Саме стільки років минуло з того часу, коли йшла битва із радіацією, яка не завершилася й по сьогоднішній день. Це були дні самопожертви, дні страху, які вразили весь світ. 31 рік як «мирний атом» завдає непоправної шкоди здоров’ю людей не тільки в Україні. 31 рік живуть між життям і смертю ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС.

Один із них — наш земляк Олег Ярославович Тов’янський. Його життя перетнула глибока борозна катастрофи. Тоді він працював у самостійній воєнізованій пожежній частині № 1 міста Житомира на посаді заступника начальника.

— Звістку про аварію на Чорнобильській АЕС я почув 26 квітня 1986 року, коли вранці прийшов на службу, — розповідає Олег Ярославович. — А 4 травня надійшла команда підготувати 10 чоловік для відправлення на ліквідацію наслідків аварії. Усіх зібрали у відділі пожежної охорони УВС облвиконкому, де перед нами із короткою промовою виступив начальник відділу Борис Чумак. Я не згадаю тепер, про що конкретно він говорив, але запам’ятав його очі: вони були червоними від безсонних ночей і тривог.

Уже в Іванкові Київської області ми отримали команду: кільком відділенням рушати на Чорнобиль. На місці поставили переді мною завдання, які належало виконувати, і передали списки особового складу. На якусь мить я відчув себе безпорадним та розгубленим, але офіцер із Києва допомагав мені та давав поради.

Моєму «госпвзводу» довелося дезактивувати територію частини і міста, рити могильники для обмундирування, будувати туалети, розгортати польову лазню, забезпечувати її чистою водою. А з нею весь час були проблеми, бо вода з водогону була радіоактивною. Доводилося сідати в машину, брати із собою дозиметриста і шукати водойму з чистою водою.

Не раз у складі чергових караулів мені доводилося гасити пожежі в Чорнобильському районі. Орієнтуватися було складно, радіозв’язку не було, бо всі радіостанції працювали на різних частотах. Адресу пожежі частіше за все повідомляла повітряна розвідка. Далі ми вже діяли за інтуїцією.

Відселені села — незабутнє видовище. Вулицями вешталися кури, гуси, але не було людей. Одного разу до нас підбіг собака і почав дряпати дверцята пожежної машини. Ми дали йому їжу, що у нас залишилася. Я здивувався, як він їв — хапав на льоту скоринки хліба, а варені яйця ковтав зі шкаралупою.

У перші дні перебування у зоні Чорнобиля було погано налагоджене харчування, давалися взнаки й проблеми з питною водою. Шалено хотілося пити, бо «дерло» горло від підвищеного радіаційного фону. Ми обходилися горілкою (яку привезли із собою) та водою з­під крана. Горілку ми привезли потайки, бо на той час все ще діяв «сухий закон». Але ж ми її пили, щоб зняти нервову напругу, захиститися від радіації.

На АЕС я потрапив у складі команди, що готувала бетон, який закачувався під зруйнований реактор. Слід було у потрібний момент подавати воду на бетономіксери, а потім бетонну суміш під тиском закачувати під реактор. Суміш часто застигала у трубах. Поки міняли трубопровід, ми ховалися у підземному бункері, в якому відпочивали ті, хто працював безпосередньо під реактором.

Найважчою для мене видалася остання, п’ята зміна. Пішла носом кров, почалася рвота. Я вважав, що це від перевантажень, які випали на мою долю. Мене одразу відправили додому і трохи згодом — на лікування до столиці.

У Чорнобилі нам видавали індивідуальні пакети, у яких були таблетки ніби зі захисними функціями. Одного разу до нас завітав лікар, який став розповідати нам про шкідливість алкоголю. Наприкінці лекції він довірливо сказав, що після отримання 25 рентгенів нам залишилося жити не більше п’яти років. Мертва тиша після цих слів вразила лікаря. Він не міг второпати, що це нас не лякає і ми готові до найгіршого...

Я запам’ятав уроки Чорнобиля. Дисципліну і організованість. Пам’ятаю про минуле, про радіацію, яку не відчуваєш ні на смак, ні на дотик. Ці півтора тижня багато чого змінили у моєму житті. Після повернення з Чорнобиля воно розділилося на «до» та «після» катастрофи. І «після» мати наснагу жити та радіти життю — ой як важко!

Олег Тов’янський ще довго працював у пожежній охороні й отримав звання підполковника внутрішньої служби. Вже у відставці став членом ради асоціації ліквідаторів­-пожежних «Чорнобиль», а відтепер очолює благодійний фонд «Рятувальник Житомирщини», бере активну участь у житті міста. І хоча наслідки катастрофи дотепер пронизують його душу й тіло, ліквідатор не перестає любити життя, яким би нелегким воно не було.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Всі новини Житомира