Ось, про що розповідається у публікації:

  «21 червня 2014 року він закінчив Академію сухопутних військ, а вже 23-го лейтенант Микитюк прийняв під командування механізований взвод, який здебільшого складався із самих різних людей різного віку, яких за мобілізацією призвали до війська. А вже за місяць молодий хлопчина вів свій підрозділ у перший бій.

  Літо 14-го було спекотне у всіх сенсах. Проте, жодного разу за весь час бойових дій він не відступив від своїх правильних чоловічих та офіцерських принців. Микола Петрович був першим, хто з особового складу 3 БТГр зайшов до н.п. Степанівка, а під час зачистки крайніх вулиць особисто знищив бойовиків НЗФ, які намагалися заподіяти шкоду особовому складу нашого підрозділу. Він достойно пройшов найгарячіші точки "Рейду" та решту боїв у складі 1 батальйонно-тактичної групи.

  У жовтні того ж року отримав свою першу відпустку. Тоді ж відвідав і школу, де всі любили та поважали Колю за його доброту, поєднану з неабиякою мужністю, та сором’язливість, за якою стояла харизматична та розумна особистість. "Я ОФІЦЕР І МАЮ БУТИ ТАМ, ДЕ МОЇ ХЛОПЦІ ВОЮЮТЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. ЦЕ НЕ АТО, А ВІЙНА УКРАЇНИ ПРОТИ АГРЕСОРА – РОСІЇ!", - відповів хлопчина, коли йому запропонували служити на мирній території.

  У зв’язку зі складною ситуацією на Донецькому напрямку в січні 2015-го Миколин підрозділ відправляють для підтримки підрозділів в район н.п. Піски, звідки за задумом керівництва ударна група повинна була входити в ДАП. Проте, через загрозу прориву російських військ на Артемівському напрямку, командування 30 ОМБр отримує наказ здійснити марш в заданому напрямку. Перепочивши кілька годин поблизу Бахмута, зведений підрозділ 1 роти та танкового взводу вирушили в напрямку нп Дебальцеве, де під шквальним вогнем російської артилерії посилили позиції 128 бригади в районі н.п. Фащівка, опорний пункт "Балу".

  Тими днями було важко всім. Ніби острівки на карті з’являлись оточені ворогом населені пункти. Невеличке, але важливе залізничною станцією селище Рідкодуб було одним з них. Провізії та боєприпасів не вистачало бійцям 128 бригади, тому лейтенант Микитюк неодноразово залучався до доставки боєприпасів на позицію та евакуації поранених, адже обстріли були настільки щільними, що не кожен міг зважитися на подібні вчинки. З 4 на 5 лютого вночі разом з механіком-водієм солдатом Черевко він тричі проривався в селище та вивозив поранених, те саме двічі робив зранку. Кілька разів його машина потрапляла під масований обстріл противника, проте це не зупиняло його допомагати іншим.

  "МИ З БАТЬКОМ З МАЛЕЧКУ ПРИВЧАЛИ КОЛЮ РОБИТИ ДОБРО ТА ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ, - каже мама - Микитюк Галина Павлівна, - І ЗАВЖДИ НАГОЛОШУВАЛИ НА ТОМУ, ЩО СОЛДАТ ПОТРІБНО ПОВАЖАТИ, А НЕ ЯК ПОКАЗУВАЛИ У ФІЛЬМАХ, ЧИ ЯК ЗАЗВИЧАЙ ЦЕ БУЛО В АРМІЇ"

  На "Балу" були офіцері різних рангів, втім в найгарячіші години бою обороною керував саме наш лейтенант. Вдень велися такі відчайдушні бої, що навіть перекусити не було змоги, а туалетом був порожній цинк в окопі. "Орки" лізли як вдень, так і вночі. Озброєння бойових машин не витримувала постійного навантаження, а тому виходило з ладу. Проте, навчання в академії не пройшли марно для курсанта Микитюка і за лічені хвилини Микола Петрович визначав причину несправності озброєння БМП-2, які призводили до затримок при стрільбі. Тому неодноразово доводилось будь-якої хвилини доби під обстрілами ремонтував гармати бойових машин як свого підрозділу, так і підрозділу 128 бригади.

  6 лютого лейтенант Микитюк зі своїм зведеним підрозділом відбили чергову атаку противника. Одразу ж після відбиття наступу слідував масований мінометний обстріл. Потім знову ворожа атака за підтримки танків Т-72, і знову ВОП вистояв. Після невдалої спроби ворогом захопити вдруге "опорнік" знову була задіяна ворожа артилерія. Командир взводу завжди турбувався та переживав за підлеглих, тому спостерігачем вкотре був сам. Снаряд впав прямо біля укриття хлопців, по радіостанції наш командир запитав ситуацію. "Всі живі!" - відповіли там. Наступний снаряд розірвався поряд з командиром. По радіостанції прозвучало: "Лейтенант загинув".

 "Без нього на посту стало страшніше та пусто, почували себе вже на так впевнено…" - зізналися пізніше його старші бойові побратими.

  Восени 2014-го перед виїздом з відпустки Микола освідчився своїй дівчині, з якою зустрічався три роки, та запропонував стати його дружиною. Навесні вони мали повінчатися...

  Микитюк Микола Петрович поєднав у собі гідність та честь українського воїна, сміливість справжнього чоловіка та добре серце звичайної людини.

  Завдяки героїчним вчинкам лейтенанта Микитюка багато українських бійців лишилося жити, завдяки його мужності та героїзму ворог не міг прорвати оборону на блок-посту "Балу",  він надихав людей на боротьбу та тримав бойовий дух всього ВОПу. Саме за це командування бригади двічі подавало документи до представлення лейтенанта Микитюка Миколи Петровича до найвищої державної нагороди - Герой України (посмертно), проте даного звання йому поки так і не присвоїли.

  ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ!

  На фото: лейтенант Микитюк - крайній».

 Новини Житомира