Петро Корнійчук у цій розмові не просто титулований спортсмен. Тут він філософ, козак і навіть трохи японець.

  – При такій титулованості Ваша скромність у реальному житті викликає подив. Що це: поза чи небажання щось комусь доводити?

  – Я – нестандартна людина. У нашому суспільстві так прийнято, що коли людина є – на неї не звертають уваги, а коли вона помирає – згадують і несуть квіти. Японське прислів’я каже: “Поспішайте захоплюватися людиною поки вона жива, бо проґавите радість”. У нашому місті є багато талановитих людей: музиканти, філософи, художники, поети, але про них не знають, не розуміють їхню цінність. Я з цим змирився. Просто тихо роблю свою роботу – давно і добре. У нас на татамі завжди є конфлікт двох людей, тому я до них звик.

  Нашу дисципліну десятиріччями відкидали. То ми несли чужу ідеологію, то пропагували буддизм. У місцевих газетах писали: “...засилля східних єдиноборств у Новограді”. Але ж історія спорту каже про те, що футбол, волейбол, греко-римську боротьбу придумали не українці, але це не заважає активно їх медійно підтримувати. То чому ж таке ставлення до карате? Каратисти звикли до конфронтації.

  У свій час я з вихованцями займався де-небудь: на дахах будинків, просто під відкритим небом. Нас ганяли, закривали, карали. У цьому немає логіки. Карате досить молодий вид спорту в порівнянні з іншими дисциплінами. Ми себе індентифікуємо з початку 90-х в місті, пропагуємо молоді традиції. Ми були піонерами, які підняли планку спорту високо і професійно. Перші їздили на чемпіонати світу та Європи, перші привозили звідти медалі.

  – Карате і карте-до: поясніть різницю для людей, які далекі від цих понять.

  – Є дві гілки бачення карате в сфері професійного спорту: “карате” –шлях порожньої руки, “до” – це дорога. Пустота – це дзен. Карате – вид спорту. Дисципліна має більше 130 різних напрямків. У нас тільки у місті існує 8 чи 9 видів єдиноборств. І кожен із тренерів працює для громади міста, щоб діти, підлітки, дорослі були здоровими. Бо у людини, у якої болить зуб, продуктивності немає, вона думає лише про те, щоб забрати біль. Наші заняття зміцнюють дух і тіло водночас.

  – Чому про Вас зараз пишуть так мало? Як гадаєте, Ви не подобаєтеся людям чи, може, вважаєте, що піар не потрібен?

  – Ні, все треба. Є така приказка: “Якщо ти зробив добре діло і про нього не знають, ти його не зробив”. Карате – це автономна республіка, і ми не ведемо ігор з владою. Так виходить, що ми трошки тримаємося на дистанції.

  Обличчя влади постійно змінюється, а суть залишається та ж сама. В мене були з медіа не дуже приємні ситуації. “Скільки можна про вас писати?” – мені говорили. Про мене, Петра, писати не треба. Пишіть про дітей, щоб батьки бачили, що діти поїхали, привезли медалі. Інші не їздять так багато. Я принципово гроші за публікації платити не буду, бо вважаю, що сутність журналістики в тому, щоб шукати цікаву для людей інформацію, щось нестандартне. А ми і є нестандартними.

  – Зараз дуже модно між спортсменами йти в політику. Є депутати на різних рівнях, які йдуть у владу. Чому Ви не там? Чи не вважаєте, що політика – важіль впливу на суспільство?

  – Наша країна зараз занадто заполітизована у зв’язку з об’єктивними та суб’єктивними причинами. На якомусь етапі я прийшов до того, що країна повинна мінятись, починаючи з однієї людини. Я повинен змінитись: щодня застеляти своє ліжко, робити комфортним зал для занять, бути прикладом для наслідування. Здорове населення та спортивний результат – завдання, які я ставлю перед собою та своїми вихованцями. Мені пропонували співробітництво різні політичні сили. Я був довіреною особою одного із минулих міських голів. І зараз є хороші пропозиції. Колись мав честь бути одним із перших, хто підтримав партію “Народний рух” в нашому місті. За це мене виганяли з роботи, я мав безліч проблем. Зараз уже простіше про це говорити, бо суспільство стало більш патріотичним.

  Політика мене не дуже приваблює. Обираючи передовий спорт, я і так постійно знаходжусь на лінії зіткнення. Вважаю, що будь-яка зміна влади – це лише переформатування фінансових потоків. Люди рвуться до влади з чітким бажанням вирішити свої особисті інтереси. Тільки зараз багато людей ходить у вишиванках. Таким чином вони загримувалися. Коли людина говорить про Україну, надягнувши вишиванку, а я знаю, що він був паразитом, мене це дуже пригнічує.

