Андрій – "місцевий", він з Луганщини, а саме – з прифронтового Рубіжного, за яке в 14-му році точилися важкі бої між незаконними збройними формуваннями, до складу яких входили російські та чеченські найманці, та українськими підрозділами. Втім, протистояння для нашого побратима розпочалося ще зимою 14-го, коли він власною машиною приїхав до Києва, щоб відстояти своє україно-європейське майбутнє. До самого Майдану доїхати не зумів, тому скористався послугами таксиста за тисячу гривень. А от син без відома батька двічі приїздив на Революцію Гідності. Дружина Андрія не підтримувала позицію своїх мужчин до тих пір, поки Росія не анексувала український Крим.

  З самого початку війни чоловік з групою проукраїнських рубежан допомагали нашим бійцям, за що були занесені до всіх можливих "чорних списків" сепаратиських сайтів. Андрій був свідком того, як в навчальному закладі, де він працював техпрацівником, зароджувався той самий сепаратизм; бачив, як ріс "викормлений" російською пропагандою страх перед бандерівськими "неонацистами", які "чорною хмарою сунуть на схід України з однією метою – знищити населення Донбасу".

  "Із шістдесяти робітників нас було двоє, хто це все бачив та розумів, але вплинути ніяк на це не могли, – згадує наш боєць. – Мене намагалися перетягнути на свій бік сепаратисти, але я розумів все безглуздя ідеї про "новоросію" і був лише за неподільну Україну".

  Щоб хоч якось допомогти українській армії, а не лише бути спостерігачем, Андрій почав возити волонтерську допомогу нашим бійцям.

  А трохи згодом, прийняв рішення зі зброєю в руках доводити свою проукраїнську позицію. Спочатку пішов служити до батальйону "Донбас-Україна", де його призначили на посаду кулеметника. Впродовж всього року він в складі цього підрозділу виконував бойові завдання на "Світлодарській дузі". Після року служби в "Донбасі" звільнився та підписав контракт в складі нашої бригади в підрозділі, який за роки війни став для Андрія рідним.

  "Доволі тривалий час возив хлопцям волонтерську допомогу, – згадує волонтер-кулеметник. – Бачив, як живе колектив, клімат в ньому, взаємовідносини між бійцями. Ротний мені в сини годиться, але бачив ставлення підлеглих до нього, та й сам відчував до нього довіру та повагу, тому добре усвідомлював з ким доведеться служити, і не помилився", – зізнається чоловік.

  В Андрія побільшало днів народжень, в основному всі припадають на березень, як минулого так і цього року, і всі пов'язані зі снайперами. Ось і нещодавно ледь не "впіймав" снайперського свинцю під час зміни на позиції, натомість його товаришу пощастило менше: куля потрапила між пластинами бронежилета.

  Майже всі його рідні та друзі з негативом відносились до проукраїнської позиції чоловіка, часто виникали сварки з колегами та сусідами, інколи доходило і до бійок. Втім, це не зупинило помірковану людину та не змінило його поглядів на ситуацію. Сьогодні багато знайомих Андрія змінили своє відношення до його позиції та нього самого, в їхніх відносинах почала "танути крига", деякі починають розуміти що ними маніпулювали, з їхніх голів вивітрюється той п'янкий дурман "утопічної Новоросії".

  Те, що двоюрідний брат воює за проросійські незаконні збройні формування, Андрій називає "горем в родині". Чи живий він, чи ні, достеменно ніхто не знає, бо родич на зв'язок не виходить, а шукати бажання сильного немає. "Дуже шкода, що війна розлучає родини, розділивши їх на дві ворогуючі сторони. Потрапивши під вплив російської пропаганди про примарливу ідею республіканського кращого життя, люди втратили здоровий глузд та здатність тверезо мислити. Вміння правильно донести необхідну інформацію – сильна зброя, в цьому я переконався ще в 14 році", – ділиться гірким досвідом Андрій.

Іван Бурдюг
Прес-офіцер 30 ОМБр