Боязко зізнатися навіть самому собі: і до найстрашнішого згодом звикаєш... У рідних зі швидким плином часу починають загоюватись рани, але чи перестає боліти їм, найріднішим, – батькам..  За ці роки ми багато писали, читали, чули про героїв, яких більше немає з нами. Та чи можемо ми згадувати їх, не знаючи нічого про любу маму, яка досі не вірить, що сина більше немає, - пише  Новоград.City.

  Новоград.City дає старт спецпроекту на честь п'ятих роковин загибелі наших воїнів. Розкажемо вам про героїв і про те, як їхнім рідним вдалося пережити найстрашніше. Сьогодні розповідь про Катерину Камбарову із Суслів.

  Я чекатиму вас біля високої тополі

  У Суслах нам довелося побувати вперше, однак будинок Камбарових довго не шукали. Господиня дала чіткий орієнтир – висока тополя. Осокор, що красується на чималенькому ошатному подвір’ї, дійсно видно здалеку. Катерина Камбарова живе сама і ще намагається тримати маленьке господарство.

  "Я дуже люблю працювати, не вмію сидіти склавши руки, та і зараз очима робила б усе, якби не хвороба, – зітхає жінка. – Ось подивіться, яке подвір’я, раніше тут було велике господарство, навколо будинку висаджений город. Зараз у мене лише декілька качечок та курочок. Син не дозволяє більше нічого тримати, а лікарі забороняють піднімати щось тяжче трьох кілограмів".

  Про те, як сильно підкосило жінку горе, не потрібно навіть розповідати: руки, що постійно тремтять, і стомлені очі говорять за себе. Зовсім недавно вона перенесла декілька операцій.

  Десять років Катерина прожила в Туркменістані. Ще дівчиною поїхала з батьком на гостини до його сестер. Він додому повернувся, а її не пустили.

  Двоюрідний брат познайомив зі своїм другом, Анатолієм, він і став єдиним коханням в її житті. Уже зараз жінка згадує, як добре жилося разом:

  – Я ніколи навіть на базар не ходила, мене дуже оберігали та поважали. Чоловік ладен був на руках мене носити всі шість спільних років. Я народилася 6 липня і ніколи не подумала б, що вважатиму цей місяць чорним, – тоді, коли вона згадує про численні біди в родині, її руки починають тремтіти ще дужче, а від цього і кожне слово вимовити все тяжче.

  6 липня 1980 року Катерині виповнилось 30 років, і саме цього дня вона стала вдовою. Це був нещасний, трагічний випадок. Чоловік, на два роки молодший, поїхав, як завжди, з другом на ринок купити риби і потрапив в аварію. А через 34 роки, знову ж таки в липні, вона втратить свого Льоню.

    Сашко (праворуч) народився через рік після Леоніда

  Катерина Станіславівна має двох синів та чотирьох онуків. На столі у вітальні є фото кожного, вона щодня передивляється, згадує лише добре.

  "Ось дітки: Сашка, меншого сина, – показує на фото жінка. – Онучку мені привезли ще зовсім маленькою, щоб я за нею доглядала їй було лишень 20 днів. Невістка хотіла брати академвідпустку, але я не дозволила, вигляділа двох синів і з внучкою впораюся. Хіба у мене погані діти? Будь-кого в селі спитайте – дуже добрі хлопці".

  Впродовж усієї нашої зустрічі пані Катерина ще кілька разів наголосить на тому, які гарні у неї сини. Народилися один за одним в 1975 та 1976 роках. Старший – Аки, але близькі називали його Льонею, більшу частину свого життя присвятив військовій службі. Був в Африці, Іраку, Косово. Менший – живе у Жмеринці, проте часто навідується, незважаючи на далеку дорогу, і дуже вже хвилюється за маму. Працює будівельником, нещодавно повернувся з Польщі.

  Попри те, що доля подарувала їй чудових синів, в житті жінці довелося нелегко. У 1995 році за добу померла мати, а за нею – батько. За рік до цього вона вирішує таємно від усіх покинути роботу на "котушках" і працювати вдома на себе, адже батьки звикли тримати велике господарство і без цього не уявляли життя.

  Після загибелі чоловіка, Катерина Камбарова присвятила своє життя дітям

  Я не бачила свого життя з іншим чоловіком

  "Мій чоловік був фотографом, коли ми одружилися, я почала допомагати йому з ретушуванням фотографій. Коли у 1984 році ми вирішили переїхати до України, я мріяла і тут займатися улюбленою справою, та, на жаль, тоді не знайшлося для мене роботи. Батьки влаштували на тимчасову – біля станка, однак пропрацювала я там майже 10 років. Я не бачила свого життя з іншим чоловіком, та і хлопці просили не виходити вдруге заміж, боялися, що інший чоловік ображатиме чи мене, чи їх. Та я і не збиралася, я присвятила своє життя дітям", – згадує жінка.

