Станіслав Федорчук: "Бути патріотом у Львові легко, а ви спробуйте в Донецьку"
Із 30 ОМБр зустрівся політолог і публіцист, один з організаторів донецького Євромайдану Станіслав Федорчук.
Під час розмови з бійцями він часто використовував слова "сепари" і "ми їх кошмаримо", багато жестикулював і курив. Усвідомлено чи ні, тридцятисемирічний Станіслав постійно приховує тривогу. Про нього у Вікіпедії такого не сказано, але погодьтеся, далеко не кожному багатомовна онлайн-енциклопедія, п’ятий за популярністю веб-сайт у світі, присвячує навіть скупу окрему статтю. Про Федорчука вона є,- про це повідомляє novograd.city.
Витяг з Вікіпедії: «Станіслав Сергійович Федорчук – випускник історичного факультету Донецького університету (1998-2003, магістр політології з відзнакою). Голова Донецької організації всеукраїнського Молодіжного Націоналістичного Конгресу (2001-2003). Автор книги «Демонтаж лицемірства». Кандидат у народні депутати України на виборах 2012 та 2014 років від Української Платформи "Собор". З квітня 2017-го – Голова Правління Української народної ради Донеччини та Луганщини. Нагороджений відомчою нагрудною відзнакою СБУ "Хрест доблесті" ІІ ступеня (2009). Лауреат премії ім. Якова Гальчевського у номінації "За публіцистичну діяльність" (2014)".
Просто неба у 30-й бригаді на хитких дерев’яних лавках Федорчука чекали ті, хто пройшов школу випробування в найгарячішій точці АТО – на Донеччині. Повертаючись на постійне місце дислокації, на Сході України вони залишили частку здоров’я і свої нерозтрачені ілюзії. Найбільше українських військовослужбовців гнітить ворожість населення, яке ненавидить українських патріотів і підробляє у російських окупантів навідниками. Знаючи цей факт, Станіслав сказав: "Українську армію у Донецьку чекає 15 % населення, 60 % – це вата, а 20 % – люди з промитим російською пропагандою мозком."
Моя рідна тітка, яка живе в одному з сіл Донецької області, входить у 20 %. Я з нею не розмовляю, будинок їй ремонтував мовчки, – продовжив свою оповідь переселенець-політолог. – До тітки у хату залетів український снаряд. Страшний лемент зчинила ще у телефонній розмові: "Кляті укропи ледь мене не вбили й хату мало не рознесли". А я питаю: "Вони стріляли по тобі, чи по російських танках, що стоять у тебе на городі? Що робить російська техніка на твоїх грядках? І знаєте, що моя родичка, яка все життя провчителювала в Україні, відповіла? – "Танки нас захищають".
До його емоційної фрази "від кого?" приєднався хор солдатських голосів. Вояки розуміли, що відчуває Станіслав. Вони сприймали його як свого і почали розпитувати, чи змінилася влада в конкретних містах Донецької області, де їм довелося служити. "У нас зараз всього два проукраїнських мери, яких намагалися повалити. Більшість – сепари», – спокійно розповідав Федорчук. Станіслав не зациклювався на прибічниках Росії чи на патріотах свого шлунка, він розповів, чого варті 15 % донецьких українців: "Під час хвилі протестів проти політики Януковича, яка прокотилася по усій Україні, у Донецьку теж влаштували Євромайдан".
"Звичайно, не такий людний, як у Києві, але він був, – продовжував Федорчук. – Коли я стояв біля пам’ятника Леніну з жовто-блакитним прапором, до мене підійшов чоловік зі стільчиком у руках. Він не міг стояти на хворих ногах, але з площі не йшов. Коли біль став нестерпним, цей літній чоловік сказав: "Нарешті я побачив у Донецьку українців. На, синку, 12 тисяч гривень, я віддаватиму вам всю свою пенсію, тільки не розходьтеся". Українці в Донецьку розсудливі, вперті, великодушні. Не всі вони змогли виїхати з окупованої території: хтось доглядає немічних батьків, хтось не може переїхати через власну інвалідність. Окрім того, не кожен зважиться вирушати в нікуди, залишаючи свій дім".
