Отець Віталій Луковський: який він, 34-річний священик нового покоління

  Як знайти дорогу до місцевого костелу охоче покаже кожен житель Звягеля, бо ця будівля – архітектурна прикраса міста. Проте, як знайшов дорогу до свого сану сам отець Віталій Луковський, настоятель Римсько-Католицького Храму Христа Царя Всесвіту, і яким є його життя поза стінами костелу, він розповів у цьому відвертому інтерв’ю.

 

  – 25 грудня цього року, в день святкування католицького Різдва, українці вперше матимуть офіційний вихідний. Чому саме зараз, а не раніше чи пізніше відбулося таке визнання свята на державному рівні?

  – На місцевому рівні ми про це ніколи не думали і не говорили. Мабуть, єпископи працювали у цьому напрямку. Але, думаю, це результат того, що Україна все ж рухається в напрямку Заходу, де Різдво святкують саме 25 грудня. Україна до цього доросла і сказала, що треба ушанувати права усіх віруючих. Та й ми з вами, наразі, живемо за новим календарем, за яким Різдво – це мало б бути 25 грудня. Я думаю, що це добре. Але не треба думати, що це є підставою хвалитися і доводити, хто правий, а хто ні.

  Нам усім варто зрозуміти, що Різдво Христове – це є велике свято, бо Христос прийшов до всіх: до римо-католиків, греко-католиків, православних, віруючих протестантських церков. Тут немає ніяких конфліктів, тут є певна справедливість, що католики мають законне право в цей день бути в своїх храмах, святкувати це свято в своїх родинах гідно.

  – Розкажіть про свій шлях до сану священика, у якому віці ви вирішили зробити саме такий життєвий вибір?

  – Я народився в тому суспільстві, де ніколи не говорилося про віру. Це сталося в Олевську 26 квітня 1983 року. В моєму місті була лише одна старовинна православна церква, ми знали що вона є, але туди не дуже ходили. Я, звичайно, мав друзів, навчався в школі, як будь-яка дитина. Малим я був спокійною дитиною, батьки мною тішилися, бо в ніякі халепи не потрапляв, на відміну від брата.  Багато часу проводив у селі, у діда з бабою, добре знав сільську роботу. Дуже любив свого діда, який дав мені дуже багато натхнення. Він говорив, що тільки у старості зрозумів, що своє життя змарнував, прожив неправильно, і якби був час, то прожив би з більшою шаною до Бога, ходив би до храму. Пам’ятаю, як бабця заставляла читати “Отче наш”, а я не дуже охоче до того ставився, сприймав молитву скоріше, як то звичайний шкільний віршик.

  Коли підійшов до віку, коли треба було робити вибір щодо навчання, я захотів їхати до Польщі, хоч на той час це було непопулярно. Мусив на вихідних їздити до Житомира, вчити польську, бо в моєму місті не було викладачів.

  В той час я зустрівся з католицьким священиком, який допомагав в вивченні мови. Захопився його життям, бо бачив, що це людина непроста, незвичайна. Почав відвідувати його літургії, проповіді, після яких додому летів як на крилах. В певний момент я сказав матері, що хотів би бути таким, як він (це отець Андрій Яхимович з Новограда-Волинського). Мама здивувалась, у нас місті ніхто особливо не цікавився процедурою, як це – стати священиком. Та і я виріс і не дуже цікавився хто такий Бог.

  Певний час я дуже хотів до семінарії, потім перехотів, далі знову мене наповнювало бажання і сумніви, йшла така собі внутрішня боротьба.

  Одного разу священик прийшов до нас додому святити хату. А католицькі священики завжди в домі ведуть розмову: як будуються відносини в родині, які проблеми існують. Так от той отець сказав мені, що молитва – це розмова з Богом, просто розмовляй з ним.

  Спочатку, як дитина, я просив у Бога допомогти мені здати екзамени. Коли в мене почало виходити, я побачив, що це працює (посміхається). Попросив, пішов і здав необхідний предмет. Тому, коли я мав їхати на вступні екзамени до Польщі я собі загадав, що якщо здам іспити – буду навчатись у звичайному ВУЗі, як ні – піду до семінарії. Так Бог дав, що я їх не здав. Але я звідти не їхав розчарований, бо вже внутрішньо був впевнений, що мені уготована інша дорога.

  Певні сумніви існували ще доти, доки мені не наснився один сон. Я завжди забуваю сновидіння, але цей запам’ятав назавжди. Сон полягав у тому, що я настраханий втікаю, а за мною гоняться демони. Швидко, майже доганяють, мені дуже страшно. Спереду видніється пагорб, я розумію що ось зараз мене схоплять. Ось вони вже простягають руки, і в цей час з темного неба розходяться хмари, сходить Ісус, бере мене заруки і тягне до себе. Чорти намагаються зловити мене за ноги, але Ісус мене рятує. Я побачив в тому сновидінні  знак, що Бог буде завжди зі мною.

  Бо стати священиком – це тяжке рішення стати на дорогу самопожертви, самотності, служіння. Це дуже відповідально, бо ти маєш давати приклад людям, зберегти вірність на все життя своєму вибору.

  Мене часто запитують, чому я не зміг жити так, як інші, чому такий вибір зробив. Так от священики не є якимись особливими, ми такі самі люди, як інші, просто Бог нас покликав і сказав, що треба робити.

  В той період життя я прийшов до отця Амвросія Міцкевича і розповів про свій намір. Було дивно, що він одразу погодився і направив до семінарії. Мені було неповних 18 років.

  Далі 7 років навчання в закладі закритого типу, на закритій території, звідки ти не маєш права відлучатися. Семінарія розташована навпроти санаторію СБУ, що в селищі Ворзель (Київська область). В Україні є всього три подібні семінарії, ще в Городку (Хмельницької обл.) і в Брюховичах біля Львова.

  – Сумніви були за ці 7 років навчання?

  – Так один раз мене взяли серйозні сумніви. Під час навчання нам проводили духовні вправи тривалістю три дні. Приїхав священик з Польщі, який говорив про священство дуже відповідально і серйозно. В той момент я трошки засумнівався, чи я до того заняття здатний. Мій духовний отець (до речі, всі чомусь вважають, що наставники нас там якось зомбують), сказав мені: “Не бійся. Ми, люди, часто буваємо дуже слабкими до наших обов’язків, але Бог є сильніший від усього цього. Якщо ти хочеш служити тільки для себе – можеш іти геть з семінарії, це не для тебе. А якщо ти віриш в Ісуса Христа – залишайся і нічого не бійся.”

  4 листопада 2006 року мене висвятили на диякона. Далі я служив в різних парафіях. 29 грудня 2012 року мене висвятили в священика.

  В Новограді-Волинському я вже 3 роки, не знаю скільки ще тут залишуся, бо католицькі священики завжди пам’ятають, що вони змінні. І я думаю, що це дуже добре. Бо коли отець незмінний – він стає сам для себе Богом, починає з себе робити великого авторитета, і стає нести не Бога, а себе самого. І це погано. У православних священиків інша ситуація – у них є дружини, є діти і вони мають заради кого триматись одного місця.

  У нас крім речей і себе самого більше нічого немає. Ми не прив’язані, навіть до помешкань. Ми живемо біля храму, у приміщенні, що належить католицькій церкві, воно до нас особисто не має жодного відношення. І це є нормально.

  – 17 років – це досить свідомий вік, в якому Ви вирішили навчатись саме в духовній семінарії. Ви ж пам’ятає своє життя до цього рішення і знаєте яке воно зараз. Чи є речі, за якими Ви шкодуєте, що доступні звичайним людям, але Вам заборонені по причині священицького сану? В тому числі одруження, можливість завести сім’ю.

  – Я ще молода людина (отцю Віталію – 34 роки, прим.автора) і не маю таких думок. Проте ми поміж священиків говоримо, що такий період може настати в 40-45 років, коли захочеться мати власних дітей, але я ще поки цього не відчуваю. Моїми дітьми є парафія, я парафії повністю посвячуюсь, тому мені нічого не бракує. В мене немає часу про це задумуватись.

  Я абсолютно не жалкую про те, що чогось не маю. Я все маю, мене нічого не обмежує. Як апостол Павло казав: “В Богові ми усі вільні”. Ми маємо з вірою своєю велику свободу.

  Десь веселитися на якихось заходах – по своїй натурі не люблю. Я там був в віці 17 років, ходив на якісь дискотеки, але щоб це мені занадто подобалось – то ні. Я живу в нормальних умовах: нормально їм, нормально сплю, маю багато праці. Це добре, що я таке рішення прийняв саме в ранньому віці, бо тоді ще краще формується свідомість людини. Я бачив, як до семінарії приходили хлопці після армії, і як їм було тяжко. Вони підлаштовувались, але в більшості випадків майже всі покидали ідею стати священослужитиелем. Їм було дуже важко ламати свої життєві звички. Священик – це людина, яка має буди дисциплінована, яка нестиме слово Бога, а не свою філософію і свої поняття. Я дуже щасливий в своєму священстві і Богу дякую за це.

