Тихої літньої ночі 1944 року наші розвідники повернулися з ворожого тилу, здали командуванню приведеного «язика» і лягли спати. Раптом у відчинене вікно кімнати з гуркотом і шипінням влетіла німецька граната з довгою ручкою. Добре, що товариш у цей час при світлі каганця пришивав до гімнастерки білий підкомірець. Він схопив страшну гостю і викинув надвір, де вона одразу вибухнула. Про те, як не раз Федір Прокопович та його товариші могли загинути в буремні дні Великої Вітчизняної, про всі події, свідком та учасником яких він був, колишній партизанський і фронтовий розвідник у наш час розповідає у своїй книзі спогадів «Окопна правда». Вона – маленька часточка його великої домашньої бібліотеки, яку ветеран назбирав за життя.

  Нині, на схилі віку, він попросив заступника директора Малинського лісотехнічного коледжу Миколу Кудіна забрати до бібліотеки його рідного начального закладу його книги і піаніно, на якому грала покійна дружина.

  Педагоги й учні з радістю прийняли подарунок ветерана і тепло привітали його з Днем Перемоги.

  БУРЕМНІ КАНІКУЛИ

  У неділю 22 червня 1941 року 16-річний Федя Лещенко та його товариші зранку сиділи в читальному залі бібліотеки над конспектами і підручниками. Завтра, в понеділок, студенти мали здавати екзамен з хімії. Опівдні вийшли подихати свіжим повітрям у затінку мальовничого лісопарку, який оточує старовинне приміщення колишнього маєтку Михайла Миклухи - брата відомого вченого і мандрівника Миколи Миклухо-Маклая. І тут юнаків і дівчат застала звістка про війну.

  Викладачі і студенти призовного віку отримали повістки до армії. Молодших вихованців керівництво технікуму розпустило по домівках на канікули до нового навчального року. Федя Лещенко пішки повернувся до рідного села Святоцьке (згодом Жовтневе), яке знаходиться за 60 кілометрів у Поліському районі сусідньої Київської області, нині це Чорнобильська зона. Трохи допоміг матері по господарству, а потім подався до Києва – сподівався підзаробити грошенят на вдяганку. Влітку сорок першого люди сподівалися, що фашисти до Києва не дійдуть.

  Проте робітникам тресту «Київгеозйомка», куди влаштувався юнак, довелося копати траншеї і встановлювати протитанкові їжаки. Геодезисти залишали місто в останній день оборони разом з військами. Під Баришівкою біженці потрапили в оточення.

  Федір повернувся додому. Дорогою бачив, як гітлерівці добивали поранених полонених солдат і стріляли в жінок, які намагалися допомогти бідолахам.

  У рідному селі вчорашній студент очолив молодіжну підпільну організацію. Молоді патріоти слухали за допомогою детекторного радіоприймача повідомлення з Москви про становище на фронтах, поширювали листівки із закликами саботувати роботу на окупантів, не заводити худобу, щоб вона не дісталася ворогам, псувати сільськогосподарське устаткування. Інформацію ж про розташування в селах гітлерівських і поліцейських гарнізонів передавали київським підпільникам, а потім і партизанам з'єднань Василя Ушакова і нашого земляка з села Веприн Радомишльського району Івана Хитриченка, який за вказівкою члена підпільного ЦК Компартії України Сидора Ковпака об'єднав 22 загони народних месників Київщини і Житомирщини в одне Київське партизанське з'єднання.

  Гітлерівцям іноді вдавалося примушувати партизанів відступати в ліси Білорусії. Ворог блокував ці ліси великими гарнізонами поліцаїв і власовців. Федя Лещенко і його товариші з'ясували, що серед гітлерівських прислужників було чимало таких, які стали «козачками» під тиском обставин, аби вижити, а нині були не проти повернути зброю проти окупантів. Однак у них бракувало сміливості. Після бесід підпільників з цими вояками цілий батальйон власовців перебив своїх командирів-німців і перейшов зі зброєю на бік партизанів.

  Восени 1943 року, коли Червона Армія на близилась до Дніпра, Федір Лещенко та його товариші вигнали німецьких факельників з містечка Хабного (нині Поліське), не дали спалити хати місцевих жителів і підприємства. Зібрали інформацію про гітлерівські гарнізони в райцентрі Нові Шепеличі й довколишніх селах на березі Прип'яті. В одну з ночей партизани з боєм взяли це містечко і навели 140-метровий наплавний міст, по якому переправилися війська нашої 13-ї армії. Це прискорило визволення Києва, північних районів Київщини і Житомирщини.

  НОГУ ВРЯТУВАВ …ТРОФЕЙНИЙ ПАРАБЕЛУМ

  Після визволення Федору Лещенку пропонували служити в місцевих органах НКВС. Однак він пішов на фронт – спершу рядовим автоматником, потім воював у полковій розвідці 6-ї гвардійської стрілецької дивізії. Тричі був поранений.

