванівни Людмила Іванівна Стрільчук, котра також, як і мама, обрала вчительську стежину й не одне десятиліття викладала математику в одному з найкращих навчальних закладів міста—Малинському ЗНВК «Школа­-ліцей № 1 імені Ніни Сосніної».

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Всі новини Житомира

Последнее изменение Среда, 26/04/2017

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework