Викладачка танців на пілоні: Перша освіта — художник, друга — вчитель фізичного виховання, а тато хотів, щоб я була інженером

  Танець на пілоні (або «pole dance») можна порівняти з життям: усі прагнуть, аби воно було красивим і легким, але навіть у затятих естетів, за лаштунками, часто присутні біль і синці. Втім, саме тоді, коли крепатура стає нестерпною, виходить найбільш чуттєвий танець, сповнений цікавого, часом — справді драматичного, сюжету. Бо ж усе справді вагоме має незрівнянно більшу цінність, ніж просто красиве. 

 

  Справді красиве, як свідчить життя, — завжди нелегке. Тренер місцевої школи танцю на пілоні «Rise» Олеся Подималкіна (назва студії, що в перекладі з англ. означає «підйом», невипадково перегукується з прізвищем дівчини) знає це не з чужих слів, бо легкість її рухів на пілоні формувалася разом із характером та різними життєвими випробуваннями. Тепер вона навчає інших, що кожен є ковалем своєї сили: як у спорті, так і у житті. І, судячи з результатів, вихованці їй довіряють.

  Студія розташована у приміщенні літнього театру, що у Центральному міському парку, і зараз не віриться, що колись тут був бар із більярдом, а потім — занедбане приміщення. Відкриваєш непривабливі металеві двері — і потрапляєш у інший вимір із розмальованими стінами, на яких: «Кожна велика мрія починається з мрійника. Завжди пам’ятайте, що у вас є терпіння, сила і пристрасть, аби дотягнутися до зірок». 

  «Це мені одногрупниця допомагала, — пояснює Олеся, помітивши моє зацікавлення. — Тепер у нас — інший задум — збираємося до літа «одягнути» фасад у вишиванку. Буде красиво!».

  Якось одразу віриш, що красиво таки буде. Змогли ж дівчата зробити тут ремонт та умови для занять. Поставили пілони (добре, що знайшли приміщення з високими стелями), зробили неонову підсвітку. Звісно, усе це далеке від ідеалу, але оазис екзотики у міському парку розташувався саме за цими дверима. Для тих, хто не в курсі, Вікіпедія пояснює: «Танець на пілоні походить від китайської циркової акробатики (китайський цирковий пілон) та індійської йоги на шесті (Маллакхамб йога). Цей стиль вже давно став абсолютно самостійним жанром. Він проник як в артистичну, так і у фітнес індустрію, зробивши переворот, давши шанс людям проявити себе».

  — Чотири роки займаюся «пол денсом», — розповідає Олеся. —У мене був важкий шлях до результату, який маю сьогодні. Цей вид спорту дехто досі не сприймає, вважаючи чимось вульгарним і порівнюючи танець на пілоні зі стриптизом, питаючи батьків: «Нащо ви дітей на таке віддаєте? Це ж кошмар!» Якби це було щось неприйнятне чи вульгарне, то виступи на пілоні не транслювали би, зокрема, на шоу «Україна має талант», де беруть участь діти. Мої діти теж подавали заявки на участь, наразі не пройшли. Сподіваюся, це вдасться, бо результати у нас вагомі. Одна з вихованок цьогоріч стала чемпіонкою України у віковій категорії 6-9 років, зайняла перше місце серед 17 дітей! Вважаю це хорошим результатом. У Херсоні мої діти посіли призові місця і перейшли у категорію «профі» та «еліт», в яких виступають зірки. Моїх вихованців добре знають, що вони — сильні діти. Батьки мене підтримують. Усе, чого ми досягаємо, — у тому числі завдяки їм. Бо гроші з бюджету виділяють лише на Олімпійські види спорту, а інші види виживають самостійно.

  — Це — порівняно нове явище у нашому суспільстві, як вважаєш, чому зараз цей вид спорту став популярним?

  — Це — естетично та є хорошою альтернативою гімнастиці. Гімнастики у місті немає, тому батьки приводять дітей у наші студії, дітям це цікаво. «Пол денс» — витратний спорт: потрібні не лише спортивна форма, а й засоби зчеплення з пілоном (магнезія, віск, спирт для протирання). Щоб відправити дитину на змагання, треба пошити костюм (500 грн. — найдешевший варіант). Викручуємося завдяки «секонд-хенду»: купуємо матеріали, фурнітуру, потім у залі шиємо костюми з батьками. Тож я, за сумісництвом, і візажист, і хореограф, і перукар, і швачка, і режисер-постановник. Для дітей нічого не шкода, а результат того вартий.  