  – Дуже багато спорів існує сьогодні між православними священиками та римо-католицькими, на різні тематики. Якщо до Вас в храм прийде православна людина і захоче сповідатися, чи не відмовите?

  – На рахунок відносин католицької та православної церкви, то я особисто не бачу ніяких складних конфліктів. Я людина миролюбива і разом з нашими священиками – налаштований на ідею єдності. Може, вона фізично не видима, скоріше моральна, але ми працюємо на одну справу: проповідуємо слово Боже людям. В мене є велике бажання, щоб ми всі працювали воєдино. У нас є священики, які дуже дружать між собою (католицькі та православні), вони ходять один до одного на храмові свята, на вечері, спілкуються, і це нормально.

  На рахунок сповіді православного, який захоче сповідатися: ми людей не різнимо, я сам охрещений в православній церкві, мої всі предкі католики, але в той час так склалися обставини.

  Проте, існує вимога: для того, щоб сповідатися – треба підготуватися. Бо сповідь – це є свідоме прийняття прощення за скоєні гріхи. Це не так що ти прийшов і сказав, що я грішний і тобі все то пробачено. Це як і серед людей, ти прийшов просити вибачення, людина має право запитати за що саме. Практика показує: щоб усе скоєне визнати на сповіді – треба приготуватися. Далеко не кожна людяна усі свої гріхи пам’ятає.

  У нас є підготовчі катахези, які готують до сповіді, і до того, щоб людина мала можливість прийняти Святе Причастя. На катахезах ми розглядаємо: хто такий Господь Бог, чому ми віруємо в Трійцю (Отця, Сина і Святого духа), що таке таїнство хрещення, миропомазання, таїнство шлюбу, 10 заповідей. Фактично, ми пояснюємо науку Церкви.

  З нашого боку не є перешкода, коли людина приходить і хоче сповідатися, особисто я не запитую – хто ти? Я питаю, чи людина похрещена. Католицькі і православні священики визнають хрещення один одного, ми ніколи людину не перехрещуєм. Відразу стати до сповіді не можна, хіба може ситуація дуже складна, тяжка хвороба, наприклад. Тоді я їду і сповідаю людину одразу.

  – Ви священик нової генерації і повинні погодитись, що кожне нове покоління людей має своє відношення до релігії. Зараз серед сучасної молоді спостерігаються такі позиції: повінчаюся з чоловіком після того, як проживу з ним 10-20 років, або дитину не буду хрестити, нехай виросте і сама обере собі релігію. Як Ви до цього ставитесь?

  – Це загроза нашого часу, результат певного лібералізму. Потім нас це буде вбивати. Христос говорив: “Хто зі мною не збирає, той розсипає”. Напевно Ісус є найбільшим авторитетом для нас всіх. Те, що цінували наші батьки для багатьох вже не модно, але воно не стає менш цінне.

  Щодо хрещення дитини: якщо ми говоримо, що не будемо хрестити і хай сама потім обирає, то це те саме, якщо ми відпустимо дитину, і нехай обирає що їй їсти, що вона буде одягати. Давайте не будемо відправляти дитину до школи і хай вона сама потім обере, що їй вивчати, може їй не подобається математика чи зарубіжна література? Це абсурд.

  Дітей треба виховувати як до суспільного життя, так і до віри. Якщо ми не будемо цього робити, ми виховаємо деградоване суспільство, без моралі, це мабуть буде кінець світу. Це нелюбов до дитини. Якщо батьки не виховують дитину – вони її не люблять. Якщо вони все їй дозволяють – вони її не люблять. Треба щоб дитина знала, що добре, а що ні, що можна – а що ні. Так само Господь нас виховує все життя. Труднощі, скрута, хвороби – це своєрідне виховання.

  Так само стосовно шлюбу. Вінчання – це не просто обряд на показ людям, це таїнство. Таїнство – це благословіння. Ті, хто говорить, що проживу певний час, а потім побачимо чи треба вінчатися – вони обрікають себе на життя без Божого благословіння. Інше питання, чи хочуть люди разом їх переживати? Багато людей не хочуть терпіти, відрікатися від того, що їм шкодить, від власних амбіцій і дуже швидко розходяться.

  – За стінами храму чим Ви займаєтесь? Ось, коли Ви відслужили службу і маєте особистий вільний час.

  – Раніше дуже полюбляв їздити на велосипеді, проте це було ще під час служіння в моїй попередній парафії. Долав дуже довгі дистанції, це мені дуже подобалося. Зараз книги читаю, фільми люблю дивитися. Фільми люблю документальні, пізнавальні, на різну тематику. На тему природи, подорожей. Дуже люблю дивитися “Світ навиворіт”, мені подобається як автор представляє невідомі мені країни, 95 квартал теж дивлюся.

