Усі вже знали, що Сергія нема – не знала лише мати...

  6 серпня 2014 року у Тернівці пам’ятатимуть ще довго.

 

  Спекотний літній день не передбачав нічого лихого, Галина Півоварчук як завжди займалась хатніми справами, весь день поралась по господарству. Час від часу лишень переривалась і намагалася додзвонитися до сина. Телефон не відповідав, хоч серце й було не на місці, заспокоювала себе, що це тимчасово. Наступного ранку все ще було як завжди, чекаючи посеред центру села худобу, вона дивувалася чому всі поза спиною шепочуться. Усі вже знали: Сергія нема, не знала лише мати…,  - розповідає novograd.city.

  Усе своє життя Галина провела в Тернівці, тут і народилася в 1966 році. Жила, як всі: постійна домашня робота, четверо дітей, тож на відпочинок часу не вистачало.

  "З чоловіком ми з одного села, наче й знали одне одного, проте ближче познайомились на дискотеці. Згодом разом зустріли Новий рік, а через рік, у листопаді, одружилися. У 1985-му народився наш Сергій. Як зараз пам’ятаю: 24 грудня, і йде такий лапатий сніг", – той день жінка згадує з усмішкою, адже це була довгоочікувана дитина. Вона навіть не уявляла, як сильно пишатиметься ним усе життя.

  Батька великої родини всі друзі звуть Шуриком, так повелося змалку. Він старший за дружину на чотири роки. Працював усе життя трактористом, комбайнером, самоучка електрик, до якого по допомогу звертається все село. Мріяв про сина, якого навчить всього, що знає сам. Первістка виховували помічником та опорою всього сімейства, Сергій завжди ніс на собі велику відповідальність, адже через п’ять років уже мав меншого брата Романа.

  "Відразу після весілля від колгоспу отримали будинок, почали ремонт. Спершу дім здавався таким великим, та коли четверо дітей почали дорослішати, він ураз став наче шпаківня. 1990 народився наш Роман, шість років по тому, нарешті, дівчинка Іванка, на неї, мабуть, ще більше, ніж ми, чекав лиш Сергій. Найменший, Діма, цього року йому виповниться 20". Про своїх дітей пані Галина говорить, як кожна мама, з ніжною усмішкою, четверо – всі рідні й водночас такі різні.

  Жінка привітно запросила нас до оселі. У віддаленій кімнаті стоїть стіл з фотокартками Сергія, ще є книги та альбом, в якому помістилися всього декілька останніх фото. Їх він зробив, перебуваючи вже далеко від дому, в Бердянську та Миколаєві, а потім доводилося у всіх знайомих шукати ті фото, аби щось залишилося на згадку і з тих часів.

  Світлин, де вся родина разом, дуже мало. На одній пані Галина показала нам усю родину біля сільського Будинку культури, на іншій Сергій сфотографований під час приймання присяги – служив прикордонником. Є зовсім давні картки, ще чорно-білі. Жінка обережно перегортає сторінки старих альбомів та розповідає нам усю історію родини.

  З усього села, навесні 2014-го, лише Сергій пішов за повісткою. Що йде воювати, не знав, лише було якесь передчуття, проте ховатися навіть не планував. Батько часто згадує, з чого все почалося, де взявся в його синів такий патріотизм. Напевно, що дітей намагалися виховувати совісними та чесними. Змалку Сергій був дуже сміливим та не за роками мудрим, сам вирішував, що робити, та вперто йшов до своїх цілей. З-поміж усіх чотирьох дітей вирізнявся силою волі, якій можна було лише позаздрити. А от патріотизм почав проявлятися, мабуть, після училища, саме тоді він вперто вирішив – піде служити. Роман в армії не служив за станом здоров’я, проте коли вся молодь піднялася і пішла на Майдан, він теж не зміг сидіти вдома й поїхав разом з односельцями на декілька днів в кінці січня 2014 року.

  Галина Володимирівна навчалась на швачку в Грицеві, та за спеціальністю попрацювати не довелося. У ті часи селяни хапалися за будь-яку роботу, лише б біля дому. Працювала на фермі кухарем, потім в яслах, ходила сапати плантації буряків.

  "Нас часто не бувало вдома, доводилось багато працювати, – згадує жінка. – За меншими завжди доглядав Сергій, саме тому вони так його люблять. І в дитинстві, і потім, коли вже набридли заробітки, він завжди любив працювати в селі, тримати господарство, наводити скрізь лад – він жив роботою. Коли він був поряд, я ні про що не думала, він усе знав і сам усе робив. Зараз більшість обов’язків узяв на себе Роман, зараз у ньому теж почав прокидатися справжній господар".

  На своєму подвір’ї Олександр Артемович показує нам все, що хотів зробити його син, та не встиг:

  "Така несправедлива доля, це він мав дороблювати після мене якісь мої справи, це він мав ходити до мене на кладовище, але мушу я. Ось тут ми збудували гараж, для якого він усе купив ще за життя, в який він хотів поставити свою першу машину "Жигулі", ми досі не можемо її відремонтувати. Оцей паркан почав робити він, дошки купив сам, стовпчики поставили разом, а городили вже без нього, він тоді ще був живий, але так і не зміг його побачити".

  Так рідко доводиться бачити батьківські сльози, вони бринять нечасто від болю, ще рідше – від щастя. Олександру важко давалися ці слова, як і всі у цій родині, він воліє не згадувати про сина в минулому часі.

  Роман закінчив Тернівську, а потім Орепівську школи, з вишом не склалося. Іванка закінчила Колодянську школу, затим здобула спеціальність економіста, Дмитро в червні стане випускником Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу, з першого класу навчався в Колодянській школі. Усі діти зовсім різні, в кожного свій характер та своє бачення майбутнього. Єдине, що їх об’єднує, і це помітно відразу, – опущені очі, коли згадуєш АТО.

  Ховали Сергія 19 грудня 2014 року, до цього були довгі пошуки, про які знає більшість з родин загиблих, та страшне відео, що розділило життя на "до" та "після". Мабуть, усі жителі цього маленького села подивились тоді, в серпні, страшне відео, в якому лежить всім знайомий Сергій – убитий. Його дивились не з цікавості, а тільки для того, щоб переконатися: то не він, то хтось інший, схожий на нього, дивились, щоб переконати вбиту горем матір – то не її син, щоб поселити у серці хоча б краплю надії – він повернеться. Його привезла в цинковому гробу Іванка, бо він так хотів, він просив у неї уві сні знайти його, забрати додому.

  Минуло п’ять років, а перед очима рідних залишаються кадри з того відео, хоча по всьому будинку розвішені його фото з широкою, притаманною лише йому, усмішкою. Таке неможливо забути.

  Пережити втрату однієї дитини допоможе лише інша дитина, кожен з батьків у великому горі шукає розраду в малечі. Така розрада була й у Півоварчуків. 2016-й подарував їм перше внученя – хлопчика Артемчика. І лише після цього на обличчі в Галини Володимирівни почала з’являтися усмішка. Вона знову почала бачити сенс життя, воно знову стало активним.

Новини Житомира

Последнее изменение Среда, 01/05/2019

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework