Коли зайняли позицію, то виявили кілька одиниць ворожої техніки. Однак окупанти також помітили українських військових. За мить зав’язався бій. Коли закінчилися боєприпаси, танкісти змушені були вирушити в Луганське, щоб завантажити БК. На полі бою залишилися горіти ворожі БМП й танк. Коли поверталися, то густий туман дуже обмежував видимість. Трасу поміж засніжених дерев, покриту ожеледицею, ледве було видно. Зв’язку не було… Тоді «Веремич» не здогадувався, що його танк уже був у прицілі ворога…

  Механік-водій 30-ї механізованої бригади молодший сержант Олександр Веремко неохоче згадує ті події. Воно й не дивно, адже неможливо звикнути до втрати друзів. Хоч і кажуть, що час лікує, є рани, які й він не загоїть.

  Того ранку тишу розірвав снаряд із танка, який причаївся за пагорбом. Перше влучання. Трусонуло добряче. Танк заглух. Було виведено з ладу прилади спостереження (триплекси), кумулятивний струмінь пропалив броню, видимість нульова, зв’язок з екіпажем відсутній. Навідника розірвало навпіл, командир зазнав поранення…

  — Ворог продовжував стріляти. Після четвертого влучання вибухнули акумуляторні батареї — загорілося відділення механіка-водія. За мить усе навкруги поглинуло полум’я. Обличчя й руки нестерпно пекло. Розумів, що потрібно негайно залишати машину. Я й не пам’ятаю, як мені це вдалося. Перше, що побачив, коли вибрався з танка, — тіло свого навідника, точніше його половину… Мене охопив жах. Але з того страшного заціпеніння вивів стогін пораненого командира, — пригадує Олександр.

  Не було навіть часу оглянути його як слід: будь-якої миті міг вибухнути боєкомплект, тож вирішив дістатися до безпечного місця. «Веремич», докладаючи неймовірних зусиль, став відповзати з пораненим. Через метрів 300–400 за його спиною пролунав гучний вибух. Вогонь дістався боєкомплекту. Десь поруч почувся звук двигуна бойової машини. Це командир піхотної роти на БМП-2 мчав на допомогу…

  Географія війни «Веремича» вражає. У складі підрозділу 2014 року він пройшов важкі бої під Савур-Могилою, Степанівкою, Міусинськом, у Петрівському, Щасті, Лутугіному, Дмитрівці. А потім було Дебальцеве та бої за Вуглегірськ. На рахунку 23-річного Олександра — вісім знищених ворожих бойових машин, серед яких БМД, три танки, чотири БМП та ще більше як десяток іншої техніки бойовиків. Він був учасником найгарячіших зіткнень у різний час та в різних місцях на мапі АТО. Усіх і не пригадати, але, наче це сталося сьогодні, він пам’ятає, як у серпні 2014 року його екіпаж знищив першу бойову машину противника.

  — Мій танк із піхотою обороняли Новопавлівську шахту. Вона була коло траси, тому ми там зробили ще й блокпост. Дорога сполучає Антрацит, Красний Луч, Торез, Степанівку. Сепари хотіли нас будь-що вигнати із шахти: то зі стрілецької зброї гатили, то з БМП, БМД. Але ми трималися. Мені з екіпажем настав час відпочивати. Сховалися в шахті й заснули, — пригадує Сашко.

  — Годі вилежуватися! Поки ви тут релаксуєте, там сепарська БМД, як у себе вдома, катається! — почувся голос бійця з піхоти.

— Ну от і відпочили… — стомлено буркотіли танкісти.

  Їхній «ведмедик» стояв на виїзді із шахти, метрів за 100 від траси, тому дорогу добре було видно. «Усі по місцях!» — гукнув командир. Спочатку нахаб обстріляли з кулемета НСВТ. Підпалили. Але машина рухалася далі. Тоді танкісти вирішили виїхати на трасу їй назустріч. «Чекати, аж поки наблизиться!» — наказав командир. «Вогонь!» Постріл, іще один, влучання. Ворожу БМД знищили.

  Побратими вважають, що Олександрові щастить. Наприклад, перед курганом Савур-Могила танкістам потрібно було проїхати через невеличку лісосмугу. В ефірі — цілковита тиша. Вийшло так, що всі машини пішли в об’їзд, лише танк «Веремича» рухався прямо. Коли бойова машина наблизилася до самого кургану, хлопець зрозумів: вони там самі, решта ще далеко позаду. Звісно, ворог почав обстрілювати знахабнілий танк. Один постріл із ворожого РПГ виявився влучним: було розбито приціл навідника, тож відстрілюватися не мали змоги. Тому вирішили відходити заднім ходом. Усе могло закінчитися трагічно, але, на щастя, встигли підійти наші.

  — Певно, саме тієї миті я зрозумів, що це вже не жарти, а справжня війна, з усіма її реаліями. Смерть, поранення, втрати — усе реальне. Тож не потрібно заперечувати почуття страху. Воно завжди присутнє, щоразу, коли йдеш у бій, аж до того моменту, коли усвідомлюєш, що маєш думати швидко й правильно, бо від тебе залежить не тільки твоє життя, а й життя побратимів. Якщо починаєш переживати за хлопців більше, як за себе, то воно відступає, — розповідає Сашко.

  Проте війна дала йому не лише біль і втрати. Під час охорони кордону України з Кримом 2014 року хлопець познайомився з майбутньою своєю дружиною. Тоді він зрозумів, що жити й кохати треба сьогодні та що ніяка війна не зможе цьому завадити. Тож 2015-го після подій у районі Дебальцевого він узяв відпустку й пішов із коханою в РАЦС. Тепер його тил надійно захищено. Дружина завжди підтримує Сашка. Також підтримала вона його рішення пов’язати своє життя з військовою службою й стати офіцером. Тож Олександр вступив у Військовий інститут танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», щоб отримати омріяні офіцерські погони. Нині він навчається на другому курсі.

Наталія ЗАДВЕРНЯК, «Народна армія»