Як виявилося, господар будинку – пенсіонер Степан Романович, рано-вранці встав, щоб погодувати корову. Закінчивши, знову пішов прилягти. І якби не вівчарка Грета, а потім вже і волання її господаря, то все закінчилося б бідою. Але Олександр так голосно кричав, що все-таки витягнув з рук Морфея літнью людину. Степан Романович прокинувся, зіскочив з ліжка і швидко в коридор, до дверей. Він не знав, що за нею вже наповну панує вогонь. Потягнув за ручку вхідні двері і, в результаті, обпік руки та обличчя …«Як згадаю його благання про допомогу, як він кликав мене, людей, як просив, щоб врятували – до сих пір сльози на очі навертаються. Стоїть разом із своєю дружиною біля вікна і кричить! Який ж це жах, вам не передати. Навіть зараз мороз по шкірі…» – розповідає Шельмук.

  До того моменту вже приїхав кум Володимир. На ходу вистрибнув з машини, оцінив обстановку, перестрибнув через паркан і до вікна. «На вулиці темно ще було, чим вікно розбити – нічого не видно! Але тут Саня мені в руки каменюку сунув. Я спочатку їм по склу вдарив, раму відчинив, а потім почав по ґратах бити. Вся кімната в диму. А дід з бабою весь цей час стоять біля вікна і руки свої до мене тягнуть» – згадує Володя. – Не пам’ятаю, скільки я з ґратами вовтузився, намагався і руками їх вирвати. В голові одне – швидше, швидше! Нарешті вони піддалися!Зірвавши ґрати, Володя стрибнув у кімнату, взяв на руки спочатку жінку та передав куму через вікно. Наступним врятував господаря.У цей момент вже приїхали Тисько і Рибак.

  Як виявилося, Тисько Володимир –колишній  начальник 23 державної пожежно-рятувальної частини г.Черняхова, буквально тиждень тому пішов на заслужений відпочинок. Чоловіки стали організовувати гасіння пожежі. Підтягнулися інші місцеві мешканці, вони носили відрами воду. Якраз прибув перший підрозділ вогнеборців, а слідом за ним і другий. Розмотувати рукави та прокладати рукавну лінію професійним рятувальникам допомагали всі.

  Спільними зусиллями о 06.10 пожежу локалізували, а о 08.15 повністю ліквідували. Вогонь встиг знищити дах і веранду будинку.Весь час, поки гасили пожежу, господарі стояли, обнявшись, і плакали. Фактично вся життя пройшло в цьому будинку. «Ми і не сподівалися з дружиною, що нас врятують. Вже приготувалися до смерті, домовилися, що вмирати будемо тримаючись за руки … ­– ділиться переживаннями Степан Романович. – Ну а чому я повинен вмирати такою жахливою смертю?! Дружина недавно лежала в лікарні, одужала, виходить для того, щоб так жахливо померти? Та що там казати, плакала навіть наша корова, а пес, який завжди на всіх гавкає, забився в кущі та лежав мовчки.

  Про цю історію ще довго будуть пліткувати в селі. Але головне не це, а те, про що йшла мова на початку статті. Самовідданість українців вводить їх в ранг героїв. Але їм не потрібні червоні доріжки – вони просто роблять свою справу.

Джерело: ns-plus.com.ua

Новини Житомира