  Я завжди казав: хоча б у міській раді у нас повинне бути своє спортивне лобі. Вся спортивна індустрія міста завжди “обслуговувалась” в останню чергу. Є така народна приказка: “Було у матері три сина – два розумних, а один спортсмен”. Десь приблизно про нас так і думають, що ми недолугі. Я скажу, що частково воно так і є. Бо ми між собою ніяк не можемо навести лад. У своїй сфері. Ми завжди один на одного говоримо якісь речі. Футболісти собі, каратисти собі. Я кажу: об’єднаймося! Ми сподівалися, що ці люди, які прийшли зараз у раду, допоможуть щось змінити з такою обстановкою. Є ж спеціальна комісія по спорту. Ми думали, що все зміниться. На жаль, пророблену в цьому напрямку роботу я не можу назвати задовільною. В країні і в місті все потрібно змінювати кардинально. Не може існувати ніяких напівмір. Ми ж усі розуміємо, що якщо на запорожці написати "мерседес", то машина від того не зміниться.

  – На яких умовах Ви нарешті отримали приміщення у Палаці культури ім. Лесі Українки?

  – Ми платимо за нього оренду. У нас взагалі ставлення до громадських організацій досить дивне: люди думають, що це якісь секти, які займаються бозна-чим, чи це чийсь бізнесовий проект. Ми повинні розуміти, що зараз йде реформа у спорті. Європейський спорт побудований за “клубною системою”, яка вказує на те, що в одному клубі можуть поєднуватись оздоровче харчування спортсменів, різні напрямки занять, магазини з інвентарем та інструментами тощо. Дитина прийшла займатись карате, а мама в той час в цьому ж клубі займається фітнесом. Потім, вони можуть піти в кафе і повечеряти здоровою їжею – і все це в межах одного клубу. Ось саме в цьому я вбачаю майбутнє.

  В Україні ж усе далеко не так: державні організації мають усі пільги, клуби ж постійно просять. Проте поміркуймо: ми хіба працюємо з якимись іншими дітьми? Ми ж працюємо з вашими дітьми, і робимо це якісно і фахово. З початку 2017 року 6 осіб стали членами збірної України. Це не показник?

  Карате взагалі було заборонено державними законами. ТІльки на початку цього року радянський закон був відмінений Президентом. Це і означає, що живемо подвійними стандартами.

  – Як з’явився спортивно-оздоровчий клуб “Січ”?

  – Офіційно він запрацював у 1998 році, в 2001 він отримав назву “Січ”. Ми разом на зборах клубу вирішили, що не будемо називати себе японськими найменуваннями, як зазвичай це звикли робити інші. Подумали, що бренд повинен бути зрозумілим і розпізнаваним. Довго гадали і вирішили: “слава і честь” від запорізьких козаків. Нас так вже знають у світі, і так знають в Україні.

  Вікова група спортсменів від 3 до 66 років. У нас дуже мало організнацій у місті, які займаються з дітьми такого віку.

  Вартість: діти спортивної школи займаються безкоштовно, іншим 250 гривень на місяць. Діти учасників АТО також можуть займатися безкоштовно.

  Мій вид спорту не дозволяє мені сидячи показувати що робити спортсмену. Я приходжу в зал рано-вранці, сам займаюсь, бо ж повинен теж бути в формі. Мені зараз 53 роки. Я і є найчесніша реклама карате. Якщо ви хочете дізнатися чи карате корисне, то подивіться на мене! Моя робота змушує мене бути в відмінній формі.

  - Як Ви справляєтесь з постійною нестачею коштів?

  - Всі чомусь вважають, що ми бізнесмени. Але більшу частину коштів клубу ми вкладаємо в нього ж. Батьки платять за те, що ми займаємось з дитиною, ми акумульовані гроші витрачаємо на наших же вихованців. Карате – наш спосіб життя. В залі ми проводимо свої вихідні і вільний час.

  Якщо ми не будемо клубом – ми не виживемо. Зараз, щоб послати 6 спортсменів на змагання, мені потрібно десь знайти більше 20 тисяч гривень до 14 вересня. Запланована поїздка до Будапешту на другий етап відбору в збірну команду України. І є реальні шанси. Але в держави немає бажання/коштів підтримати цих дітей. А вони, цих шестеро – найкращі в Україні! Тенденція наступна: привезете медалі, то ми потиснемо вам руки та сфотографуємось. А мене ця ситуація уже просто виводить із рівноваги.

  - Ви постійно говорите «ми». Хто входить в поняття «ми»?

  Клуб «Січ» - це не тільки Петро Корнійчук. Без моїх вихованців, які вже стали тренерами, не існувало б всього того, що ми досягли. «Ми» - це Вадим Рибачок, його чарівна дружина Сніжана Рибачок, Андрій Хромушин, усі вихованці клубу. «Ми» - це одне ціле, одна команда, одна сила, яка разом здатна підкорювати будь-які горизонти.

