На вечорі, який тривав у переповненому залі обласної бібліотеки ім. О.Ольжича, саме в тому залі, де Валентин Грабовський, очолюючи обласне літературне об’єднання ім. Бориса Тена, так само довгі години спілкувався з літераторами­-початківцями, не всім удалося висловити свої думки і почуття. Та з кожної розповіді розкривалася якась нова грань цієї непересічної особистості.

  Валентин Грабовський народився на Харківщині. Невдовзі родина перебралася на Житомирщину, в Ємільчинський район. Там юнак закінчив сільську школу зі срібною медаллю і вступив до Житомирського педінституту ім. І.Франка.

  Про ті роки розповідає однокурсник і близький друг поета, професор Святослав Пультер:

  «Валентин у роки навчання в інституті багато писав, вірші його були нестандартні, вихоплені з самого життя. Він був членом інститутської літстудії, якою керував Ілля Стебун. Коли якось до Житомира приїхав відомий уже поет Микола Сом, Валентин узявся провести його по місту, в яке сам був закоханий. Після інституту наші шляхи розійшлися: я — в школу, він — у журналістику».

 Спочатку Валентин Грабовський працював у редакції Володарсько-­Волинської райгазети «Колгоспна праця», потім — у Черняхівській — «Нове життя».

  Жителька Потіївки Радомишльського району Світлана Стратонович нещодавно на сторінках газети «Прапор» написала саме про ті роки:

  «Друга половина минулого століття... До нас, піонерів, у клас Володарсько­-Волинської середньої школи, прийшов і відрекомендувався, що буде нашим вожатим, юнак — працівник редакції райгазети «Колгоспна праця» Валентин Грабовський — уже тоді відомий як поет. Мої однокласники знали, що я пишу вірші й про те сказали йому. Тож наш вожатий зацікавився моїми творіннями. І невдовзі я на літературній сторінці газети побачила свою поезію «У Кутузівському парку».

  Переїхавши до Житомира, Валентин Грабовський поринає у його літературне й мистецьке життя. Проте основною, після районок, була понад 20­-річна робота в редакції обласної газети «Радянська Житомирщина».

  Тодішній кореспондент редакції «Радянська Житомирщина», нині — журналіст обласного телебачення Людмила Натикач розповідає:

  «Валентин Болеславович був чудовим журналістом, який надзвичайно любив рідну землю. Він був її невтомним дослідником, тож саме його надбанням стало знайдення в нашому краї чорної берези, відкриття гайдамацької Кодні, щоб вона стала надбанням історії Житомирщини. Він довів, що Евеліна Ганська кохала Оноре де Бальзака. А чого варті його дослідження художніх полотен обласного краєзнавчого музею! Після них столичні мистецтвознавці підтвердили, що це картини італійського Відродження. І всі ці пошуки і знахідки Грабовського щонайперше лягали на сторінки «Радянської Житомирщини», щоб залишитися для нащадків. А ще він був великим гумористом, за що в колективі його любили».

  Саме про цю рису характеру нашого колеги пригадує редактор «Житомирщини» Григорій Павлов:

  «У 1980 році ряд творчих працівників редакції газети «Радянська Житомирщина», офіцерів запасу, були призвані на військові збори. Вони утворювали своєрідний «кістяк» редакції «законсервованої» у мирний час газети Прикарпатського військового округу, що мала назву «На разгром врага».

  Як відомо, таких «партизанів» тоді, незважаючи на звання, одягали у солдатську форму. Прапорщикам довелося чимало повозитися, підшукуючи військове вбрання для Валентина Болеславовича, бо вже тоді він обзавівся солідним черевцем, на яке солдатські гімнастерки, зрозуміло, розраховані не були. Якщо додати пілотку та кирзові чоботи, то стане зрозумілим: капітан Грабовський став дуже схожим на бравого солдата Швейка. Це викликало іронічні зауваження, у тому числі й із боку рядових.

