«Ворог настільки був близько, що навіть його кулеметні й автоматні гільзи перелітали через паркан»

  Ворог настільки був близько, що навіть його кулеметні й автоматні гільзи перелітали через паркан.

   Однак наша броньована група не втратила впродовж шести днів боїв в оточенні жодного бійця та жодної одиниці техніки.

  У бойовій біографії прапорщика Руслана Р., командира взводу нашої бригади, був епізод, про який він через свою природну скромність не любить розповідати. Тому про драматичні та героїчні події, які відбулися в серпні 2014 року поблизу шахти «Новопавлівська», що на Луганщині, розказали його товариші по службі

  Тоді ситуація на Луганському напрямку була досить складною. Українським підрозділам доводилося з важкими боями майже вичавлювати з населених пунктів підрозділи російських окупантів та їхніх місцевих посіпак. На зведену групу 30-ї й 95-ї бригад, до складу якої входив заступник командира взводу тоді ще старший сержант Руслан Р., було покладено завдання вийти в район шахти «Новопавлівська», установити контроль над стратегічно важливим пунктом — ворожим блокпостом на ділянці дороги Міусинськ — Красний Луч і забезпечити прохід однієї з наших механізованих рот для оборони в селищі Боково-Платове.

  Група із 16 осіб на трьох БМП-2 і двох танках Т-64 вирушила з Міусинська на світанку 15 серпня. Розвідники повідомили, що ворожих протитанкових засобів і бронетехніки на блокпосту немає. Це дало змогу рухатися дорогою. Наші військові вирішили атакувати з ходу, і за півтора кілометра від блокпоста зробили кілька пострілів осколково-фугасними снарядами з танка прямою наводкою. Після цього піхота противника стала безладно відходити, не чинячи опору. Наші тим часом зайшли на блокпост, зачистили територію, розосередили техніку та зайняли позиції.

  Того дня було напрочуд тихо. Через блокпост потягнулися цивільні машини, пройшла наша мехрота в бік Боково-Платового. А вже вранці наступного дня розпочався щільний і прицільний мінометний обстріл українських позицій. Міни калібром 82-мм падали на голови наших воїнів з інтервалом дві-три секунди. Найімовірніше, стріляли з мінометів «Васильок». Протягом години безперервного вогню троє бійців зазнали поранення, і щоб зберегти особовий склад, командир роти вирішив відвести людей і техніку на територію шахти, розташованої за півкілометра від дороги та обгородженої двометровим парканом. За годину вдалося приховано вивести з-під вогню всю групу й сховатися в будівлі заводоуправління. Танки й БМП розосередили по периметру шахти.

  Коли російські окупанти виявили, що на блокпосту нікого немає, вони спробували туди повернутися. Але кілька українських осколково-фугасних снарядів, випущених із закритих позицій, змусили їх піти геть. Однак противник не заспокоювався. І згодом група піхоти, серед якої було чимало бороданів і так званих кубанських козаків, підійшла впритул до паркану й стала закидати наші позиції гранатами. Ворог був настільки близько, що навіть його кулеметні й автоматні гільзи перелітали через паркан. Аби не сталося прориву на територію шахти, сержант Руслан Р. запропонував зробити несподівану вилазку на танку і в такий спосіб спробувати відігнати загарбників від паркану кулеметним і гарматним вогнем.

  — Найкраща оборона — це напад, — сказав він тоді й сам очолив групу.

  Усвідомлюючи, що кількісна перевага на боці російських окупантів, Руслан розраховував лише на фактор раптовості. І це спрацювало. Разом із командиром танка сержантом Володимиром П., механіком-водієм солдатом Олександром Х. та ще чотирма військовослужбовцями вони контратакували ворогів. Цього ті явно не очікували. Адже вони самі так захопилися атакою, що не одразу помітили, як відчинились ворота шахти й звідти вилетів танк сержанта Володимира П.

  Бойова машина виїхала на дорогу та опинилась у ворожому тилу. Спочатку українські танкісти стріляли з великокаліберного кулемета, а коли навідник зауважив, що з автобусної зупинки кілька бойовиків відкрили по танку вогонь з РПГ-7, у бік ворога було наведено танкову гармату й першим же пострілом знесено бетонну будову разом із ворожими гранатометниками. Окупанти стали рятуватися й побігли до найближчої лісосмуги, звідки відстрілювалися. Тоді танкісти зробили по них ще два залпи, після чого вогонь припинився. А наша група без утрат повернулася на шахту. І це була перша перемога, яка всіх дуже надихнула.

