Олександр Горох за 13 років у війську пережив чимало, але навіть не здогадувався, як важко буде повертатися до мирного життя
З перших днів збройного конфлікту на Сході нашої держави старший сержант Олександр Горох у складі 2 батальйону 30 окремої механізованої бригади виконував завдання в найгарячіших точках. За його плечима чимало боїв, але один назавжди закарбувався в пам’яті. Тоді два БМП-2 на чолі із сержантом Горохом виїхали на допомогу групі розвідки, яка потрапила в засідку.
— Це був липень 2014 року. Ми дістали наказ виручати групу наших розвідників, які напередодні вночі потрапили в засідку. Тільки-но ми під’їхали, ворог одразу відкрив вогонь, — розповідає Олександр. — Почався бій. Усе відбувалося настільки швидко, що я навіть не зрозумів, коли мене поранили. Лише через деякий час нестерпний біль у нозі дався взнаки.Олександр Горох відчував, що знесилюється: він утратив чимало крові. Докладаючи значних зусиль, продовжував відбивати напад противника й давати команди бійцям.
«Командире, прорвалися!» — лунали десь далеко голоси побратимів. «От і добре», — останнє, що встиг промовити сержант перед тим, як упав непритомний.
Прийшов до тями Олександр уже в шпиталі, там його й знайшла нагорода — орден «За мужність» ІІІ ступеня. Але, за словами сержанта, найдорожчою нагородою для нього були врятовані життя бійців, котрі, як і він, змогли повернутися до своїх рідних.
Після одужання боєць став у стрій, але поранення щоразу нагадувало про себе, тож 2015 року він за станом здоров’я звільнився з армії.
Повернувся додому. За спиною в нього 13 років військової служби, миротворча місія ООН у Косові, бої в АТО. Довелося пережити чимало, але він і гадки не мав, що найважчим випробуванням виявиться призвичаєння до мирного життя. Чоловік насилу знаходив себе у якійсь новій справі.Допомагаючи в майстерні батькові дружини, який 20 років займався перетяжкою меблів, Олександр зрозумів, що ця робота йому до душі. За підтримки сім’ї та друзів він став освоювати цю справу й дедалі більше захоплювався нею. Згодом він склав бізнес-план. І, як виявилося, досить успішний, адже завдяки йому він виграв грант у Міжнародній асоціації інвалідів — USAID.
Опісля з’явився цех для перетяжки, ремонту й реставрації м’яких меблів. Стало зрозуміло, що треба набирати команду. Олександр ні на мить не задумувався, кого взяти собі в помічники. На роботу він брав ветеранів АТО, адже на власному досвіді переконався, наскільки важко повертатися в соціум після жахливих реалій війни.
— Сьогодні в моїй команді шестеро хлопців. Ми потоваришували на війні. І хоча ніхто з них не освоював раніше меблеву справу, це не стало нам на заваді. Ми разом учимося й вдосконалюємося, — розповідає Олександр.
Хоча його бізнес невеликий, роботи завжди вистачає. Це ще раз доводить, що, попри все, не варто опускати руки. Потрібно рухатися вперед і втілювати задумане в життя.
Наталия Задверняк, «Народна армія»
Последнее изменение Вторник, 14/08/2018