  — Твоя перша освіта — художник, друга — вчитель фізичного виховання, тренер. Яким чином поєдналися ці професії у тобі?

  — Тато хотів, щоб я була інженером (він — інженер-машинобудівник), а я мріяла про спортивний навчальний заклад, усе життя займалася спортом. Батько це не вважав за професію. Після інституту культури і мистецтв поступила на спеціальність «Вчитель фізичного виховання», продовжую освіту у Переяслав-Хмельницькому. Це вже мій свідомий вибір — дуже люблю займатися з дітьми. До мене щороку приводять усе менших дітей! Думала, що з 4-річними мені вже точно буде важко, але ні! Називаю себе «багатодітною мамою» (сміється — авт.).

n 1902188 1

  — Як з’явилася ідея створити гурток танців на пілоні?

  — Я є призеркою «пол денсу» у категорії «exzotic» (категорія «18+», для старших дівчат). Розпочинала займатися зі старшими вихованками, потім почали приводити менших. Перша дівчинка у мене була — Ангелінка Кучер, її мама привела у 4-річному віці, вона ще й розмовляти добре тоді не вміла. Зараз їй — 9, і у неї багато нагород. Подумала: «У Новограді є багато талановитих дітей, чому б їх не розвивати?».

  — Чи можна сказати, що цей вид спорту стрімко розвивається?

  — Так. Федерацію «пол денсу» України призначено спостерігачем на Олімпійських іграх. Це — перший крок до визнання. Гадаю, що колись наш спорт буде Олімпійським видом. 

  Танець на пілоні поділяється на три категорії: «pole sport», «artistik» (театр на пілоні, де є постановка, ідея) та «exzotik» (доросла категорія з пластичними танцями на підборах). Я працюю у категорії «pole sport» з дітьми. Крайній чемпіонат у нас проходив у Вінниці, де виступали у «artistik» — були постановки у яскравих образах: феї, жінки-вікінга, східної красуні.

  — Існують певні обмеження з приводу зовнішнього вигляду спортсменів «пол денсу» під час виступів?

  — Обов’язкові правила: костюми мають прикривати сідниці, спідня білизна не повинна виглядати. Якщо правила порушуються, то існують штрафи, включно з дискваліфікацією. Зрештою, наш одяг не відрізняється від костюмів гімнасток.

  — Хто може займатися танцями на пілоні?

  — Єдина умова — відсутність протипоказань щодо здоров’я, тому я вимагаю довідку про медичне обстеження, що засвідчує стан здоров’я. Це істотне навантаження на організм, кардіо- та силове. Здоровий — займайся, за десять років можна розтягнути будь-який шпагат (сміється — авт.). Усе залежить від фізичних та анатомічних можливостей. З часом з’являються хороший хват, сильні руки, м’язи спини, плечей. А коли приходять діти, то зразу видно: займаються вони фізкультурою чи сидять за компом.

  — Маєш послідовників, які разом із тобою розвивають цей спорт?

  — Є різні випадки: як приємні, так і не дуже, у спорті таке буває. Найбільша гордість — вихованки, які стали самостійними одиницями у спорті, тренерами, поступили на безкоштовне навчання. Одна з вихованок — Люба Чирко, їздила на заняття з Сербо-Слобідки, що за 40 км від Новограда! Нині навчається на факультеті повітряної гімнастики у столичній Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Вікторія Хіміч працює тренером із «пол денсу» у Житомирі, виступала на чемпіонатах всеукраїнського значення, займала призові місця. Усі вони приїздять до мене, допомагають. Нещодавно були на майстер-класі Наталі Татаринцевої у Рівному — це трикратна чемпіонка світу з «пол денсу», призерка шоу «Україна має талант», яка була у складі Олімпійської збірної України з художньої гімнастики. Любимо їздити до таких зірок, на курси атестації інструкторів. Часом приїздимо з кривавими мозолями на руках.

  — Ти очікувала, що результати будуть значними?

  — Я багато для цього працюю. Виховую дітей із впевненістю, що вони можуть стати зірками, готую їх до цього. Моя мрія — щоб мої вихованці виростали значущими людьми і доводили своїм прикладом, що у маленькому Новограді є таланти. Діти — наче пластилін. Є м’якенький, а є такий, який треба розминати.

  — А яка верхня межа віку для занять?