  Та Валентин Болеславович не розгубився. Він підійшов до телефону, з якого через комутатор офіцерам можна було зв’язатися з міськими абонентами, тільки доводилося дуже голосно говорити, і буквально гукнув дружині:

  — Знаєш, нас уже перевдягнули у форму! Бачила б ти, як вона на мені хвацько сидить!

  Сміх у казармі не вщухав довго. Але дружній, не глузливий.

  А кількома днями пізніше він продемонстрував свої і почуття гумору, і винахідливість. На базі тієї «партизанської» редакції, яка продемонструвала професійний рівень роботи, організували збори командирів частин округу. Хлопці зі складу технічного персоналу, особливо призвані з райцентрів, знітилися від такої кількості генералів і полковників, які ще й ставили десятки запитань, просили продемонструвати роботу друкарського устаткування. 

  Виручив капітан Грабовський. Він раптом почав розповідати анекдоти. Причому, дуже влучні й дотепні, чим швидко зняв напруження, розрядив, як кажуть, обстановку. Генерали й полковники сміялися від душі — так само, як і хлопці­поліграфісти».

  Аліна Ригун, також тодішня колега, нині — заступник редактора «Житомирщини», додає:

  «Валентин Болеславович дуже любив природу області, знав чимало її потаємних куточків, де росли рідкісні рослини, і часто розповідав про них нам, молодим журналістам. Якось біля одного з лісових озерець поблизу Житомира він натрапив, за його словами, на досить екзотичну для наших країв квітку (назви вже не пам’ятаю). Радість Валентина Болеславовича була такою, що він, незважаючи на робочий час, умовив кількох працівників поїхати до лісу подивитися на його знахідку. А потім сам же й «віддувався» перед редактором за цей колективний прогул».

  Олена Смольницька, тодішній коректор редакції, ділиться світлим спомином:

  «Пам’ятаю його тихий, ніби жіночий, голос. Лагідне, співуче вимовляння кожного звуку. Працюючи у відділі культури, разом із Ігорем Лібердою, Михайлом Клименком, Михайлом Прилуцьким, Михайлом Сичем випускали літературні сторінки. У своїх віршах Валентин Грабовський писав про високе призначення людини, вірність і відданість землі, на якій виріс і пішов у люди. Надзвичайно хвилювали його поезії, сповнені теплоти, про найдорожчих для кожної людини — матір, дружину Раїсу, сина і доньку.

  Коли Валентин Болеславович працював заступником редактора, він був для нас, коректорів, справжньою опорою, бо вичитував грамотно й розумно кожен матеріал, залишався разом із нами допізна, до здачі номера до друку».

  І разом із газетярськими буднями в його серці й у житті постійно була Поезія. Ранні поезії Валентина Грабовського друкувалися в альманахах «Перший сніп», «Весняні думи», «Щасливої дороги», колективних збірках поезій. Перша збірка побачила світ у 1965 році, а далі були «Наснилась матері вишня», «Над Тетеревом», «Грім­дерево», «Лісові цимбали» і ще цілий ряд натхненних, ліричних, патріотичних. За збірку поезій «Передчуття» (1996 р.) поет був удостоєний премії імені Лесі Українки.

  Людмила Бондарчук, мовознавець, викладач держуніверситету ім. І.Франка, говорячи про творчість поета, зазначає, що Валентину Грабовському «відкрилася мова Полісся — його лісів, озер, річок і дерев. Він був вірним спадкоємцем Максима Рильського».

  А жителька гайдамацької Кодні, письменниця й краєзнавець Галина Мельник пригадує:

  «Валентин Болеславович любив наших людей, приїздив у Кодню й був нашим почесним гостем. І сьогодні мої земляки згадують його чуйність, його людяність. Головну вулицю села ми назвали його іменем, на школі встановлена на його честь пам’ятна дошка».

