Для того, щоб зрозуміти в чому тут справа, пропонуємо ознайомитися з дописом цієї користувачки, яка зробила його на своїй сторінці у Фейсбук:  

   Це не кадрування з фільму жахів! Це реальне життя! Кажу одразу, що всі фото зроблені з дозволу мешканки квартири. В помешканні, можна сказати практично в центрі міста, поблизу Житнього ринку, живе родина з дітьми. Ось в таких умовах зростає троє дітей! Їх тато приходить, вибиває двері, якщо його не пускають, ночує, б'є маму і дітей, зі слів сусідів, і йде геть. Ще в цій родині є бабуся, яка, знову ж таки зі слів сусідів, любителька оковитої, але навіть ходить на роботу та ще й працює інженером.

   Мама, чи то в депресії перебуває, чи то просто, вибачте на слові, "супер засранка", але в квартиру увійти, це треба наважитися ще! Діти не навчені користуватися туалетом, тому що серед кімнати стоїть калюжа, запах жахливий, пропісяні дивани і матраци, все старе, зламане, захаращене. Родина стоїть на обліку в Центрі в справах дітей та молоді, той що на Лесі Українки з 2016 року, з тих пір, як тато умисне наніс собі травму на очах у дітей. Як бачимо, відтоді, як стало відомо службам про цю родину, нічого не змінилося!

   Мама не отримує жодної виплати на дітей, на роботу не ходить, сидить з дітьми серед зграї тарганів та мишей. Так і живуть. У мене вже виникли дуже великі питання до Ольги Юрченко (ред. це директор Житомирського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді). Зокрема,  чому з 2016 року з родиною не проводилося ніякої роботи? Чим займається центр і за що отримують зарплату фахівці? У мене питання до дільничного лікаря, чому від дня народження трьох дітей ніхто не був у помешканні цієї родини ? У мене питання до школи. До речі, 17-та школа, чому вчителі і директор виявились байдужими до долі дитини, яку навчають? У мене питання до сусідів, до котрих біжать зграї тарганів та мишей, до котрих доноситься сморід, що стоїть (ред. в домі родини, про яку йде мова), наче хтось помер і розкладається? Усім байдуже? В мене питання до суспільства, чому ми проходимо повз дітей, яких потрібно рятувати?!».

   Як би прикро це не було визнавати, але, на превеликий жаль,  подібні історії для суспільства не є чимось незвичним, диким, неприйнятним. Вони зустрічаються нерідко. Житомир та й наша область загалом не є винятком. Це лише одна з історій, яка змушує бити на сполох, перейти до активних дій, аби допомогти людям, особливо беззахисним, безневинним дітям.

   Зокрема, говорячи про цю конкретну родину з Житомира, з якою відповідні соціальні служби, установи та інстанції не проводять ніяких робіт, хочеться акцентувати на тому, що такого не повинно бути! іноді люди лишаються з проблемами сам-на-сам, їм дійсно потрібна допомога. Іноді ж вона вперто відмовляються від помочі інших. Всі випадки індивідуальні.

   Ми не можемо достеменно знати, що насправді може творитися в цій родині. Кажуть, що чужа душа — темний ліс. Те ж саме можна сказати про  родину. Але дуже хочеться вірити, що цій сім'ї все ж допоможуть! Хоча й не можна нікого судити, але в цій історії, яка не може лишити байдужим, страждають діти. І це факт. Це проблема, що потребує нагального вирішення.  На завершення ми просто задаємося питанням: «Що ще повинно статися, аби на цю родину все ж звернули увагу і суспільство нарешті почало діяти?». Невже мало того, що нині відбувається в цій сім'ї, аби нарешті втрутилися відповідні інстанції, установи та владні структури?