  — Тренеру Наталці Петришин, яку я виховала, — 34 роки. Пригадую, вона часто казала, що «стара для цього». Натомість виступає на чемпіонатах, на рівні з дівчатами 17-18 років і виглядає, як дівчинка. Я її завжди ставлю у приклад тим, хто сумнівається. Наталка займається з жінками, котрі хочуть скорегувати свою вагу та форму. Жінки після 40 років у неї в групі сідають у шпагат, роблять колесо. Це можливо для будь-якого віку, повірте!

  — Заняття на пілоні мають схожість із воркаутом, доводилося бачити ваші спільні показові виступи дівчат і хлопців. Як так сталося?

  — Багато воркаутерів у мене теж займаються, я — їх тренер і наставник.

  — Але ж «пол денс» — більш жіночий спорт?

  — Є й чоловічі категорії. Моя друга половина, наприклад, теж займається цим спортом.

  — Дівчата на пілоні — завжди стрункі і легкі. При цьому у інших часто спрацьовує комплекс: «Я — не така, тому не зможу».

  — Так вважають, поки не прийдуть на тренування. А коли починають бачити перші свої результати через місяць-два, то відкривається друге дихання. У мене є дівчата, в яких після тренувань «уходить» по 15-18 кілограмів! Це — найкраща мотивація. Комплекси нам нав’язує суспільство: з дитинства, зі школи. Головне — зробити перший крок і позбавитися рамок, які є лише у голові.

  — На місцевих заходах вас можна побачити?

  — Так, ми виступаємо. На майданчику у парку, біля турніків, поставили пілон, щоб усі охочі могли займатися. З хлопцями-воркаутерами робили показові виступи на День міста, День молоді, з нагоди відкриття сезону воркауту, на «Богатирських іграх». Невдовзі у нас буде переносний пілон, і нас можна буде частіше бачити.

  — Тобто, вас можна запрошувати?

  — Можна, звичайно. Робимо усе, щоб спонукати до спорту.

  — Існує конкуренція між місцевими школами?

  — З тими, хто не відокремлюється, ми разом відвідуємо майстер-класи. Звісно, у кожної школи є свій напрямок, напрацьований рівень. Для когось — це бізнес, для когось — життя. Є ті, з ким ми не сходимося у спортивних інтересах. Я цим живу, у мене немає вихідних. Моя дитина також завжди зі мною з 8-місячного віку. Пригадую, як вона змалку гралася гантельками, тільки починала ходити, я її брала у спортзал, бо не було на кого лишити. У декреті я не сиділа, займалася розвитком спорту. І зараз мені приємно, що на всеукраїнський рівень місцевий «пол денс» вивела саме я. Відвідую засідання спорткомітетів, відстоюю своїх вихованців.

  — Хто є основним конкурентом на змаганнях?

  — Понад 25 шкіл — лише у Києві. Дуже сильна школа у Житомирі. Напевно, вони є основними конкурентами, хоча наша техніка і результати — не гірші. У нас не так багато спортсменів, як в обласних центрах. Звісно, хотілося би мати підтримку влади, хоча б, транспортну. Щоб можна було дістатися на конкурси, бо є багато сильних спортсменів, які гарантовано візьмуть призові місця, але не можуть поїхати через брак коштів.

  — Вагома частина ваших виступів — акробатичні трюки. Це — ризик?

  — Ризик завжди є. Хто починає займатися, той знає, що таке крепатура, яка не сходить декілька місяців. Треба звикнути до гематом, синців. Я свого часу перестала ходити у басейн, бо усі дивилися і думали, що мене б’ють. А я займалася по 6-7 годин, щоб навчитися.

  — Як досягається гарне тіло, яке ми бачимо на пілонах?

  — Спорт і правильне харчування. Не перетворювати своє тіло на сміттєву яму. У мене були погані звички, я не приховую, але сильна людина — та, яка може відмовитися від багато чого. У мене є вихованці, яким розповідаю, що не треба робити помилок, як їх уникати. Приходжу до проблемних дітей додому, щоб разом із батьками вирішити проблеми. Важелем впливу стають заняття: «Виправишся у поведінці, навчанні — будеш ходити».

  Спорт дисциплінує. Змушує робити те, що не завжди хочеться, але без чого недосягнути мети. Зараз моя мета — виховати спортсменів на чемпіонати Європи, світу.

n 1902188 2

Юлія Климчук, zvyagel.com.ua

 

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework