Він знає, як боляче та важко втратити друга чи побратима. Хлопець знає, що за спинами воїнів рідні, друзі та близькі. І віддати рідну землю – це злочин перед прийдешніми поколіннями.

  Ще десять років тому Леонід і уявити не міг, що його життя, погляди та свідомість змінить одна мить. Хлопець ріс у звичайній сім’ї, де мама Людмила Анатоліївна працювала дояркою в колгоспі, а тато Віктор Володимирович то столяром, то охоронником в ПСП «Батьківщина». Льоня навчався у Шпичинецькій школі та допомагав батькам доглядати господарство. Найбільше любив спостерігати, як батько працює на деревообробному верстаті, неодноразово й сам брався щось виготовляти. Тому після дев’ятого класу вступив у Малинський лісотехнічний коледж на факультет технології та деревообробки. Після чотирьох років навчання Льоня влаштувався на підприємство столяром.

  З дитинства мріяв служити у десантно-штурмових військах, тому коли прийшов час йти до Армії, хлопець повідомив про своє бажання у військовій частині. Однак, аби служити у ПДВ потрібно було укласти контракт на проходження військової служби. Тоді Леонід твердо вирішив підписати контракт на три роки. Потрапив у 95-ту окрему Житомирську десантно-штурмову бригаду. А через пів року навчання, 8 березня, Льоню разом з побратимами за тривогою відвезли на Широколанівський військовий полігон. Що сталося, тоді ніхто не розумів, однак відчували: щось лихе.

  Вже у квітні їхню бригаду відправили в Сальково, що неподалік Криму. Саме це село стало місцем їхньої дислокації, звідки вони їздили на чергування на КПП Чонгар. У той час батьки Леоніда навіть не підозрювали, що їхній син у небезпеці, адже він постійно їм казав, що у нього все добре. Та серце неньки не обманиш ніколи. Людмила Анатоліївна відчувала, що син чогось не доказує. Залишалося лише молитися Богу та просити Всевишнього, аби Він зберіг її сина.

  Чи то мамині молитви, чи Божа воля, та в той день, коли бригаду, у якій був Леонід, відправили відвойовувати гору Карачун, що під Слов’янськом, обстріляли ворожі сили, хлопець залишився живим. На його очах гинули хлопці, з якими він щодня стояв пліч-о-пліч. Леонід пригадує, як місцеві вибігали зі своїх домівок з іконами, кричали і плакали: «Люди, схаменіться. Що ви робите? Ви ж всі свої. Не стріляйте!» Тоді, зібравшись силами, українські військовослужбовці таки встановили контроль над горою Карачун та спільно з підрозділами Нацгвардії обороняли її близько двох місяців. У перший період були постійні загрози штурму, артилерійський вогонь з житлових кварталів Краматорська і Слов’янська вівся щодня, здавалося, що гримить земля та палає небо. А в думках було лише одне: «Залишитись живим та не дозволити ворогу захопити рідну землю». У 95 аеромобільній бригаді Льоня служив гранатометником, він добре володів бойовою зброєю та влучно відкривав вогонь. Та навіть ці навики не допомогли під час чергової атаки. 19 липня о сьомій годині ранку бригада виїхала на чергову операцію та знову потрапила під обстріл. Бойовики відкривали вогонь з гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. У цьому бою були не тільки поранені, але й убиті воїни. Серед постраждалих було багато хлопців із Ружинського району, серед них і Леонід, його вибуховою хвилею контузило. Всіх поранених відвезли в Харківський госпіталь, згодом Леоніда перевели до Полтави, а звідти відпустили додому.

  Та жага до перемоги не лишала хлопця. Він прагнув повернутися в зону антитерористичної операції, адже там не лише залишилися незакінчені справи, а й побратими, які стали не лише друзями, а рідними людьми. Однак за станом здоров’я Леонід був змушений розірвати контракт. За час служби був нагороджений медалями «За незламність духу», «Захисник рідної землі» та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

  Удома на Леоніда з нетерпінням чекали рідні, які до останнього не знали, де знаходився їхній син. Навіть про те, що Леонід отримав контузію, дізналися з його слів. Впертий та вольовий, хлопець одразу подався в столицю, де влаштувався в охоронну фірму. Згодом вступив до Національного університету біоресурсів і природокористування, де на заочній формі навчався три роки. Нині Льоня живе у Шпичинцях, працює різноробочим у ПСП «Батьківщина», два рази на рік лікується в госпіталі та в усьому допомагає батькам.

  І хоч з тієї пори, коли він служив, минуло п’ять років, та серце і досі щемить, коли пригадує ті дні. Хлопець каже, що вдячний долі за випробування, які вона йому піднесла, адже вони зробили його сильнішим, витривалішим, мужнішим, відповідальнішим, а його життя поділилося на «до» і «після»… Леонід вірить, що він та його побратими недаремно ризикували життям, виборюючи Свободу та Незалежність України. А ті, хто нині стоїть на варті, та ті, хто загинув, достойні звання Героя України.

Наталія Ступак

Новини Житомира