НЕДВИЖИМОСТЬ ЖИТОМИРА

Житомирянка про Індонезію: Коли ходять у туалет, всі справи роблять лівою рукою. Тому вітатися чи їсти можна лише правицею

Житомирянка про Індонезію:  Коли ходять у туалет, всі справи роблять лівою рукою. Тому вітатися чи їсти можна лише правицею

  — Коли їхала в Індонезію, за стипендіальною програмою, не думала, що залишуся там жити, — розповідає 28-річна Тетяна Іщенко із Житомира. Чотири роки тому переїхала до Індонезії. Живу у місті Атамбуа на острові Тімор.

  Про це розповідається в матеріалі gazeta.ua.

  Податися на програму може будь-хто до 36 років. Для цього треба написати анкету і мотиваційний лист у посольство Індонезії в Україні. Далі вибрати три університети, з якими співпрацюватимете.

  — У посольстві безкоштовно зробили візу. Я мала придбати лише квитки.

  Перше місто, куди потрапила — столиця Індонезії Джакарта на острові Ява. Після прильоту в аеропорту кожному іноземцю дали гроші на кишенькові витрати. Це близько 500 рупій (1000 грн). Так залучають іноземців їхати до них, вчити мову та популяризувати країну.

  Безкоштовно поселили у готель. Три дні читали вступні лекції про місцеву культуру і традиції, влаштовували концерти з піснями і танцями. Знайомили з представниками університету. Потім придбали квиток на літак у місто Семаранг, де мала навчатися.

  Щомісяця отримувала стипендію 2 млн рупій (4 тис. грн). Разом із шістьма дівчатами, які приїхали за програмою, вирішили залишитися у гуртожитку від університету. На той час гуртожиток лише відкрили, і там, крім нас, ніхто не жив. Поселилися по двоє у кімнаті. У місяць платили тисячу гривень. Від університету усім купили нові комплекти постільної білизни, ковдри і подушки.

  Через півроку влаштувалася за програмою для іноземців у приватний університет у місті Маланг. Була асистентом викладача. Проводила пари і паралельно вивчала мову. За це отримувала 8 тис. грн стипендії. Працювала неповний робочий день, тому знайшла підробіток — вела курси англійської у мовній школі.

  Мешкала безкоштовно у двоповерховому будинку з трьома іноземцями на території університету. У кожного окрема кімната та ванна. Спільна лише кухня. Платили тільки за питну воду і купували газові балони. В Індонезії через часті землетруси немає газопроводу. Ще мінус — маленькі ящірки, які лазять всюди. В сезон дощів до кімнати можуть заповзати 5-сантиметрові пальмові таргани.

  Документи іноземців-емігрантів зберігаються у міграційному офісі. Якщо їх забираєш, це означає, що перериваєш контракт. Пропрацювала 2,5 року і повернулася в Україну.

  У посольстві познайомилася з чоловіком. Він індонезієць. Працює у міграційному офісі. На цій роботі в Індонезії присвоюють військове звання. Чоловік — офіцер, тому його можуть переводити у різні куточки країни. Рік тому переїхали у місто Атамбуа на острові Тімор. Зараз працюю віддалено перекладачем. Викладаю англійську для діток.

  Острів, де живемо, не туристичний. Іноземці для місцевих — екзотика. Спочатку звикала до того, що на вулиці підходять і вітаються незнайомі люди. Просять сфотографуватися. Діти біжать слідом і викрикують "Привіт, місіс" або інші англійські знайомі фрази.

  Доводиться торгуватися, бо продавці для іноземців завищують ціни. Перед поїздкою в Україну хотіла купити мамі і сестрі сумки з ротангу (висушені пальмові стебла. — ГПУ). Коли прийшла на ринок, продавець загадала майже тисячу гривень. Сторгувалися за 250.

  Супермаркетів у місті немає. За продуктами теж ходимо з чоловіком на ринок. Більшість продавців нас уже знають. Але якось на рибному базарі підійшли до незнайомого торговця. Рибину, яка коштувала 90 грн, запропонував за 130. Торгуючись, чоловік розлютився, почав кричати. Тоді продавці вигнали свого колегу і заборонили йому приходити продавати рибу.

  Завжди ношу з собою пачку серветок. Місцеві не користуються туалетним папером. У готелях, ресторанах, будинках поруч із унітазами стоять біде, де можна одразу помитися. В закладах з гіршими умовами ставлять резервуар з водою і черпак. Досі до цього не звикла.

  Коли ходять у туалет, всі справи роблять лівою рукою. Вона вважається брудною. Тому вітатися чи їсти можна лише правицею. Постійно забуваю це правило. Якось у магазині простягнула ліву, щоб забрати пакет із покупками. Продавець не віддала покупки, поки не змінила руку. Особливо важко з однією рукою за столом. Місцеві не користуються приборами. У традиційних кав'ярнях та ресторанах стоять низенькі столи. Замість стільців — невеликі килими. Усі їдять руками.

  Яблука продають по 130 гривень за кілограм

  — В Індонезії сумую за порами року. Там увесь час літо. Температура повітря може сягати 40 градусів. Тому люблю, коли починається сезон дощів. Щодня або через день тропічна злива, — розповідає Тетяна Іщенко.

  — Друзі заздрять, що маю можливість смакувати дешевими екзотичними фруктами. Але й вони швидко надокучають. Біля мого будинку росте мангове дерево. Щодня роблю свіжі соки, роздаю плоди сусідам. Так хочеться скуштувати українських яблук, за які місцеві правлять 130 гривень за кілограм.

  Дуже не вистачає гречки. Коли їду з України, беру із собою три кілограми. Розтягую їх на рік, аж до наступної поїздки додому. Також везу ковбаси й сосиски. В Індонезії одна із найпоширеніших релігій — мусульманство, тому знайти свинину складно. Зажди беру багато чаю. Бракує наших трав'яних — із ромашкою, мелісою, м'ятою.

Автор: Юлія Мельник, gazeta.ua

Фото надане Тетяною Іщенко

 

Последнее изменение Пятница, 26/10/2018

Оставить комментарий

Убедитесь, что Вы ввели всю требуемую информацию, в поля, помеченные звёздочкой (*). HTML код не допустим.

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

 

 

 

 

marschrut

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

BP link u

Loading...

Go to top