Таке питання бійцю поставила вчителька його сина, коли запросила «воїна АТО» на зустріч з дітьми. А коли побачила розгубленість в очах військового та застиглий жах на обличчі учнів, то зрозуміла всю абсурдність ситуації і одразу змінила тему розмови. Те ж саме запитав військового і його брат, тільки відповідь була по-чоловічому адекватна і цілком зрозуміла для останнього.

  Для Віктора війна почалася влітку 2014 року, під час третьої хвилі мобілізації. Жодні вмовляння дружини не змусили чоловіка змінити свого рішення йти боронити українську землю від російського вторгнення. Наприкінці серпня формувалася 9 ротно-тактична група в 30 окремій механізованій бригаді, тому саме до цього підрозділу потрапив фастівчанин.

  Після швидкого формування в Мирному, 9 РТГр вирушила в район Докучаєвська. А по прибуттю в Невельське, як і годилось на той час, їх «тепло» зустріла російська артилерія, чиї військовослужбовці відкрито в соцмережах показували свої злодіяння на території України. Ті місця були невідомими для наших, тому перше, що необхідно було зробити, – провести детальну розвідку. І вже під час першого виїзду машина наїхала на «фугас», який здетонував пізніше від звичного, і саме це врятувало хлопцям життя. «Зад» машини підкинуло так, що «ніс» добряче проорав землю, - згадує події 4-хрічної давнини чоловік. – В результаті вибуху хлопці отримали сильні травми та забої, але звертатись за медичною допомогою та просити евакуації ніхто не став.»

 «Війна 2014-15 років дуже відрізняється від теперішньої, - каже військовослужбовець. – Сьогоднішня окопна війна переноситься морально важче. Тоді було фізично важче: регулярні бої та маневри, невідомість наступної години постійно тримала в тонусі, ситуація, яка весь час змінювалася, не давала розслабитися ані на хвилину, але був якийсь азарт, було дике бажання вижити та перемогти в бою.» Першим таким боєм для хлопців став наступ підрозділу людей не слов’янської зовнішності на щойно обладнані позиції взводу Віктора біля Невельського. «Бій був дуже інтенсивним, дивувала, трохи навіть страшила, їхня самовпевненість вибити нас із позицій, адже втрачаючи своїх людей вони продовжували наступ» - згадує ті події військовий. Проте впевненість наших командирів та бійців була переконливішою і другої спроби брати наші позиції бойовики не проявили, натомість почастішали мінометні та артилерійські обстріли.

  В пам’яті на все життя також лишаться запеклі бої на Дебальцівському напрямку, коли снаряди бурятських Т-72 лягали поруч з машиною, а численні артилерійські обстріли та бої за населені пункти того району і досі дають про себе знати.

  По закінченню терміну мобілізації Віктор підписав контракт зі Збройними силами та продовжив службу в своєму підрозділі. «Сформований війною дружній колектив дев’ятої роти став для мене другою сім’єю, - каже чоловік, - тому роздумувати чи підписувати контракт довго не став, адже свідомо розумів, що я потрібен своїм хлопцям.»

  Віктор і справді одна із ключових персон механізованої роти, адже він - першокласний механік-водій бойової машини, хоча до війни працював на залізниці і відношення до техніки не мав ніякого. Різниця між поняттями «водій» та «механік-водій» дуже велика, адже перший – простий «наїзник», а другий це – людина, яка здатна не лише вправно керувати технікою, а й відремонтувати її, що надзвичайно важливо під час активних бойових дій. «Особисто для мене справна техніка це – життя та здоров’я моїх товаришів та друзів, так було в 2014-му, так є зараз!» - наголошує на дотичність людського життя зі справністю бойової техніки, за яку він відповідає.

  Сьогоднішня війна це - боротьба не лише за українські землі, але й за наші права, за права кожного українця, які поступово, напористо, століттями відбирає разом з історією у нас росія. І тому лише спільною та якісною роботою кожного, піклуючись один про одного, ми зуміємо відстояти себе як націю та народ.

Дякуємо за службу, Вікторе!