Війна для хлопця, як і для більшості «старожилів» 1 батальйону «тридцятки», розпочалась із виконання завдань на кордоні з окупованим Кримом. «Дуже хотілося їхати на півострів і безпосередньо там захищати свою країну від озброєних «зелених чоловічків», - каже тридцятирічний контрактник, - я і досі не розумію чому нам не дали команду туди заходити, адже ми були готові до виконання подібних завдань. На той час ми були повноцінною батальйонно-тактичною групою з усім необхідним озброєнням, до того ж такою кількістю навчань, включаючи міжнародні, скільки ми пройшли, могли похвалитись одиниці в Україні. І там би нам ніхто не казав, що ми воюємо з місцевим населенням. Так, були б втрати, але ж нас для того і готували щоб ми захищали Україну! Не розумію…» - із сумом згадує події 14-го Роман. 

  Проте, вже за якийсь час підрозділ Романа був призначений в «дозорне відділення» під час руху наших колон по польових дорогах Донеччини. Перші втрати з’явилися після обстрілів з «ГРАДу» поблизу Петрівського. «Потім штурмували Савур-Могилу, - каже боєць, - наша машина наїхала на протитанкову міну – водій загинув одразу. За якусь годину отримали наказ рухатись в напрямку села Степанівка. Точніше – назву села нам не повідомили, але проінформували, що будемо штурмувати населений пункт. Знали, що він був під контролем незаконних збройних формувань, знали, що доведеться добре «помахатися», але не знали, що доведеться зіштовхнутися з російською артилерією, на яку не могли відповісти, адже била вона з території Росії».

  В авангарді штурмових підрозділів, які з боєм «влітали» в селище, залишаючи після себе знищеного ворога, був і взвод Романа. Просуваючись в глиб села, піхота здійснювала зачистку вулиць та дворів. «Моя машина йшла першою, дійшли до перехрестя, а там ворожий танк, який, власне, і контролював перехрестя доріг. «Сєпари», побачивши першу БМП та піхоту, одразу відкрили вогонь з НСВТ, від чого загинув мій кулеметник, а за якусь секунду з гармати танку влучили по моїй машині» - згадує Роман. Чітко пам’ятає мить свого поранення: постріл, розрив, осколки в тілі, кров... В цьому бою він і отримав поранення руки та ноги, і до свого підрозділу зміг повернутися за три місяці після лікування та реабілітації.

  За цих чотири роки війни хлопчина пам’ятає кожного загиблого свого товариша. «Для себе зробив висновок, що не варто звикати до людей з якими служиш та воюєш, бо коли їх втрачаєш, то дуже важко морально і дуже складно опанувати себе та прийти до тями, – власним гірким досвідом ділиться Роман. - Тому намагаюся відноситись до своїх хлопців, як до співслужбовців та товаришів по службі, з якими роблю одну роботу».

  Більше десяти років служби в бригаді Роман був сержантом, спочатку командиром відділення, а потім і головним сержантом взводу. Та після загибелі свого командира, лейтенанта Микитюка, який загинув на блок-посту «Балу» 6 лютого 2015 року, командування батальйону запропонувало взводному сержанту прийняти посаду командира взводу. «Лейтенант Микитюк був прекрасним командиром і чудовою людиною, всі ми його дуже любили та поважали, він для мене й досі залишається яскравим прикладом для наслідування» - згадуючи свого командира розповідає хлопець.

  Свою родину, як і переважна більшість захисників України, Роман бачить вкрай рідко. «Дуже скучаю за своїм 5-річним сином. Саме найяскравіше і найприємніше в цій війні, це коли після тривалої розлуки ти приїжджаєш додому і твоє дитя стрибає тобі на руки, обіймає і каже: «Таточко, як я тебе довго чекав, як я за тобою скучив!». А коли тривалий час немає змоги потрапити додому, то син каже: «Тато, скажи дядям хай відпустять тебе, бо я вже дуже скучив!» - з посмішкою згадує батько та чоловік свою родину. - Після таких днів удома дуже важко знову повертатися на службу, повертатися на війну. Проте, ти усвідомлюєш що це твій обов’язок, що поки по-іншому ти не можеш, адже на тобі велика відповідальність: оборона країни та захист своєї родини!»

Джерело: 30 бригада