  Книги читаю як духовні, так і світську літературу. Зараз читаю книгу “Хижа” (автор Вільям Пол Янг), фільм навіть вийшов по сюжету даної розповіді.

    Улюблена книга, яку ще читав в семінарії – це про життя святого Іона-Марію Віаннея (Жан-Марі Віянней – в інших джерелах) “Святий і демон” про настоятеля, який в Арсі (Франція) прийшов в зруйновану парафію. Там люди жили безчесним життям і розповідається, як він боровся за цих людей, за їхні душі, як до нього потягнулися сотні тисяч парафіян, щоб тільки побачитися з ним. Книга була на польській мові, не знаю чи є українською. Але вона дуже сильна, показує духовне життя людини.

– Ви стали працювати в місті під час буремних потій для нашої країни: майдан, потім початок АТО, наразі повноцінна війна. Чи стало складніше у Вашому служінні, чи помінялись самі люди?

  – Коли був Майдан люди були піднесені, чекали на зміни. Була ейфорія,  хотіли єдності, допомагали, але пізніше я побачив, як вони згасли. Війна принесла багато горя і біди, в нашій парафії теж є хлопці, які загинули. Для людей це було дуже велике потрясіння.

  Сьогодні люди не бачать змін, ентузіазм зник. Люди живуть буденним, тяжким життям. Але все не безнадійно, бо люди йдуть в храм, значить – віра ще є. Посткомуністичне мислення в багатьох людей заважає їм рухатись уперед. Повинен пройти час. За один раз ми не зірвемося з місця в один момент і не почнемо жити краще. Ментальність людей, ментальність навіть нашої влади – не просто поміняти за один рік. Проте при цьому всьому дуже хочеться, щоб війна закінчилась, бо вона безсенсовна. Окрім мети повбивати невинних людей – вона не має ніяких цілей.

  – Філософське запитання: якби Ви зараз мали змогу опинитися перед Богом, щоб Ви йому сказали?

  – Я сказав би, напевно: “Тату, я на цю зустріч довго чекав і щасливий, що я не є обманутим”. Я думаю, що слів небагато було б. Фантазуючи, думаю, що ми б певно обійнялися б, як у Біблії Бог обіймає блудного сина. Без слів, адже те, що залишилось за тобою вже не важливо, важливо лише те, що буде далі. Перед Богом, мені здається людина мовчить.

– Напередодні такого великого свята для усіх нас, православних, чи католиків, не важливо, Ви маєте можливість звернутися до людей з побажаннями.

  – Для України, для міста Новограда-Волинського, для кожної людини я хочу побажати, щоб люди зрозуміли, що таке свято Різдва Христового. Не свято в тому, що ми маємо вихідний, хлопавки, ялинку ставимо, їмо мандарини і кращу їжу. Цей день – свято нашої віри, як католицької, так і православної. Адже Христос прийшов за нас усіх заступитися, дати нам вічне життя. До речі, в тому фільмі, про який ми вели вище мову (“Хижа”) Бог питає у чоловіка за двох його дітей: сина та дочку, каже що один піде до неба, а інший до пекла. Чоловіку треба було зробити вибір і він вибрав самого себе. Саме так Христос, прийшов заступитися собою за усіх нас. Тому люди повинні святкувати цей день у своїх церквах.

  Я хочу побажати, щоб люди жили мирно між собою, терпіли один одного, будували мир спочатку в своїх відносинах, і я впевнений, що він перейде і в мир в усій державі. Радості і щастя в родинах, піднесення такої сили, щоб усі зрозуміли – не все ще закінчено, все ще буде. І віри в Бога хочу побажати, бо з нею не страшні ніякі матеріальні негаразди.

  У 2002 році єпископом Яном Пурвінским було освячено територію у Новограді-Волинському неподалік Автовокзалу. 25 вересня 2004 року було закладено наріжний камінь нового костелу, який взято із гробу Святого Апостола Петра у Римі. Рівно через 6 років того ж 25 вересня Храм Христа Царя Всесвіту було освячено.

  У місті давно не чути бою центральних курантів, проте щогодини чути дзвони з костелу. Храм немов відмічає кожну прожиту годину нашого життя. І будь-хто із новоград-волинців, коли чує ці дзвони в той момент не думає про те, католик він, православний, чи має зовсім інше віросповідання. Мимоволі виникає думка, що час іде... Наступного разу, коли лунатиме дзвін цього промовистого часового наглядача, згадайте коли в останнє знаходили час для того, що справді важливо. Може, новий вихідний у році стане чудовою нагодою для таких речей?

Джерело: novograd.city

 
Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework