Показ пройде за участю народного депутата України, асоційованого продюсера стрічки Юрія Павленка, знімальної групи та партнерів. Тому глядачі зможуть долучитися до спілкування з творчою групою.

  Фільм «Будинок "Слово"» вийшов за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Режисер стрічки Тарас Томенко, автори сценарію Тарас Томенко і Любов Якимчук.

  Світова прем'єра «Будинок "Слово"» відбулася в рамках 33-го Варшавського кінофестивалю, де стрічка була представлена в конкурсній програмі та претендувала на звання найкращого документального фільму. 

  Це фільм про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників, пише у «Зеркало недели» Дмитро Дроздовський.

  Називати фільм суто "документальним" було б неправильно, адже у ньому використано кілька ігрових моментів.

  Умовно стрічку можна поділити на дві частини: історія мешканців будинку "Слово" (кінооповідь розбито на кілька історій, кожна з яких розповідає про життя певної квартири) і трагедія "розстріляного відродження", зокрема в історіях Миколи Хвильового, Леся Курбаса та Миколи Куліша.

  Друга частина натомість є більш документально зорієнтованою. У першій забагато грайливої іронічності, чимало пригод, дотепів, веселих зустрічей та карколомних сюжетів. Мешканці "Слова" від самого початку жили однією великою родиною.

  Під час перегляду виникає враження, ніби це фільм не про будинок письменників, а про стару одеську комуналку, в якій живуть люди різних соціальних прошарків та епох (дореволюційні аристократи і комунари).

  "Слово" — кооперативний будинок, його майбутні мешканці вирішили власним коштом (через паї) створити собі комфорт. Згодом цей веселий і життєствердний будинок стане для багатьох "етапом" на ешафот під час червоної чуми, зокрема після 13 травня 1933 р., коли Микола Хвильовий пострілом у скроню обриває своє життя й залишає передсмертну записку.

  У фільмі використано надзвичайно цікаві історичні матеріали (фотографії, документи), які досі не були доступні широкому загалові (скажімо, архіви Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ або ж Національного музею літератури).

  "Будинок "Слово" — це художня ревізія одного з найцікавіших періодів української культури, пов'язаного з її найвищим злетом у плані художності. В. Підмогильний, М. Куліш, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Михайль Семенко, Майк Йогансен… — у 1920-ті й почасти 1930-ті роки створили потужну модерну українську культуру, орієнтовану на урбаністичну проблематику.

  Більшість мешканців "Слова" чудово зналися на світовій літературі, підтримували активні творчі контакти з митцями з інших країн. В. Підмогильний, як влучно показано у фільмі, був першим рецензентом роману Кнута Гамсуна. Підмогильний був чи не єдиним, хто на той час в Україні зміг прочитати в оригіналі цей щойно принесений до "Книгоспілки" твір і написати рецензію на оригінал роману, а не на переклад.

  Письменник за кілька годин міг вивчити іноземну мову (на якомусь етапі йому знадобилася сербська), він сам був "людиною університетом". Таких евристичних знахідок і цікавих деталей у фільмі чимало. Вони засвідчують колосальний потенціал української культури "високого модернізму". І трагедія 1937 р. видається катастрофічною не лише з огляду на кількість убивств (тоді до річниці Жовтневого перевороту розстріляли сотні митців), а й на "якість" мистецтва, яке створили жертви червоного терору.

  Друга частина ще виразніше показує абсурд радянської доби періоду Голодомору. Микола Хвильовий бере відрядження та їде в села, аби подивитися на реальну картину. Ситуація його жахає. Остапа Вишню, "короля українського тиражу", письменника-гумориста, звинувачують у терористичній діяльності. 12 травня 1933 р. уночі арештовують Михайла Ялового, президента ВАПЛІТЕ.

  Українських митців у фільмі показано як життєлюбів, що жартували, бавилися різними формами "підняття духу", проводили спільні зустрічі, вони вміли радіти й загалом підтримували одне одного. Звичайно, у будинку траплялися й певні конфлікти, як між М. Кулішем та І. Микитенком.

  Час, у якому жили мешканці "Слова", не можна розкласти на чорно-білій осі. З одного боку, це доба стукацтва й підозр, із другого — величезного життєлюбства і творення урбаністичної модерної культури (самогубство Хвильового так сильно вразило Леся Курбаса, бо ж Хвильовий був одним із рушійних сил нової української культури, без нього подальший шлях хисткий).

  І Хвильовий, і Микитенко, і Сосюра з Тичиною — постаті трагічної епохи. У сюжеті про Володимиру Сосюру наголошено на темі божевілля, медичні працівники поставили йому офіційний діагноз — "шизофренія". Проте спосіб життя Сосюри тільки сприяв тому, що поет (який справді був "народним") постійно потрапляв до психіатричних лікарень.

  Фільм, безперечно, вартує перегляду як історія про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників. Стрічка показує важливий історичний період, про який часто говоримо у трагічній тональності, але, незважаючи на атмосферу доносів і ситуацію політичного божевілля, навіть тоді письменники уміли сміятися й радіти з успіхів одне одного.