Світлин и фотографа-любителя можна побачити в мережі, де вони викликають багато захопливих відгуків: кому не кортить зблизька роздивитися птахів, які з кадрів Івана наче пересідають на твою долоню? Хто не воліє помилуватися неймовірним сходом чи заходом сонця і не чатувати на ці спалахи природи рано-вранці чи увесь вечір? Кому не цікаво роздивитися мускули на тілі прудкого коня з довгою гривою десь у полі чи спостерігати за поведінкою кота, який, перевернувшись на спину, хитро заглядає тобі в очі?.. У його кадрах немає гонитви за «вилизаним» знімком. Проглядається любов до живого, емоційного кадру. Зупинитися і спостерігати — з цією метою Іван бодай раз у тиждень вирушає за місто з фотоапаратом.

  — Справжнє захоплення розпочалося, коли я купив дзеркалку. До цього із задоволенням фотографував цифровим фотоапаратом, ще раніше — «мильницею» під час якихось сімейних свят, у компанії друзів. У дитинстві часто спостерігав, як батько вдома займався проявленням фото і друком. Він мав фотоапарат «Зеніт», часто робив сімейні знімки. Іноді я брав його камеру — було цікаво натискати на спуск, картинка через оптику здавалася такою, наче в кіно. Мій дід теж фотографував у молодості. Збереглася коробка плівок із сімейним фотоархівом, зробленим на його «ФЕД».

   Мені було років десять, коли сусідка попросила сфотографувати її немовля — то була моя перша справжня зйомка «Зенітом». Було б цікаво зараз глянути на ті кадри.

  Купивши свій перший «Кенон» зі звичайним об’єктивом у комплекті, я не знав, як правильно робити фото. Почав розбиратися, носив фотоапарат із собою, брав у подорожі та на прогулянки. Не уявляв, як можна без нього. Перші кадри були, як на мене, звичайні. Коли почав використовувати батькові об’єктиви з «Зеніту», а їх у нього було три, то помітив, що картинка стала цікавішою. Налаштування — у ручному режимі, можна імпровізувати, пробувати щось творити.

  — Що тобі найбільше подобається фотографувати?

  — Природу. З життя людей — випадкові моменти, з емоціями. Не люблю постановочні зйомки. Не вважаю себе фотографом, це — захоплення, спосіб самореалізації, бажання зафіксувати світ таким, яким бачу його я.

  Із улюблених тем — заходи сонця і світанки. Щоби «спіймати» схід — не завжди вдається рано прокинутися, тому із заходами — легше (сміється — авт.).

  Люблю фотографувати ліс будь-де: у горах, на Поліссі. Приваблюють загадкові деталі, незайманість природи. Хоча у зв’язку з масовими вирубками дедалі важче знайти старе дерево, яке просто лежить… Напевно тому, що для лісників це товар, який пропадає.

  — На твоїх фото кожна деталь «дихає». Це — тому, що маєш якісну оптику чи є інші секрети?

  — Секретів точно немає. Можливо, вдалий збіг налаштувань камери або чиста випадковість. Уся моя оптика — дуже бюджетна.

  — Справді? Усі ж переконані, що секрет кльових фоток — у якісній апаратурі…

  — На мою думку, якість фото не залежить від ціни апаратури. Можна й на простий фотоапарат робити хороші знімки, і на телефон, але можливості при цьому різні. Від оптики багато залежить, не менше — від самого кадру. Треба, щоб усе розміщувалося «приємно» для очей, щоб не потрапляло в кадр нічого зайвого. Освітлення теж багато що вирішує.

  — Ти відомий своїми світлинами птахів. Звідки в тебе така незвична любов до фотографування крилатих?

  — Бо вони скрізь — різноманітні і надзвичайні створіння, спостерігати за ними дуже цікаво. Мої світлини народжуються на природі — навколо дуже багато нерозвіданого.

  — Дещо нагадують твої роботи стиль місцевого фотографа Віктора Калінського, ми якось писали про його неймовірну творчість у «Звягелі».

  — Саме його світлини й надихнули мене на фотографування птахів. Віктор був моїм сусідом, на жаль, його вже немає. Світ птахів був для мене незнайомим, а дивлячись на його фото, вирішив собі спробувати дослідити. Знадобився старенький зламаний об’єктив — радянський, який раніше презентувала мама, він декілька років лежав без діла. І почалося... Кожен сфотографований птах ставав для мене відкриттям, виникло бажання робити фото якіснішими. Хоча більшість моїх пташиних фотографій — не найкращі, і спеціалісти можуть справдливо їх розкритикувати.

  — Твоє «фотополювання» подарувало чимало класних кадрів у твій доробок, а ще й — нові знання про світ природи.