  – Які зміни потребує дисципліна на рівні держави?

  – Змінювати треба нормативну базу. Усі положення і статути видавались ще в Радянському союзі. Вони застаріли і не працюють. Наприклад, згідно з положенням ми повинні займатись до 2,5 годин, а якщо діти в швидкісно-силовому спорті відпрацюють стільки часу, вони просто фізично не витримають. А тренеру треба за положенням його провести.

  Щодо оплати, державна сітка нарахувань побудована таким чином, що мої учні мають вищу тренерську категорію, ніж у мене. А я, коли вийду на пенсію, буду отримувати 1500 грн, і поїду копати в Таращанці картоплю. Хоча я вожу збірну України на форуми, де представлено більше 120 країн Європи. Я, здається, і тренер хороший, а в мене найнижча тренерська категорія. Єдине, що Федерація дала мені вищу категорію, але в форматі держави це не підтверджується. Ось так і живу.

  – Зараз який стан спортсменів збірної?

  – Я прийняв збірну перед змаганнями в Турції, каратисти мали в загальному заліку 5 медалей. Це був 2013 рік. Зараз є 36 медалей. Останні 4 роки збірна входить у десятку найсильніших команд на усіх чемпіонатах Європи. Останній чемпіонат ми закінчили на 5 сходинці в загальному заліку. Це величезний пласт роботи, який я зробив, і який, на жаль, нікому не цікавий. Нині я приступив до тренувань національної дорослої збірної команди, провів два цикли тренувань.

  – Чому Ви залишились у місті? Напевно, були хороші пропозиції. Це патріотизм чи щось інше?

  – Пропозиції для переїзду були закордон і в великі міста. Вони і зараз є. Що це, я не знаю. В мені є і патріотизм, і розуміння необхідності мене тут. Мене тримає тут наш клуб.

  – Чим Ви займаєтесь крім карате, де берете енергію і терпіння?

  – Я – звичайна людина. Але сказати, що в мене є час на щось інше, я не можу. Я люблю поезію, обожнюю ліс, завжди мріяв стати справжнім лісником. Якби мені сказали в моєму рідному селі, де народився, що я стану тренером національної збірної команди з карате, я б ніколи не повірив. Футбол люблю. Мій син пішов у цьому напрямку, він – хороший футболіст і я дуже ним пишаюся.

  Я помічаю, що я вже став, як справжній японець. Це такий спосіб життя. Я – спортоголік і трудоголік.

  – Що Ви читаєте?

  – Починаючи з Кастанеди і закінчуючи романами. Дуже люблю історію України, бо ж сам козак (усміхається).

  – Як проходить звичайний день Петра Корнійчука?

  – Зранку, десь о 9.00, я приходжу в зал. 1,5 години займаюсь, потім загальне тренування, далі робота по клубу, сім’я – це типовий розпорядок дня. У вихідні ми граємо в футбол.

  – Що викликає у Вас агресію?

  – Зрада, невігластво. Хоча я не є агресивною людиною.

  – Чи можете фізично заподіяти шкоди в реальному житті, використавши прийоми карате?

  – Теоретично так. Але коли мені кажуть, що я дурень, я відповідаю, що я ще більший дурень, ніж здається. І відходжу убік.

  – Яка найгірша риса Вашого характеру?

  – Лінь. Я постійно себе змушую. Щоранку все важче і важче стає змушувати себе бігти кудись. У моєму віці вже треба трошки спокійніше життя вести. А я не можу зупинитись, просто тому що... не можу. На мені зациклена безліч запитань, які можу вирішити тільки я.

  – Яке у Вас ставлення до релігії?

  – Я – православний. Хоча пробував буддизм, вивчав коріння карате, бо я повинен як тренер це знати.

  – Уявімо, що Вам залишилось жити 24 години. Чим Ви займесь?

  – Я не буду насолоджуватись життям. Просто піду на тренування. Якби не спорт, не знаю, де б я зараз був.

  – У Вас є справжні друзі?

   – 3-4 людини є таких, яких я вважаю справжніми друзями і близькими мені людьми, вони перевірені часом. Знайомих дуже багато. Але більше з віком розумію цінність таких людей. Вони мене підтримували, допомогали і мали величезне значення для мене в певні періоди часу.

  – Татуювання як з’явилося?

  – З подачі мого сина. Прийшов і каже: “Старичок давай”. Я розумію, що в житті є етапи, коли треба щось змінювати. Все почалось з невеликого елементу, який потягнув усі малюнки. Але після татуювання життя змінилось. Це вже для мене ніби якась невербальна броня.

  – Якщо молодший син скаже, що хоче таке ж тату, як відреагуєте?

  – Я не проти. Я взагалі вважаю, що свобода – це те, що в середині кожного, вона ніколи не вмирає.

Джерело: novograd.city

Новини Житомира