  Однак для того, щоб перекрити всі ділянки шахти, не вистачало сил і засобів. Тому українські захисники тримали оборону методом патрулювання й мобільного переміщення на броні. А російські окупанти тим часом почали стягувати додаткові сили, і наприкінці третього дня запеклого протистояння шахта була майже в кільці. Звісно, психологічно це гнітило. І добре, що саме в такій складній ситуації сержант Р. виявив свій вольовий і рішучий характер та неабиякі командирські риси. Фактично він узяв на себе командування броньованою групою, став розосереджувати людей по позиціях, здійснювати розвідку, організовувати вилазки й визначати цілевказання. Сержант не впадав у відчай сам і не дозволяв розкисати іншим. Ніхто не сидів склавши руки. Кожному було поставлено конкретне завдання та визначено сектори, за якими солдати мали здійснювати спостереження й постійно доповідати про переміщення ворога. Така поведінка заступника комвзводу надала людям сили й віри в те, що їхнє становище не безнадійне і що навіть у таких важких умовах можна успішно воювати й перемагати.

  Російські окупанти вирішили змінити тактику наступу. Вони припинили безладні атаки в лоб, підтягнули міномети й стали методично стріляти по шахті. Після кожного обстрілу вони відправляли до воріт делегації представників так званої громадськості з вимогою піти з території шахти. У складі делегацій під виглядом місцевих жителів приходили ряджені бойовики та їхні напівп’яні подруги. Вони казали, що українським військовим тут робити нема чого та що населення вимагає, щоб вони негайно йшли геть. Потім стали приходити керівники й активісти різних проросійських організацій. Найбільше здивував наших солдатів своїм зовнішнім виглядом представник війська Донського з Ростова (так він відрекомендувався), гладкий бородань у величезній шапці, шароварах та шаблею, яка теліпалася в нього на ремені. Він довго щось розказував, а потім навіть висунув сержантові Р. ультиматум із вимогою здати зброю й залишити техніку. Мовляв, тільки тоді українським військовим збережуть життя й дозволять повернутися на територію України. Руслан відповів одразу: «Ми нікуди звідси не підемо! Це наша країна, а ви маєте швидко повернутися туди, звідки прийшли, інакше ми вас усіх знищимо!»

  Козачок аж дар мовлення втратив. Він сподівався побачити на шахті деморалізованих, розгублених людей, а зіткнувся з воїнами, спокійними та впевненими у своїй силі.

  Коли вражений відповіддю українських солдатів козачий отаман повернувся до своїх, сержант Руслан Р., аби не бути голослівним, організував іще одну вилазку на танковій броні до розташування бойовиків. Неподалік від дороги танкісти виявили ЗУ-23 й БМД російських окупантів та вирішили їх атакувати. Першим же пострілом вони підпалили ворожу бойову машину, а згодом під прицільний вогонь потрапила й вантажівка із зенітною установкою в кузові. Піхоту противника було відсічено потужним кулеметним та автоматним вогнем. І варто зазначити, що атака була такою стрімкою, що бойовики навіть не одразу зрозуміли, у який бік тікати. А наступного дня тон ворогів уже був не такий зухвалий. Їхні парламентери просили українських солдатів лише про одне: не стріляти й дозволити забрати тіла загиблих.

  А ще через добу до шахти пробилися на підмогу десантники 95-ї бригади, і наша броньована група, не втративши протягом шести днів боїв в оточенні жодного бійця та жодної одиниці техніки, повернулась на своє місце розташування в Міусинську.

  Після цього пам’ятного бою сержанта Руслана Р. було призначено головним сержантом роти, а трохи згодом - і командиром механізованого взводу.

  P.S. Коли готувався номер, то стало відомо, що механізований взвод прапорщика Руслана Р. за підсумками минулих змагань на базі Міжнародного центру миротворчості та безпеки визнаний кращим взводом Сухопутних військ ЗС України. Головний переможець конкурсу отримав грошовий сертифікат на суму 150 тисяч гривень. Ця заслужена нагорода підтвердила високий рівень фахової підготовки командира взводу та його незаперечний авторитет серед підлеглих.

Олександр Кіндсфатер, «Народна армія»

Последнее изменение Понедельник, 10/12/2018

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework