Про війну, про близькість із смертю, про розчарування і здобутки, розказує  для censor.net.ua волонтер Юля Толмачова.

  - 8 березня 2017 року – я отримала поранення. Воно було не перше, проте дуже значиме. Знаходячись в Зайцево, у наших хлопців. Мені, ще ранком, комбат першого батальйону 72 бригади ЗСУ, Слов’ян – сказав, щоб нікуди не їхала. Адже все таки свято. Проте потрібно було повертатися. Ми з водієм заїхали до мирних мешканців Зайцево, роздали їм допомогу. І коли уже поверталися з міста – попали під обстріл – пригадує Юля Толмачова. – Чую, як водій закричав. Мені захотілося його запитати, чому він кричить. Як щось пролетіло перед носом і на мене посипалося скло. Почала витирати обличчя, адже було таке відчуття, що на мене вилили воду. А це так бурхливо текла кров.

  Водій пригальмував. Я закричала, щоб він їхав далі. Неподалік стояла 25 бригада ЗСУ. Вони нас перев’язали і викликали швидку. З тих пір мені уже робили кілька операцій. Вирівнювали око, рот. Проте – це ще не кінець.

  - Толмачова до поранення і після. Що змінилося?

  - Майже нічого. Коли лежала в госпіталі, то бачила там поранених українських бійців. Вони були без кінцівок. Це дуже страшно. Один з хлопців – це був доброволець, коли йшов в туалет, то прикривався простинною. Його спина вся була розірвана, посічена осколками. В сусідній палаті лежав боєць з 72 бригади. Хлопець – 19 років, йому ампутували дві ноги. Ось це реальне жахіття. Я розуміла, що Бог врятував мене. Тому гроші, які мені передавали, я віддавала цьому хлопцю на уколи.

  Приїхавши на фронт, я жахнулася, коли побачила наших бійців. Вони стояли у спортивних штанах, китайських тапочках, заношена форма "дубок".

  - Як взагалі розпочався твій волонтерський шлях? Це був Майдан чи уже війна?

  - Київ, події, які не забуваються. Я і хлопці з "Свободи", 19 лютого 2014 року, привезли цілу машину ліків. Нам сказали робити новий медпункт. Це було біля метро Хрещатик. Там стояв маленький магазинчик, в кому продавали телефони. Хлопці якраз його звільнили повністю і ми почали заносити ліки. Близько 1 години ночі, приїхали власники магазину і почали кричати, що пропали: апарати зв’язку та запчастини до них. Вони захотіли робити перерахунок техніки, яка насправді була складена в куточку.

  Хлопці були з Івано-Франківська. Вони стояли брудні, замурзані. Ці активісти допомогли зробити перерахунок майна з магазину. І виявилося, що з нього нічого не пропало. Власники магазину вибачилися перед хлопцями і навпаки. Це було дуже зворушливо.

  Таким чином, я допомагала активістам на Майдані. А потім розпочалося захоплення московією Криму. Для мене – це був шок. Я не могла повірити.

  Хочу, зазначити, що до війни мала свій бізнес. Непогано заробляла, мені вистачало на життя. Проте, коли розпочалася війна, зрозуміла, що потрібно допомагати нашій армії.

  Я сама проживаю в Житомирській області. І ще в 2010 році, ми створили фонд для допомоги онкохворим дітям. Проводили різні акції, збирали кошти для них. Мені в цьому допомагала – Лариса Василівна Васкогон, директор Будинку офіцерів. Саме пані Лариса зателефонувала мені і попросила провести акцію, в підтримку бійців 95 бригади, яка знаходилася під Кримом. Ми розуміли, що скоро розпочнеться війна. Тому почали допомагати.

  В подальшому до мене звернулися про допомогу для бійців 30 бригади ЗСУ, які стояли під Луганськом. Це був квітень місяць 2014 року. Було якось дивно це робити. Адже я ніколи не цікавилася такою професією, як військовий. Не знала, що таке бронежилет, шолом і тому подібне. Вирішила розпочати з того, що звернулася до житомирських бізнесменів. Вони всі мені відмовили. Крім одного – Бориса Саменовича Розенблата.

  До нього прийшла в останню чергу. І сказала: "Ви мене не знаєте. Але я прийшла просити за наших хлопців. Хоча розумію, що ви мені відмовити напевне, як і всі інші".. Розвернулася і почала виходити. Вже перед дверима кабінету, він сказав: "Сядь". Розвернулася і сказала йому, в чому закладається допомога для бійців. Він сказав: "Прийдеш через три дні".

  Пройшов той час, мені ніхто не телефонував. Я зрозуміла, що мене обманули. Проте на 4 день мені подзвонили від нього, вибачилися і сказали, щоб я забрала допомогу. Виявилося, що підприємства пана Розенблата, зібрали тижневу зарплату з усіх людей і на ці гроші було закуплено сила силенна бронежилетів, шоломів, форми.

  Приїхавши на фронт, я жахнулася, коли побачила наших бійців. Вони стояли у спортивних штанах, китайських тапочках, заношена форма "дубок". В ночі, я почула, як кілька разів хтось вистрелив з автомата. Це ще більше здивувало. Ранком, розмовляючи з хлопцями, вони попросили ще допомоги. Коліматорні приціли, рації, адже тоді була ближня війна з кадировцями.

  Приїхала до дому і почала думати, де взяти цих речей. Попросила в бізнесменів, вони знову відмовили. Зрозуміла, що це глухий кут. Прийшло кілька днів, мені дзвонить Борис Семенович і запитує, чому не приходжу до нього. Невже хлопцям більше нічого не потрібно? Прийшла, ми поговорили і все, що потрібно було на фронт, він закупив.

  - 2014 рік – це місяці розчарувань, потрясінь, переможних боїв, поразок. Що тобі найбільше запам’яталося?

  - Пригадую ситуацію, коли бійці 30-ки супроводжували мене під Лутугіно. Там тривали важкі бої, були хлопці, які безвісти пропали. Одного разу, я везла туди допомогу. Там постійно росіяни обстрілювали наші території з ГРАДів. Тому весь мій вантаж перекидали у військову вантажівку. І вже колоною, ми пересувалися в епіцентр боїв.

  Той раз, 10 серпня, поїздка не клеїлася. Ми виїхали з Веселої Гори і відстань у 28 кілометрів, подолали за 8 годин. Такі шалені були обстріли. Приїхавши на завод, де стояли наші бійці, ми передали їм допомогу і почали повертатися. По дорозі, нашу колону – розбивають. Перше попадання було в машину, де я їхала.

  На вулиці стояла невимовна спека. Я сварилася з водієм, адже хотіла зняти бронежилет, але він не дозволяв. Коли в машину попали, водій загальмував і мене викинуло з неї. Я не могла зрозуміти, де знаходжуся, що відбувається. Мене викинуло в пилюку від териконів, яка лежала товстим шаром. Всі руки чорні, водій поранений. Там неподалік був гараж, ми з хлопцями - водія віднесли туди. В той момент, всі три машини зірвалися. Вони страшено горіли.

  Хлопці мені кричать: "Перев’яжи пораненого, оглянь". Йому посікло ногу, кров б’є фонтаном. Мені руки трусяться. Я беру автомат, намагаюся відмотати резиновий джгут, який прикріплений до приклада.

  Саме тоді, я дала собі слово. Якщо Бог дав мені можливість вижити, то я не покину допомагати бійцям.

  Там появилися інші бійці, котрі їхали позаду нас. Вони просувалися в Луганський аеропорт. Проте наші машини їм перегородили дорогу. Плюс до всього, їхні автомобілі розвернуло вибуховою хвилею. І вони були змушені прийти до нас. В цьому секторі знаходилися бійці 24 бригади, які везли снаряди. В них теж попали московські окупанти. Снаряди здетонували і почали розриватися. Був важко поранений молодий лейтенант Юра. Його принесли в гараж. Він був дуже важко поранений. Ми бачили, як йому синіла шия, звідти виднівся кусок міни. Всі розуміли, що Юра нас покидає.

  Там був дуже грамотний майор, який намагався по рації передати, що нас обстрілюють. Проте рації мовчали, зв’язку не було. Ми три години знаходилися в гаражі, поки він не розвалився під обстрілами. Блоки почали падати на мене, інших хлопців. Майор сказав, що треба забрати лейтенанта і втікати з гаража. Знайшли якісь простинні і на них винесли хлопців.

  Я упала, сили геть покинули мене. Почала кричати, щоб мене хлопці покинули. Один з поранених крикнув, щоб я за нього трималася, він не залишить мене одну. Нам вдалося вибратися із цих завалів.

  Все було дуже нереально. Якась фантастична картина: вибухи, обстріли, все горить, чорніє, палає.

  І на мене дивляться очі Юрія. Красиві, зелені очі. Він взяв мене за руку і говорить: "Скажи, що ти приїдеш до нас, щоб разом відзначити Перемогу". Я відповіла йому, що обов’язково приїду у Львів. Дивлячись на цього хлопця і розуміючи, що він помирає. Я просила його, щоб він говорив, не мовчав. Він моргав і вже нічого не міг сказати. Через деякий час. Юри не стало.

  Ми знайшли, якийсь будинок з підвалом, заховалися в ньому. Тоді почули, як працює БМП. Хлопці виглянули і побачили, що це була наша машина. Майор кричав: " Заберіть поранених і журналістку". Я говорю, що не журналіст, а волонтер. Він кричав: "Один хр..н, забирайте усіх". Мене затягнули на "беху". Проте я знову втекла до хлопців. Кажучи їм, щоб грузили поранених. А ми прорвемося.

  Коли нас все таки вивезли, я починала розуміти, що могла загинути. І стало дуже страшно. Тим більше, дуже боліли ноги. Виявилося, що я в своїх "балетка" загубила підошву. І весь час ходила, голими ногами по каміннях, землі, вогні. Джинси всі були порвані. Все тіло брудне, побите.

  Коли я поверталася до дому. То під Харковом зупинилася на заправці. Захотілося в туалет, водій просив, щоб я не виходила, адже вигляд був геть ніякий. Але я не послухала. Там знаходилися водії інших фур. Коли вони мене побачили, то сказали: "Подивись , яку брудну шмару підібрали". Мені було так образливо. Я плакала, навіть не мала сил, щоб розказати їм, що мені вдалося пережити за минулу добу.

  Саме тоді, я дала собі слово. Якщо Бог дав мені можливість вижити, то я не покину допомагати бійцям. Після цього, ще було чимало обстрілів. Моя машинка, ще не раз попадала під обстріл. Але той раз був надзвичайно страшний. І очі Юри пригадую досі, якщо споминаю його.

  Тридцятого серпня, коли частина Лутігіно була уже під московськими терористами. Бійці 30 бригади виходили з котла, в якому на той час перебували. Я теж тоді перебувала там і базувалася з бійцями 3 львівського батальйону. Коли ми виїжджали, нам сказали, щоб дочекатися формування всієї колони. Оскільки таке місиво було, що неможливо передати навіть. Проте офіцер, який був старшим там, сказав, що потрібно їхати і не чекати всю колону. Коли ми виїжджали, то бачили, що з місцевого заводу - колонами виходили люди. Напевне їх попередили, що буде обстріл, тому треба покинути ці місця.

  Ми під’їхали до двох жінок, які зупинилися і побачили в автомобілі солдатів. Вони просто перехрестили нас. Це мене дуже здивувало. Водій виглянув до них, а жінки сказали: "Щоб всі живі були".

  В дорозі автомобіль кидало в різні боки від вибухів. Було просто страшно. Я цілу дорогу молилася, навіть сама цього – не усвідомлюючи.

  - Такі випадки на війні, добавляли тобі страху чи злості?

  - Більше ненависті до ворогів. Адже в той час гинуло багато хлопців, пропадали безвісти. Я чула, як кремлівські нелюди знущаються над нашими полоненими солдатами. Все це породжувало в мені вогонь боротьби.

  - Крім бійців ЗСУ, ти допомагала добровольцям ДУК "Правий сектор". Як відомо, в тебе досі з ними хороші стосунки. Як виникла ваша дружба?

  - На осінь 2014 року, я ще з ними не була знайома. Чула, що є такі круті хлопці, проте, ми не пересікалися. Одного разу приїхала в Піски, там зустріла свого земляка Яру. Він воював у групі Сірка. Яра підійшов, ми поговорили і він зауважив: "Ми добровольці, в нас нічого не має"! Потім мені вдалося поговорити з самим Сірком. Він мене зустрів з обережністю. Взагалі – це був гордий підрозділ. Вони взагалі нічого не просили. Привезеш, щось – раді всьому. Лишень пізніше - розтопились їхні душі.

  Навіть більше, через два місяці нашої дружби, вдалося вмовити Сірка, щоб дозволив побувати на позиції Небо. А це було непросто. Я постійно просила, казала, що дуже хочеться там побувати. Він відмовляв і казав: "Що значить хочеться"? Проте пройшов час. Мене на оглядову вишку під свою відповідальність взяли Яра та молодий Апостол.

  Саме тоді почався бій, окупанти обстріляли вишку. Наші хлопці відстрілювалися. Яра кричав до мене: "Лягай". Коли закінчилися патрони в кулеметні стрічці. Я помагала набивати її. Наступного разу, коли Сірко знову дозволив залізти на небо. Навіть цинк з патронами туди піднімала..

  Під кінець року, мені вдалося купити перший автомобіль за спонсорські гроші. Який я передала ДУК "Правий сектор".