Сім’я Федорчуків позбулася власного дому не з доброї волі.
Рятуючись від серйозної небезпеки, разом із дружиною і щойно народженою донечкою, чоловік тимчасово переховувався в Грузії. Повернутися в Донецьк родина не змогла. Станіслав як "злісний бандерівець" знайшов своє прізвище в "розстрільних списках", складених терористами. Спершу зупинилися у Києві, де лікувалася дружина, а згодом перебралися до Львова. Західна Україна для Станіслава була майже рідною. Тут батько і син донеччани завжди були бажаними гостями, брали участь у конференціях, круглих столах, присвячених порозумінню Сходу й Заходу.
Батько працював у донецькій школі вчителем історії України. І цим все сказано. Станіслав ще хлоп’ям засвоїв, що Русь була Київською, що Московія виникла значно пізніше на болотах і торфовищах, куди висилали жадібних, злодійкуватих князів.
До вимушеної втечі родина Федорчуків життя присвячувала боротьбі за український Донбас, а як з’ясувалося тепер – боротьбі за Україну. Попри постійне цькування донецьким політичним кланом Станіслав разом із батьком організовували багато українських акцій. Наприклад, наймали автобус і курсуючи Донецьком запрошували у нього сідати україномовних жителів. Закінчувалася акція тим, що набирався повний автобус і люди не поспішали з нього виходити. Пропустивши свої зупинки, каталися містом і голосно хором співали улюблені українські пісні. Станіслав став на батьківщині відомим.
Після почутого в очах військовослужбовців не виникло навіть тіні осуду. Їм приємно було чути, що українську армію в Донецьку чекають, що хоча б частка населення вірить у відновлення цілісності України, за що вони ризикують життям. Політолог приїхав пояснити, що війна йде не лише на території. Російські спецслужби розгорнули справжні баталії у соцмережах, поливаючи брехнею й українських вояків, і донеччан-переселенців, які не погодилися стати живим щитом окупантам: "Донецькі" не те щоб не такі культурні, – у них своє уявлення про культуру спілкування, про культуру відпочинку, про багато інших речей", – розповідав він.
Прикладом сучасного донецького українця є мій батько. Він усе життя працював в освітніх закладах, його учні посідали призові місця на всеукраїнських олімпіадах. Перед вимушеним переїздом до пенсійного віку залишилось півроку, але він мав право на пенсію за вислугою. Проте у Львівському відділенні Пенсійного фонду відмовили, сказали прийти через півроку. Як учитель намагався влаштуватися на роботу, але у Львівському центрі зайнятості запропонували вакансію, що вже була закрита. Стати офіційно на біржу не зміг, адже для держави він не безробітний: трудова лежить у колишній першій українській школі Донецька № 65. Усі рекомендації зводилися до одного – батько має поїхати в Донецьк, написати заяву на звільнення, отримати наказ і привезти трудову.
Скуштувавши справжнього львівського патріотизму, сім’я оселилася в Києві. Підсумовуючи виступ, Станіслав несподівано сказав: "Чи повернуться українці-переселенці у Донецьк після винищення бандитів, – не знаю. Мої батьки повернуться, а я – ні". Лише після цієї фрази я зрозуміла, що Федорчук за показним прагматизмом приховує не лише тривогу, а й безнадію. Склалося враження, що він щосили намагається привчати себе до найгіршого варіанту, але душа рветься додому. Бо він хоче помститися за поневіряння батька, бо повинен виправдати сподівання літнього чоловіка, який прийшов на донецький Євромайдан зі стільчиком. Бо він – не один, він – воїн.
Клавдія Коляда, novograd.city
Последнее изменение Четверг, 27/09/2018