  Літературні інтереси Валентина Грабовського були дуже широкими. Він зарекомендував себе як вправний перекладач із польської, російської, білоруської та ряду інших мов. У його доробку — статті, літературознавчі й мистецтвознавчі розвідки, написані на основі глибокого вивчення архівних документів, про що він захоплено розповідав нам, колегам, у «Радянській Житомирщині». Людина надзвичайної щирості, він завжди готовий був поділитися своїми знаннями, своїм творчим умінням. Не дивно, що протягом 22 років Валентин Грабовський очолював обласне літературне об’єднання ім. Бориса Тена, опікувався творчою молоддю, про що розповідає учасниця літоб’єднання Світлана Гресь, голова обласного відділення Національної спілки письменників України:

  «Пам’ятаю Валентина Болеславовича — завжди у вишиванці. Він був відданим молоді, й ми чекали засідання студії, ми жили нею. У 2001 році йому зробили складну операцію і коли я приходила до нього додому, він просив, щоб походити з ним на вулиці. Я кажу, як же йому піднятися потім на четвертий поверх? А він — у відповідь: я зробив те, я написав те... Ці сила й енергія були в нього від Бога. Він радів як дитина і комашці, і квітці, й усьому доброму на світі. З його легкої руки я пізніше керувала літстудією».

  Тодішня літстудійка й одночасно колега по редакції Галина Кавун також добре пам’ятає ту особливу атмосферу спілкування поета з молоддю:

  «Валентин Болеславович завжди був у гущі творчої молоді. До нього за порадою і підтримкою приїжджали і додому, і в редакцію нашої газети «Радянська Житомирщина» юні поети і прозаїки — початківці з усіх районів області. На зібраннях літературної студії, що проходили в обласній науковій бібліотеці, було завжди велелюдно. Для кожного з початківців Валентин Болеславович знаходив слова підтримки, підказував, що вдалося, які рядки та образи справді вдалі, а що варто підправити. З-­під його «крила» вийшла ціла когорта літераторів, які прославили Житомирщину і внесли вклад у красне письменство України».

  Саме з­під «крила» Валентина Грабовського вилетів тодішній початківець — письменник Анатолій Клюско.

  «Це з подачі Валентина Болеславовича я став тим, ким є зараз, письменником, — сказав він на вечорі вшанування поета. — Коли мене прийняли в члени Національної спілки письменників України, я поїхав на кладовище і вклонився поетові».

  І не лише цей, уже визнаний, письменник вдячний Валентину Грабовському за те, що став «хрещеним літературним батьком». Багаторічний директор видавництва «Полісся» Валентина Орел розповідає про те, як поет ставав меценатом, викладаючи власні кошти на видання книжок початківців. Бо відчував, що там іскра Божа є, там є талант...

  Та була ще одна грань життя і діяльності Валентина Грабовського, яка проявила його як громадянина. Керівник польського національно­-культурного товариства Вікторія Щур­-Лясковська розповідає:

  «1989 року Валентин Грабовський ініціював створення обласного Польського товариства ім. Ярослава Домбровського. Сьогодні це Житомирська обласна організація Спілки поляків України. Він мав унікальну здатність об’єднувати людей. Саме з його легкої руки створювалися польські художні колективи, знані як кращі в Україні. «Короліскам» уже 26 років, і цю назву, від назви перших квітів на Поліссі, запропонував Валентин Болеславович.

  Він займався науковою діяльністю, піднявши величезний пласт польських історії та культури. Це завдяки йому імена Яна Падеревського, Юзефа Ігнація Крашевського «узаконені» в нашому краї. Поет опікувався музеєм Жозефа Конрада, реставрацією старовинного польського кладовища. Завдяки Валентину Грабовському в Житомирі вперше було запроваджено вивчення польської мови в 36-­ій школі»...

  Місто, в якому пройшла більша частина життя поета, пам’ятає його. На будівлі облдержадміністрації встановлено меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку, в редакції газети «Радянська Житомирщина», працював з 1974 по 1985 рік видатний український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч Валентин Болеславович Грабовський». Пам’ятну дошку також обласна Спілка поляків України встановила на будинку по вул. В.Бердичівській, де він жив.

  Та найкраща пам’ять про нього — це живодайна сила його світлих, мудрих і щирих поетичних рядків.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Всі Новини Житомира