  На даний момент, з допомогою хороших людей, мені вдалося дістати для наших воїнів уже 39 автомобілів.

  Мирна країна боялася, що до них прийде війна у 2014 році. Люди все відвали все, що могли хлопцям. Лиш би їх вони захистили. Потім вони зрозуміли, що в них є захист. Тому почали байдужіти до своєї армії. Появилися ті, які втомилися від війни, волонтерів. Від військової форми на вулицях, самих бійців. Воїни із своїми УБД почали злити країну. Це – не нормально.

  - Як твоя сім’я відносилася до роботи на фронті?

  - Син допомагав. Він і досі допомагає мені. Чоловік був важко хворий, він не міг їздити на фронт. Помер у 2015 році. Через два місяці після цього, в мене відкрилася шлункова кровотеча і я теж ледве не померла. Мене ледве встигли завести в реанімацію.

  Взагалі, у мене дуже страшна хвороба - системний червоний вівчак. Вона не лікується в світі. Я живу на одних гормонах. Навіть їдучи на фронт, беру з собою уколи, таблетки. Щоб в разі чогось, бути готовими до крайніх ситуацій.

  Як це не дивно звучатиме. Але війна дала мені можливість жити. До того часу, я завжди жаліла себе, перебувала в депресії. Тепер, навіть коли сильно болять кістки, я не жаліюся. Приймаю ліки і вперед. Адже розумію, що є люди, яким ще гірше.

  Саме війна підняла мене на ноги у 2015 році. Через кілька тижнів після реанімації, я знову поїхала на фронт. Хлопці просили допомоги.

  - Ти бачила бої 2014 року. Тобі вдалося бути свідком, як наступила позиційна війна. І зараз, ти спостерігаєш, як наша армія та країна застрягли в якомусь лабіринті. Проте намагаються знайти вихід з нього. Що відбувається на твою думку?

  - Ситуація непроста. Колись хлопці йшли воювати за Україну, бо так треба. Їх не цікавили гроші. Потім бійців заманювали підвищенням зарплат. Зараз навіть це не діє. Мабуть треба уже оглянутися, задуматися. Чому воно так?

  Мирна країна боялася, що до них прийде війна у 2014 році. Люди все відвали все, що могли хлопцям. Лиш би їх вони захистили. Потім вони зрозуміли, що в них є захист. Тому почали байдужіти до своєї армії. Появилися ті, які втомилися від війни, волонтерів. Від військової форми на вулицях, самих бійців. Воїни із своїми УБД почали злити країну. Це – не нормально.

  Ці хлопці і дівчата дали вам можливість жити. Ваші діти ходять в школи. Ви можете сходити вечором у бар: випити, гуляти, святкувати весілля. Через вас, вони втрачають руки, ноги, життя. В землі лежать сотні добровольців, які загинули, щоб жила Україна. Тільки населення країни – не цінить того. Чому??

  -  Крім роботи на фронті, ти допомагаєш бійцям у мирній країні. В чому полягає цей процес? Що саме, ти робиш?

  - Ми побудували в Житомирі, перший Дім ветеранів в Україні! Я там головую, хоча в ньому – не має командирів. Кожен з там присутніх людей, займається своїм напрямком, який йому подобається.

  Я вибрала дитячий спектр. Ми беремо дітей наших загиблих героїв під опіку. Намагаємося надати їм, хоч частинку уваги, яку вони втратили через смерть своїх родичів. Намагаємося знайти якісь гранти на це, шукаємо волонтерську допомогу. Це наше майбутнє.

  - Що негативно тебе поразило за роки війни?

  - Напевне смерть людей до яких прив’язуєшся. Це боляче від цього, ти постійно страдаєш. До цього часу не можу забути загибель бійців з 24 бригади: Мая, Футболіста, Цинка. Скіф з батальйону Айдар. Я привезла йому гвинтівку, він закінчив снайперські курси. Отримав сертифікат. Я ще привозила йому деякі частини до гвинтівки. Він мав їх протестувати. І тут мені прийшло повідомлення, що Сергій загинув.

  Поляк, якого поранило під Верхньоторецьком. Ми з ним дуже дружили. Коли я дізналися про нього, просила лікаря, щоб врятував хлопця. Він почав говорити, що вже закінчилося. Шансів врятувати не було.

  Я досі зберігаю копію смс, які мені хлопці присилали з самого ранку. "Юля прости: Санич – 200, Прометей – 200 і так далі.."

  Але нам не потрібно втомлюватися, окупант не покине наші землі сам. Тільки, коли проженемо йото, тоді зможемо жити по новому.

Новини Житомира