"Нація, яка живе за фальшивою історією, не є нацією. Навіть поглянувши на росіян, стає зрозуміло, що їм наказали називатися "рускімі", але нацією вони так і не стали", – саме так вважає руйнівник історичних міфів Павло Бондаренко, передає novograd.city. 

  Він вже у 2001 році видав свою першу книгу, щоправда, художню – "Година чорного причастя". Згодом книги стали набувати історично-публіцистичного змісту. Павло 5 років навчався на історичному факультеті Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. Він запевняє, що той, хто добре вчився на історичному факультеті, може оперувати різноманітними визначеннями. Тому й пише буквально на будь-яку тему, навіть вів колись кулінарну колонку, адже дуже полюбляє готувати. Та головною метою його життя є руйнування міфів в історії нашої нації, адже свідків того, що свого часу історія навмисно змінювалася багато, однак не все доведено.

  "Мені дуже хочеться переписати історію, в ній існує безліч міфів, які руйнують саме українську державність, оскільки багато проросійських людей писали історію так, як потрібно було Російській імперії. Наприклад, про побудову Софії Київської, адже довели, що її збудували не в 1036 році, а в 1019-му вона вже була діючим храмом. Але є люди, яким це було не дуже вигідно, тож ці факти знищили, до речі, не так давно", – розповідає чоловік.

  Саме такі випадки та ляпи історії він намагається описати у своїх книжках та довести, що багато важливих подій починалися з Київської Русі та наших предків.

  Народився Павло Бондаренко в Росії, Бєлгородській області, та попри все вважає себе патріотом України й живе за певними проукраїнськими позиціями. На Донбас родина переїхала, коли нашому героєві було 8 місяців, мешкали в Торецьку. Два роки служив в армії, саме тоді починалося формування знаменитої Калачевської бригади, спеціально для дій в гарячих точках, власне, на самій базі вони бували за два роки, можливо, декілька місяців. У 21 рік з другої спроби вступив до вишу, на жаль, попрацювати за спеціальністю відразу після закінчення не вдалося. Оселився з родиною в Луганську та до 2008 року працював на державній службі. Далі вирішив присвятити себе літературі, чим займається й досі, адже книги, власні колонки та сайти відбирають більшу частину часу. Все було б чудово, якби одного дня не почалася війна.

  У 2014 році намагався затриматися на батьківщині, жив 2 місяці у друга на базі, довелося навіть шпигувати, щоб допомогти нашим. Та довго залишатися в тих умовах було неможливо, тож з дружиною та двома доньками вирішив переїхати у Новоград-Волинський до друга Василя Остапчука. У нього з родиною жили майже рік, поки не влаштувалися.

  Презентація книги в Горлівці

  "Вибиралися ми, як зараз пам’ятаю, 5 серпня, це була вже чи не остання колона. Раніше доїхати до Харкова коштувало близько 200 гривень, тоді ж із кожного брали 800 грн і їм було все одно, куди ти їдеш. За цей час, що ми живемо в Новограді, дружина лиш раз наважилася поїхати до батьків, але повторювати поїздку більше не бажає. Подібні до нас там в чорних списках, тож дуже великий ризик. Доводилося тимчасово навіть акаунти в соцмережах блокувати", – згадує чоловік.

  Те, що схід повністю проросійський і люди там розмовляють російською мовою Павло Іванович заперечує, адже знає все з власного досвіду:

  "Стереотип про те, що там всі російськомовні насправді роздутий. У побуті, звичайно, більшість розмовляє суржиком та розуміє українську. Багато міст Донбасу україномовні. Селища Неліпівка та Новгородське, що підпорядковані Торецьку, – україномовні, а саме місто – російськомовне, хоча відстань між ними невелика. На тій половині Донбасу, що на північ, дуже багато україномовних сіл. Так, чимало людей живуть зараз у зоні окупації, але серед них дуже мало тих, що досі вірять в "рускій мір". Я знав багатьох людей, які просто не змогли залишити рідних чи своє майно".

  Практично всі знайомі Павла Івановича розділяють його погляди і теж виїхали до інших міст, однак намагаються підтримувати зв’язок. Усіх переселенців чоловік порівнює з березами: "Вони насіваються і виростають в будь-якому місці, але візьміть саджанець та пересадіть його – він засохне. Так і ми. Нас буквально вирвали з корінням, адже ми їхали лише з найнеобхіднішим. І те життя, Луганськ, мені досі сниться. От тільки для мене там вже спотворена енергетика".

 Він активно спостерігає за новинами, цікавиться тим, що відбувається на його батьківщині. Спілкується, дізнається про своїх знайомих та як справжній історик точно має свою унікальну думку про те, що відбувається зараз. Він знає, як живуть люди там, за межею, про що думають, однак розуміє, що воювати він не може за станом здоров’я, тому бореться тут, на інформаційному полі.

  Я знав дуже гарну людину, нам довелося бути сусідами з Тимуром, Народним Героєм України. Навесні 2014 року він сформував в Луганську загін міліції. Вони не встигли навіть зброї отримати, як їх здали. Місяць його тримали в підвалі, після чого він міг усе полишити, забрати родину та поїхати в іншу країну і жити спокійно, адже він неодноразовий чемпіон світу, Європи з пауерліфтингу. Однак він пішов воювати і загинув в бою за Савур-Могилу 24 серпня. Його дружина залишилася сама з п’ятьма дітками. Тимур – татарин, але віддав життя за Україну. Це хибна думка, що там всі зрадники і мріють про Новоросію. У Лутугиному 49 людей розстріляли через те, що допомагали українським військовим, що займалися волонтерством, про них ніхто не пише, їх ніхто не знає…".

  Уже п’ятий рік Павло Бондаренко з дружиною та дітьми живе в Новограді, нарешті вони влаштувалися та знайшли себе в цьому місті. Чоловік продовжує писати книги, працює в газеті "Час Полісся". Життя в Новограді видалося дуже продуктивним, з нуля він написав три книги: "Картонні герої: таємниці радянського Агітпропу", "Волинська трагедія" та "Бандеровцы. Красным по Черному. (Ангелы и Демоны Великой войны)". Видали "Володимир. Хрещення брехнею" в українському перекладі та додатковий наклад "Святослав, каган русів. Убитий та оббреханий".

  Дружина знайшла гарну роботу, працює викладачем в художній школі. Діти призвичаїлись, старша донька навчається на художника, менша – у школі. Поки життя б’є ключем та ніби все вдається, проте планів у Павла Івановича безліч, та і мета благородна. Переписати історію не так легко, але для людини творчої дуже важливо спробувати внести свої корективи.

Джерело: novograd.city

 Новини Житомира