  — Справді так. Коли не знав, що за птах — шукав в Інтернеті або запитував у тих, хто знає. Загорівся ідеєю за рік «наклацати» якнайбільше видів птахів на території України. Сумнівався, чи дійду до сотні, а вийшло 167 різних видів (лише у 2017-му!). Побував тоді на морі та в горах, що й допомогло, хоча важкий об’єктив не додає комфорту в походах (сміється — авт.). Зараз у моєму особистому заліку — 203 різновиди (загалом) та 141 — у нашому районі. Серед них є досить рідкісні види з Червоної книги. Наприклад, глушець, трипалий дятел, лапландський подорожник тощо. Можу довго продовжувати (сміється — авт.).

  — Любителів спостерігати за птахами у світі називають бьордвочерами. Цікава і нова галузь для українців, у якій ти вже став «своїм»?

  — Так, є щось на кшталт змагань у багатьох країнах, де треба сфотографувати якнайбільшу кількість видів птахів. Я за цифрами не женуся і на перші місця ніколи не задивлявся, хоча у свій результативний 2017-й рік став восьмим у рейтингу зі 167 видами.

  Бьордвочінг — дуже популярний напрямок залучення туристів у світі. Я думав про те, що він міг би стати актуальним і в нас на Звягельщині. Адже туристи з інших країн їдуть в Україну та платять гроші, щоб побачити щось нове для себе, чого не мають удома. Чим далі — тим важче знайти нові види птахів. Буває, теоретично зрозуміло, що вони можуть бути, а переконатися в цьому — тривалий і захопливий процес.

  — Але ж на хобі «для душі», але без прибутку — не проживеш. Тобі ніколи не хотілося відкрити фотостудію, зробити якийсь цікавий фотопроект?

  — На це потрібні кошти, фотостудій нині вистачає. Мій фотоапарат — старий, не актуальний, глючить і «помирає». Звісно, я мрію, щоб моє захоплення було прибутковим, аби знайшлися спонсори чи зацікавлені організації, наприклад, лісгоспи, які б оплачували фотозйомку лісу. Це справді може стати цікавим проектом для сучасників та нащадків. У такому разі я ходив би в ліс, як на роботу. Утім, нашим лісгоспам наразі це нецікаво.

  — Ти свої фото робиш на старий фотоапарат? Тоді це ще цікавіше, якщо вдається робити цікаві знімки на старій техніці…

  — Так, 8 років фотоапарату: виключається, коли хоче, об’єктив на пташок купив за 500 гривень, ще радянський (сміється — авт.).

  — Як часто ти береш участь у фотоконкурсах?

  — Торік уперше взяв участь у двох конкурсах і здобув два перших місця — від Спілки фотохудожників у номінації «Природа» за технічне виконання серії птахів Житомирщини та в обласному конкурсі в номінації «Поліський пейзаж, архітектура, проблеми екології навколишнього середовища».

  — А як виникла ідея організувати фотовиставку під час «Lesia Grand Fest»? Чи не маєш бажання її повторити?

  — Ідею запропонувала Оля Широкопояс — одна з організаторів фестивалю. Їй подобаються мої фото птахів, «Фундація Широкопояс» посприяла друку фотографій. За підтримку я дуже вдячний! Вів перемовини, аби зробити виставку в музеї, моя пропозиція зацікавила керівництво. Також є ідея, щоб мої світлини побачили учні.

  — Свого часу ти працював на місцевій телестудії «Калина» в якості оператора, там доводилося годинами знімати пейзажні краєвиди для заставок кабельного телебачення. Робота з відеокамерою тебе надихнула?

  — Студія відіграла свою роль у моєму розвитку в технічному плані. А природу я люблю з дитинства, дякуючи батькам, дідусям та дядьку.

  — Якісь курйози, цікаві випадки траплялися під час фотомандрівок?

  — Курйозів я не пригадую, але несподіванки трапляються постійно. У вигляді незвичних і красивих місць, нових птахів чи диких звірів… Люди цікаві зустрічаються, дізнаюся від них багато корисного.

  Щоб побачити глухаря (не кажу вже про фото!), довелося два роки збирати інформацію, спілкуватися з людьми, обійти багато місцевості. Цієї весни вже знав ділянку лісу (не в один десяток гектарів), разів п’ять виїжджали туди і лише потім ледве вдалося сфотографувати птаха! Хоча приємніше було просто переконатися, що вони в нас ще мешкають.

  Час від часу мої спостереження потрапляють в огляд цікавих щомісячних спостережень по Україні.

  — Ти міг би стати місцевим Дмитром Комаровим, захопливо розповідаєш. Чи не думав організувати туристичні маршрути?

  — Думав організовувати поїздки для тих, хто рідко буває на природі. Проте, не кожен витримає нашого темпу і маршруту, бо часом доводиться мандрувати густими хащами понад 20 кілометрів. Нещодавно мені довелося ходити з київським турклубом по лісах Курчиці. Вони кажуть, що не ходять, а «лосять», тобто ломляться крізь непролазні кущі та болота, наче лосі (сміється — авт.). З ними я був у якості гостя, хоча частково знав місцевість. Думаю, треба було б спробувати організувати невелику групу і заробити на цьому якусь копійку.

  Юлія Климчук, zvyagel.com.ua

Новини Житомира