  Хоч обоє синів пішли служити за призовом, та сподобалось таке життя лише Льоні. Олександр відслужив три роки і сказав, що це не для нього. Йому більше подобалося робити ремонти: утеплив мамі будинок, поклав плитку, привів все до ладу. Леоніда, після повернення зі служби в Десні, викликали на військові збори резервістів. Там хлопець показав себе якнайкраще та отримав від тодішнього президента України Леоніда Кучми годинник. Саме Кучма сказав резервісту Камбарову, що армія – це його поклик, і щоб він залишався в лавах військових. І з 1998 по 2014 роки Леонід служив за контрактом в нашій 30 ОМБр. Такі кадри цінують скрізь, адже старший син добре знався на техніці, ще змалку сам навчився кермувати.

  Льоня бачив свого меншого сина Артурчика всього тричі

  Що сталося тоді в 2014-му без сліз жінка згадати не може, особливо день, коли так не хотілося прощатися з Льонею.

  "Він бачив найменшого свого сина Артурчика всього тричі, – не приховуючи сліз розповідає Катерина Станіславівна. – Я добре пам’ятаю, як не хотіла, щоб він їхав. Наступного дня дзвонила і просила, щоб заїхав наостанок до мене, але він не зміг, Артурчик захворів, а мене щось тягнуло до нього, ніби відчувала... Якби ж повернути час назад…".

  Ця маленька пауза була просякнута болем, який відчує тільки той, хто втрачав. Ми добре розуміли, як тяжко, навмисно оминали цю тему. Та жінка продовжила розмову, трішки зібравшись із силами. Мабуть, лише рідні розуміють, як важливо навіть крізь біль згадувати тих, кого немає. Далі вона розповіла все те, про що писали вже неодноразово, те, що не можна забувати. Про сина – героя, якого вбили 28 липня, а поховали лиш у лютому 2015 року. Про місяці страждань та безсилих пошуків.

  Сашко сам поїхав забирати брата, він не п'є, однак перед тим, як зайти в той рефрижератор, випив стопку, але сп’яніння не встиг навіть відчути. Побачене не залишить в голові ні краплі алкоголю, таке не затуманить ніщо. Серед сотень трупів він шукав Льоню. Тоді, коли його вже мали везти додому, Катерину Станіславівну навідала вся родина, а вона просто не розуміла, чому так раптово всі зібралися в її будинку. Саме тоді їй повідомили, що Льоні більше немає, пошуків більше не буде.

  Катерина Камбарова досі чекає, що її Льоня повернеться додому

  "А я всеодно його чекаю… – стомлено нахиливши голову, мовила жінка, немов хотіла приховати свій біль. – Попервах я постійно виходила на дорогу зустрічати, ось як сьогодні вас, просто дивилися вдалечінь і сподівалася побачити свого сина. Хіба мати може повірити, що її дитини більше нема? До мене й досі приїздять його друзі, з якими бував і в Косово, і в Іраку, відвідують його. Він був компанійським та дуже щедрим, саме тому й мав багато товаришів".

  У вітальні посеред кімнати стоїть стіл з фотокартками, ікона та свічки. Щовечора жінка запалює свічку, молиться та вмикає на маленькій колонці одну єдину пісню. Цю колонку Льоня привіз, коли приїхав з АТО у відпустку. Зателефонував і сказав: "Мамо, я для вас таку пісню гарну знайшов, привезу, будете вмикати, слухати та мене згадувати". І вона вмикає, і вже напам’ять вивчила дуже символічні слова "…помолись за мене, мамо...".

  Так багато загиблих, вони всі залишаться в серці, яке вже не припинить боліти. Маму, яка втратила сина, можна помітити здалеку: в її очах порожнеча, вони настільки особливі, що важко сплутати. Вони не просто злякані, у них читається одвічне питання "чому моє дитя?".

  Катерина Станіславівна пишається своїм синами: старшим, який тоді, в липні п'ять років тому, загинув, намагаючись врятувати зовсім молодого товариша, і меншим, який зараз піклується про неї так, як не змогла б, мабуть, і донька.

  Про те, щоб завжди поряд були діти, мріє кожна мати, однак не кожна мріє ще хоча б раз почути такий рідний голос…

Фото – Віталій Дорошенко

Новини Житомира