Він жив разом з мамою в Наталівці. Після школи навчався у ліцеї на маляра-штукатура. Однак після ліцею не вступив до інституту, а пішов в армію. Строкова служба пройшла в смт Дівички, де його готували як артилериста. Тимур каже, що навчання на строковій службі було досить серйозним, їм намагалися дати такі знання, які надалі хлопцеві дуже знадобилися, - розповідає novograd.city.

  Потім була 30 ОМБр і контракт на 5 років. Тимур обійняв посаду командира гармати. Служба в бригаді трохи розчарувала юнака, адже у мріях він уявляв контрактну службу дещо іншою. Коли минув пік розчарування, з’явилася нагода поїхати в Косово. Він згадує: "Там ми провели 4 місяці й нас вивели, тому що в Україні почалася війна. Ми відпочили три дні, а потім поїхали на Схід. Наш перший військовий досвід – у пробиття коридору для виходу військ із Дебальцевого, а потім під Бахмутом. Але через те що ми були артилерією, я не міг по-справжньому відчути, яка війна у всіх своїх барвах".

  Хлопець, маючи за плечима досвід роботи в Косово, дуже хотів налагодити роботу в своєму підрозділі, а саме – сержантську ланку. Проте було лише купа конфліктів з усім командуванням. Його мети ніхто не розумів. "Якось я просто стомився, адже нам не давали нормальної відпустки. Знав, що за законом маю право на відпочинок. Написав рапорт на командира частини, де попросив, щоб мені дали відпустку. Відповіддю стало переведення мене в іншу бригаду. Нема людини – нема проблем. Спершу я обурився, але потім зрозумів, що це своєрідний подарунок, адже саме там зустрів людей, близьких мені по духу. Коли почав служити в 72 ОМБр, мене відправили на навчання з американцями (міжнародні навчання Rapid Trident у Старичах Львівської області), де я здобув безцінні знання. Мав честь служити з найкращими командирами та найкрутішими сержантами й солдатами. Це мені дуже імпонувало. Не було цих застарілих радянських методів, були дії, до думок бійців прислухалися", – каже хлопець.

  Тимур вважає, що навчання з американцями – це необхідний крок для кожного АТОвця, оскільки там високий рівень підготовки та матеріальної бази. Та найгловніше – всі солдати залучені у процес. НАТОвці навчили важливим речам, давали змогу солдатам продумати уявний бій та показати, на що вони здатні: "Ми налагодили зв'язок між собою, навчилися думати наперед, прогнозувати. І насамкінець навчань розуміли, що в нас – найкраща команда, з якою можна йти в бій".

  Саме у 72-й бригаді він уперше познайомився з військовими психологами і зрозумів, що вони безцінні у військовій справі. Вони багато спілкувались, радились і створювали свій здоровий колектив.

  Тимур розповідає: "Після навчання нам дали відпочити, що стало для мене дивиною, адже після нашої 30 ОМБр це було досить незвично. Ми рушили під Краматорськ, де проводили вже свої власні навчання. Адже хотіли зайти у зону АТО в повній готовності. Ми згуртувалися, почали довіряти один одному. А щоб максимально відтворити можливий бій, ми використовували пейнтбол. І вже згодом навчилися проводити зачистку удвох без втрат".

  Так трапилося, що в зоні АТО батальйон Тимура потрапив до Авдіївки саме перед тим як почалися найзапекліші бої. Так хлопці й дізналися, що таке війна. Вони буди у піхоті. Головне завдання – зацняти територію.

  "Коли почалося в Авдіївці саме пекло, коли на моїх очах поранили друга Василя Тарасюка, в мене світосприйняття змінилося кардинально.

  Ми були там близько року, зазнали втрат. Це було дуже тяжко та, звичайно, страшно. Ми зайняли населений пункт Алмаз і не можемо цим не пишатися. Це вийшло завдяки класним командирам і команді. Там жили в постійних обстрілах, але не відступили. Намагалися працювати з особовим складом і психологами, щоб розвантажити трохи хлопців та дати відпочити", – каже Тимур.

  Пізніше з бригади відібрали 10 людей і відправили в миротворчу місію до Африки. Хлопчина вирішив полишити військове життя через декілька місяців після повернення з Африки. Він усвідомив, що зробив усе, що міг, і більше не бачить там розвитку.

  Інша справа – цивільне життя, де йому завжди близька громадська думка, де він хоче щось виправити та чогось досягти. У найближчих планах хлопця – відкрити власний бізнес.

  Тимур навчається в Київській школі економіки. Багато читає, улюблена книга "Різнобарвний менеджмент" Валерія Пекаря. Обожнює подорожувати, відвідав майже всі куточки України. До речі, для подорожі він обирає атмосферні місця: "Якщо ми приїхали в місто, найперше, чого я хочу, це відчути його атмосферу. Якщо вона негативна, ми просто розвертаємося і їдемо далі".

  Відвідав Македонію, до війни встиг – Росію та Крим. Незвичною для нього видалася подорож на Закарпаття, а саме – підйом на Говерлу. Там він зрозумів, що це чудовий український куточок, в якому чомусь розмовляють іншою мовою. "Українці мають частіше їздити на Закарпаття, щоб пам’ятати, що вони – українці!"

  Девіз Тимура – "Поки дихаєш – ти живий". Він зрозумів, як це, в Авдіївці, і хоче, щоб це збагнув кожен. У руках молоді – майбутнє, тож надзвичайно важливо, щоб наші дії та емоції не обмежувалися інтернетом, а були у реальному житті. Саме тоді ми навчимося змінювати життя й будувати його таким, яким бачимо.

  Насамкінець Тимур каже: "Я хотів би запитати молодих людей, яким вони бачать своє майбутнє? Якщо ми кинемо його напризволяще, то залишимося жити в країні третього, а може, й четвертого світу. Я звертаюся до молодих людей, які вже виросли з етапу обговорення у Facebook і обурювання на кухні, до тих, хто готовий розвивати ідеї та робити сучасні проекти для міста й країни, хто готовий узяти відповідальність за власне майбутнє. Працюймо разом у тих можливостях, що маємо. Побудувати конкурентну країну ми зможемо тільки об’єднавшись!".

Фото на головній Вікторії Ясинської.

Джерело: novograd.city