Дожити до ста років – це давнє традиційне побажання, яке висловлюють одне одному люди різного віку з нагоди відзначення ювілеїв або звичайних днів народження. Але Господь відмірює столітній життєвий шлях лише "обраним". Саме такою Божою милістю і благословилася довгожителька села Несолонь Новоград-Волинського району Лідія Гаврилівна Ковальчук, яка рішуче подолала сто третій щабель свого поважного віку, пише novograd.city.

  І хоч ця влада поводилася з нею гірше лихої мачухи, проте мужня Лідія Гаврилівна на зло всім ворогам пережила її і ще понад чверть століття живе в новій незалежній Україні.

  Звісно, нині довгожителька не може жити без сторонньої допомоги. Навіть сісти їй треба допомагати. Втратила слух. На ліве око незряча, а на праве – бачить, але лише збизька. Проте має гарну, як для такого віку, пам’ять і розмовляє з досить пристойною дикцією та належним зв’язним мовленням.

  Якби ця бабуся мала пристойний слуховий апарат, то багато чого цікавого можна було б почути з її столітньої мудрої "скарбнички". В неї був слуховий апарат львівського виробництва, але неефективні дешеві батарейки забезпечували його роботу лише на добу. Потім по необережності бабуся його зіпсувала. Було звернення до відомого благодійника Володимира Литвина, але замість допомоги отримали три відписки.

  Через певний час порадили, щоб Лідію Гаврилівну відвезли в Житомир на обстеження і там визначили, яка їй потрібна допомога стосовно слуху. Легко сказати – відвезти, а як? Чим? І за які кошти? Адже пенсії ледве на памперси вистачає. Крім цього, треба їсти і пити.

  Доглядають стареньку соціальний працівник Тетяна Дейнека і племінниця, вчителька-пенсіонерка Віра Ридецька. Звичайно, Тетяна Андріївна зі своєї сторони все робить, що потрібно, але левова частка всіх проблем догляду лягає на руки і плечі Віри Петрівни. Багаторічна робота з учнями початкових класів нашарувала в серці вчительки багато почуттів людяності – тож і в стосунках з тіткою ніякого лицемірства нема. Вона належно доглядає довгожительку – про що свідчить її зовнішній вигляд – більше вісімдесяти п’яти років довгожительці не даси.

  У чому ж секрет її довголіття?

  Ніяких ні кавказьких, ні тібетських методик немає. Лідія Гаврилівна жила звичайним життям і долала тяжкі, а часом і жахливі труднощі. На війні загинув чоловік. Перший син помер в однорічному віці, а другий – у п’ятдесят шість.

  Невістка загинула в катастрофі. А в 1957 р. захворіла сама Лідія Гаврилівна. З того часу і донині вона ніколи алкогольних напоїв не вживала, не їсть солі, цукор  лише недавно почала вживати (стала просити солодкої каші), заготовляла лікарські рослини і ними лікувалася (її турбувала підшлункова залоза і ще були якісь болячки).

  Була дуже веселою і доброю. Вміла потішити людей в гостях, переодягаючись в наречену, в чоловіка або іншу кумедну особу, залежно від дійства.

  Спілкувалася з багатьма людьми, могла провідати людину, поспівчувати, допомогти тощо.

  Довгожителька вірить в Бога і часом просить в нього, щоб її забрав. Завжди мала чудову пам’ять, знала всі церковні свята, пам’ятала всі дні народження та дні одруження всіх родичів і близьких людей. Дуже любила читати газети і слухати радіо.

  Спілкування із довгожителькою відбувалося шляхом потужного "крику" Віри Петрівни на самісіньке вухо. Зрозумівши суть запитання, Лідія Гаврилівна досить чітко і дохідливо розповідала про дуже далекі події минулого.

  Вона чудово пам’ятає, як у страшному 1937 р. заарештували батька Гаврила з жахливим клеймом "ворог народу", бо не виконав плану здачі продукції, якої не було. Матір Одарку не забрали, але на неї наклали великі податки. Платити не було чим – тож примусили працювати на будівництві траси Ленінград – Одеса. В тяжких умовах мати захворіла на запалення легенів і померла 20 січня 1940 р. На Івана Хрестителя – так старенька пам’ятає це страшне горе.

  Досить моторошні факти повідомляє довгожителька про голодомори і про війну. Навіть дещо пам’ятає з громадянської.

  А деякі вислужливі комуняки продовжували їх вигонити із сусідньої хати, в яку її прийняли обігрітися.

  Не раз доводилося спілкуватися з людьми, до яких радянська влада жорстоко відносилася і карала їх принизливими і нелюдськими покараннями, але, незважаючи ні на яке зло, вони гідно йшли шляхом добра.

  Так і Лідія Ковальчук не втрачала своєї людяності. Вступила у колгосп і добросовісно в ньому працювала ланковою рільничої бригади. Мабуть, за те, що на всяке зло відповідала добром, Бог нагородив її довголіттям і важко уявити – скільки поколінь зозуль кували їй довгі літа.

Джерело: novograd.city

Новини Житомира