Молодий солдат вже тоді розумів, що буде війна, а той факт, що його поставили в штат розвідувального підрозділу, вказував на прямий контакт з противником у недалекому майбутньому? - про це повідомляє Новоград Сity.

  – А де Вова? Коли Вова прийде? – запитували у своїх вихователів дітки, коли дізналися, що директор їхнього дошкільного навчального закладу пішов служити до війська.

  Навчатися справі водія БТР-80, на чию посаду призначили спочатку хлопчину, виявилося справою не складною.

  – Мені здалося, що ми одразу порозумілися зі своєю "ластівкою", – каже боєць. – Я її жодного разу не називав "залізякою", "металюкою", не забував приділяти увагу: протерти фари, броню, і як будь-яка стара радянська техніка – вимагала технічного догляду, тому жодного разу вона мене не підвела, – з посмішкою згадує Вова.

  А проїхати довелося їм обом немало, курними дорогами спекотного, у всіх сенсах, літа 2014-го під час рейдових дій і не менш спекотної зими 2015-го в боях на Дебальцівському напрямку. Словом, побували скрізь і всюди.Для Володі та його побратимів їхній "бетер" був не лише засобом для виконання завдань, але й, в прямому сенсі, – домом, де вони протягом 4 місяців поспіль спали, чергували, їздили на завдання.

  Хлопці повністю довіряли своєму водію, адже не один раз він, як би сказали американці, "витягував їхні дупи" із найгарячіших точок. Однією з таких точок на карті Донбасу виявилось Логвинове.

  Протягом трьох днів наші підрозділи вели бої за населений пункт. В авангарді тих подій був підрозділ розвідувальної роти 30 ОМБр, який протягом всього часу штурму вів активні розвідувальні дії та знищенню противника.

  Довелося побувати у самому "лігві" російської танкової роти та передати дані про ворога вищому командуванню, але непоміченими лишитися не вдалось.

  На вулиці мерехтів мокрий сніг, вже третю добу наші бійці не мали змоги ані відпочити, ані з’їсти банальної консерви із сухпайка, а після чергового обстрілу "Градами" їх поменшало на троє. Проте, виконання бойових завдань ніхто не відміняв, і розвідники це розуміли. Поки піша група відійшла для збору даних, Володя та навідник лишилися прикривати її. В село зайшов, як вже пізніше стало відомо, танковий підрозділ бурятів. Помітивши наш БТР, окупанти одразу відкрили вогонь з гармати.

  – 125-й калібр – це один із  найнеприємніших "подарунків", який може по тобі прилетіти, – зізнаються бійці. Перший снаряд пролетів перед самісінькою машиною. Маневруючи пересічною місцевістю, що було надто складно в умовах відлиги, водій-розвідник не давав танку можливості влучити по собі.

  Лишити "майданчик польового тиру" хлопці змогли лише тоді, коли були впевнені що їхній групі нічого не загрожує.

  – Ще був цікавий момент з того дня, – згадує "ротний". – Коли навідник доповідає: "Вова, є дві новини: перша повернута до нас боком, а друга розвернула ствол у наш напрямок". – Так ти теж поверни ствол КПВТ (кулемет калібром 14,5 мм) в його бік, і як тільки побачиш спалах - одразу "смали" по ньому з обох кулеметів", – відповів майбутній командир своєму навіднику, розуміючи що в такій дуелі здобути перемогу прирівнюються "нулю".  Танк тоді так і не вистрілив, певно злякався з нами "тягатися", – посміхаючись згадує ті події Володимир.

  Організаторські здібності, вміння спілкуватися та домовлятися з людьми, які він "успадкував" від директора дитсадка в поєднанні з командирськими якостями, які він здобув на війні, помітило Вовине командування та запропонувало стати спочатку командиром відділення, а трохи згодом – "взводним" і далі командиром роти.

  З набуттям командної посади у молодому хлопчині змінилось небагато: такий же усміхнений, позитивний, але водночас став критичнішим до себе та змінилась позиція до військової справи. Будучи солдатом, в нього було два завдання: вижити самому та не втратити товаришів, зараз – зберегти життям своїм підлеглим, які є його друзями та братами, і грамотно, з користю виконати поставлене командуванням завдання. Саме це, в подальшому, вірить Володя, забезпечить звільнення українських земель.

  На запитання за що отримав орден Богдана Хмельницького, Володимир відповідає з притаманною для багатьох бійців сором'язливістю та лише йому такою щирою посмішкою:

  – За щось дали, не знаю за що...

  Хоча його командири та вся родина розвідників добре знають, за що такі люди як Володимир отримують подібні нагороди, адже пам'ятають врятовані життя побратимів та всі бої за участі сміливого вихователя дитсадка впродовж чотирьох років війни.

Іван Бурдюг, Новоград Сity

Новини Житомира