«Непізнаницька загальноосвітня школа І­ІІ ступенів Ємільчинського району — одна з тих, над якою, образно кажучи, весь час висить дамоклів меч закриття. А їй восени минає 90 років — із того часу, як у селі німецьких колоністів було відкрито початкову школу з німецькою мовою навчання. Із 1940-­го тут з’явилися й українські класи. По війні це була семи­ і восьмирічка, а з 1989­-го вона стала дев’ятирічкою, через два роки отримавши сьогоднішній статус», — повідомляється у газеті «Житомирщина».«Житомирщина».

   І протягом усіх 90 літ кількість учнів у школі була приблизно однаковою. Нині тут навчаються 42 дитини із двох сіл — Непізнаничів і Нових Непізнаничів. Навчають їх 13 учителів, дев’ятьом із них, не місцевим, доводиться добиратися на роботу автостопом або долати кілька кілометрів пішки, адже громадський транспорт у село не ходить.

   Учителька початкових класів Людмила Петрівна Корбут, педагог із 29­річним стажем, розповідає, що батьки школярів дуже задоволені: у непереповнених, як у місті, класах — особливий підхід до дітей, практично індивідуальне навчання, коли на уроці увага приділяється кожній дитині, коли вони опановують предмети і ту ж комп’ютерну грамоту (в школі є комп’ютерний клас), відчуваючи щохвилинну увагу й підтримку вчителя.

    Непізнаничі традиційно мають багатодітні сім’ї. Людмила Петрівна із задоволенням називає:

   — Наприклад, родина Воскобой. Усього в ній восьмеро дітей, зараз до школи ходять п’ятеро. І — жодних проблем, бо сім’я — зразкова, мама Лариса Миколаївна — дуже активна в шкільному житті. Такою ж є й Любов Йосипівна Будніченко — четверо з її шести дітей теж сьогодні — школярі. Із десяти дітей родини Гуменюків — четверо наші вихованці, із шести в родині Гутників — троє школяриків.

    А в розмові із жителями села довелося почути особливий комплімент на адресу вчителів і директора школи Наталії Миколаївни Пайчук:

   — Та вони ж нам радість приносять, — говорили бабусі, які гомоніли на лавочці. — Ні клубу, ні кіно в нас немає. Як якесь свято, то все село до школи тягнеться. Там діти й концерт покажуть, і про нас добре слово скажуть.
   Але концерти, спортивні змагання, різноманітні конкурси, забави — то хоч і важливе, проте другорядне. Головне ж — дати дітям знання, підготувати їх до подальшого навчання й професійного зростання. І школа пишається своїми переможцями районних та обласних олімпіад, міжнародних конкурсів юних істориків «Лелека», природничого інтерактивного — «Геліантус», математичного — «Кенгуру». Особлива ж гордість учительки біології Тетяни Миколаївни Малікової — перше місце у Всеукраїнському конкурсі з квітникарства та ландшафтного дизайну «Квітуча Україна», завойоване її вихованцями.

  У згадуваній розмові з селянками довідалася, що майже в кожній хаті є щось, зроблене дітьми в шкільній майстерні. Це вчитель праці Віктор Миколайович Дідус на уроках і заняттях гуртка «Ажурне випилювання» заохочує підлітків майструвати. Тож з­під їхніх рук виходять чудові ослінчики, кухонні дошки й інше начиння, шкатулки, годівнички.

   — Потім, — говорить Віктор Миколайович, — діти все те забирають додому, де воно використовується в господарстві. Таким чином ми даємо основи професії деревообробника, що, можливо, знадобиться нашим вихованцям у житті.
У 90­річній історії школи був час, коли на кілька років її закрили. Та зі створенням у 1988 році міжгоспу з вирощування насіннєвих трав приміщення було капітально відремонтоване й школа здобула друге дихання. Саме тоді прийшла сюди директором Наталія Миколаївна Пайчук, нині — «Відмінник народної освіти». Саме вона з колегами ремонтувала, фарбувала, упорядковувала школу. Разом із директором ще троє вчителів працюють із того часу, і їм, як нікому іншому, боляче від того, що сьогодні в облаштуванні школи все доводиться робити своїми руками і своїм коштом.

   Спонсори, розповідали вчителі, особливо перед виборами, розщедрюються на подарунки — так з’явилися телевізор, принтер; нещодавно приїздив зі США колишній учень школи — оплатив Інтернет до кінця навчального року. На Новий рік приватні торговельники допомогли з подарунками. А от щоб поставити огорожу навколо шкільної території, вчителям довелося самим «скластися». Щоб повезти учнів на олімпіаду, на змагання в район чи область, теж учителі наймають машину за власні гроші.

   Учителька німецької мови та зарубіжної літератури Ірина Борисівна Іванова каже:

   — У нас же в основному — багатодітні сім’ї, тож рука не піднімається, щоб брати гроші з батьків. Лише один раз на рік просимо зробити посильний внесок у фонд школи, але й це може не кожна родина. А в школі меблі були придбані кілька десятиріч тому, хотілось би багато чого оновити, проте доводиться власними руками ремонтувати, щоб дітям було зручно.

   Отак і живе та бореться за своє існування маленька школа в селі, яке без неї може стати безликим, без посмішки й без надії. Недаремно ж мудрі люди кажуть: не буде школи — й села не стане.

Іраїда Голованова, газзета «Житомирщина»