  Перше поранення – в руку - він одержав навесні 1944 року. Лікувався в Рівненському госпіталі. В одну з ночей шпиталь розбомбила німецька авіація. Якимось дивом бомба не влучила в ту частину приміщення, в якій знаходився Федір. Під руїнами загинуло багато лежачих поранених і медиків, які намагалися їх врятувати.

  Вранці стало відомо, що на станції вороги розбомбили і готовий до відправлення ешелон з важкопораненими, яких збиралися везти на схід. Льотчиків наводили ракетами диверсанти. Виявляється, їх головною ціллю був командуючий Першим Українським фронтом генерал армії Микола Ватутін, поранений в кінці березня із засади бандерівцями. Першу допомогу йому надали в цьому госпіталі. І на день раніше вивезли іншим санітарним потягом на Київ. «Замах на Ватутіна не міг бути випадковістю, це була спланована акція гітлерівського абверу, агенти якого бували і в радянських штабах і попередили повстанців», - вважає Федір Прокопович.

  Іншим разом Лещенко та інші розвідники мало не загинули вже від снаряда наших артилеристів, що вибухнув поруч. Вже на території Польщі розвідники розгромили вночі німецький штаб, захопили два легковики, що стояли біля нього і на них поверталися до своїх. Почувши шум моторів, що наближався з ворожого боку, розрахунок 45-міліметрової протитанкової гармати вистрелили. Дякувати Богові, не влучили…

  Іншим разом розвідники виявили у лісі великий гітлерівський склад боєприпасів і захопили чотири вантажівки. Кузови були наповнені ящиками з снарядами. Лише двоє з наших уміли водити автомобіль. Тому вони сіли за кермо. А два інших грузовики тягли на буксирі. Однак на виїзді з території складу шлях перетнули два ворожих бронетранспортери. Розвідники були змушені знищити грузовики гранатами, а самі з боєм відійшли в ліс.

  Під час рейду лісами неподалік Вісли наші одчайдухи мало не загинули через зраду місцевого населення. Напередодні увечері двоє молодих поляків, юнак і дівчина, сказали радянським воїнам, що завтра на їхній хутір приїдуть карателі, щоб знищити його разом з людьми. Розвідники вирішили врятувати мирних жителів. Однак не встигли зайняти вигідні позиції, як потрапили під вогонь гітлерівців, які, виявляється, вже тут були.

  В тому нерівному бою старший сержант Федір Лещенко був двічі поранений. Однак продовжував бій. Зумів повернутися до своїх і повідомити командуванню важливі розвідувальні дані. Командування полку представило Федора до звання Героя Радянського Союзу. Та коли документи потрапили на візування до начальника СМЕРШу, той запротестував: сина ворога народу – до Героя? Батько Федора перед війною був репресований.

  У госпіталі лікарі хотіли ампутувати пошматовану кулями й осколками ногу. Якби Федір не вихопив з-під подушки трофейний парабелум, став би калікою. Медики ногу врятували. Однак цього разу поранення виявилися тами важкими, що воїна комісували, визнали непридатним до подальшої служби.

  У мирному житті йому теж нерідко доводилося воювати. З хворобами,несправедливістю бюрократів, ідеологічно зашорених дурнів. Наприклад, повернувшись після війни до рідного технікуму, під час практики в лісгоспі на Західній Україні енергійний студент вивів відстаюче господарство у передові, налагодив поставки букової деревини для виготовлення прикладів автоматів ( в той час починалася холодна війна, країні порох треба було тримати сухим). А органи МДБ звинуватили його у зв'язках з бандерівцями. Або ж у рідному селі домігся через суд, щоб сім'ї фронтовика, яка не мала житла, місцева влада дозволила жити в колишній хаті його розкуркулених батьків. Недоброзичливці з числа «активістів» одразу ж розпустили плітки, що син репресованого підкуркульника захищає сім'ї розкуркулених.

  Згодом багато сил і здоров»я довелося потратити для відновлення доброго імені його партизанського командира Івана Хитриченка, який свого часу відмовився писати наклеп на свого вчителя, двічі Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака і за це замість золотої зірки Героя і посади заступника наркома внутрішніх справ України одержав від Лаврентія Берії десять років в'язниці.

  Про Федора Лещенка досі тепло відгукуються його ветерани столичних підприємств, які очолював колишній воїн. Вік і хвороби забрали у нього двох дружин, підкрадаються і до нього. «Снаряди лягають дедалі ближче», -- сумно жартує ветеран. І його ровесників дедалі меншає. Солдатові до втрат не звикати. А без втрат Перемоги не буває.

На фото: Колишній розвідник Федір Лещенко (праворуч) і Петро Жудра - командир одного з загонів партизанського з’єднання Івана Хитриченка, учасник взяття народними месниками у серпні 1943 року Радомишля. Літо 2011 року.

Джерело: exo.net.ua