Чоловік, не зважаючи на поважний вік, — почувається міцним і здоровим. Не приймає жодної пігулки, а донедавна ще й розводив бджіл і сам їздив на «жигулях» по продукти. Й навіть більше того — заглядався на молодиць, по-доброму жартують сусіди.

  Основний секрет довголіття дідуся, як переконані люди, — оптимізм, весела вдача і безмежна доброта (доброзичливість). Чоловік за життя ніколи нікого не скривдив, не тримав зла у душі, мав багато друзів і завжди приходив на допомогу тим, хто потребував. Не дарма люди тричі обирали Миколу Платоновича депутатом, і до добрих 90-та років торували стежку до його обійстя, аби допоміг вирішити проблемні питання.

  Турбота про людей — не єдине, чим жив дідусь. За часів Кучми, як пригадують рідні, писав вірші. Його поетичні рядки друкувалися у обласних виданнях. Також любив співати, замолоду виступав на сцені з учасниками художньої самодіяльності і навіть отримував грошові винагороди за свій талант.

  Життя не було легким

  Життєвий шлях у Миколи Платоновича не був легким. З дитинства довелося пережити чимало. Він народився у простій селянській родині в Міньківці Радомишльського району. Був старшим з чотирьох синів.  Рано втратив батька.

 Пригадує, як татусь помирав, мати наказала стрімголов мчати до дідуся у Зибен. Хлопець, ледь стримуючи сльози, поночі біг через ліс, аби повідомити гірку новину, покликати попрощатися, але, на жаль, дід встиг тільки на похорон.

 Микола Платонович дуже шкодував неньку. Брав на себе велику частку роботи по господарству. Адже з чоловіків у сім’ї тепер він був за старшого. З сумом пригадує голодні довоєнні роки. Їсти було обмаль. Раділи голій юшці, шматочку черствого хліба або коржа. Одного дня мати звідкілясь принесла декілька картоплин, зварила, подала дітям, а сама сіла осторонь. Миколка зрозумів, що ненька залишиться без обіду, переділив навпіл свою картоплину і заніс матері, аби скуштувала хоч дещицю, і суворо сказав, якщо відмовиться, він теж нічого не їстиме. Вона мовчки взяла, погладила сина по голові, і з очей її потекли непрохані сльози.

  Якось голова, пожалівши бідову сім’ю, пообіцяв дати мішечок гречки. Але коли Миколка прийшов, у колгоспній коморі замість крупи насипали полови. Хлопець, присівши неподалік, гірко заплакав. Вдома на нього чекали голодні братики і ненька. На щастя, якраз нагодився голова і почувши про його біду, покарав хитрого комірника, котрий, вочевидь, хотів забрати приховану гречку додому... Той мішечок з крупою надовго врятував сім’ю від голоду, а Микола Платонович на все життя запам’ятав цей випадок, і завжди ділився останнім з тими, хто бідував.

  Взагалі йому щастило на хороших людей… Чоловік пригадує, по закінченні школи пішов навчатися у сільгосптехнікум. Там студентів годували у їдальні, але пайок був мізерним. Відтак більшості передавали продукти з дому. А Миколі не було що взяти у неньки. Отож, на казенних харчах ходив напівголодним. Якось не стримався. Змайстрував з проволоки гачок і потайки дістав з технікумівського погреба декілька картоплин. Але як її приготувати? Якраз випало чергування у їдальні. Отож, вкинув у чайник з кип’ятком і відварив бульби, які розділив разом з таким же бідовим товаришем. Проте хлопці не зметикували, що треба налляти у чайник свіжої води. На ранок чай у всіх смердів картоплею. Майстер одразу вирахував… «бешкетника». Від сорому хлопець не знав куди подіти (сховати) очі. Розпитавши Миколку, чому так вчинив, педагог замість покарання наказав видавати йому більші порції. Проте це був хороший урок — відтоді хлопець нізащо не брав чужого…

  Війна розпочалася зненацька

  Здобувши на Житомирщині сільськогосподарську освіту, хлопець, проте, аграрієм не став. Це був неспокійний час. Миколу направили на навчання військовій справі у Грузію. У 1941-му він закінчив Телавське мінометне училище, отримав офіцерське звання — лейтенанта. Вчився на відмінно, тому дозволили обрати місто, в якому хоче служити. Так потрапив у Одесу, де мешкала тітка. Це був 1941-ий рік…

  22 червня разом з друзями збирався у театр на «Анну Кареніну», але потрапити на виставу не судилося. О 4-ій ранку Гітлер без оголошення війни напав на Радянський Союз. По радіо оголосили тривогу і всіх військових викликали у частину, а невдовзі направили у самісіньке пекло — на передову. Миколі був 21 рік...

  Його спершу призначили командиром вогневого взводу, потім довірили керувати батареєю мінометних гармат, а у 22 роки він вже командував дивізіоном легендарних «Катюш», які були грозою гітлерівців. Хоч і був молодим, солдати поважали. Кликали «Батею». Микола того прізвиська не любив, скромно буркотів: «Який я вам батя, я ж молодший за вас…»

  Воював на Південному та Південно-Західному фронтах — з 1941-го по 1945-і роки. Дійшов до Берліну, поставив разом з побратимами свій підпис на рейхстазі. За війну чотири рази був поранений, але, на щастя, народився у сорочці — кулі не зачепили життєво важливих органів.

  — Мало не залишився без ноги, — розказує він, пригадуючи страшні епізоди війни. — Медики везуть у госпіталь, говорять, мовляв, відвоював боєць. Ампутуємо ногу і відправимо у тил. Як це почув, розсердився, — краще язики собі ампутуйте, кажу, випустіть з машини, ліпше з простреленою ногою буду воювати, ніж стану калікою. На щастя, хірург врятував ногу. У госпіталях хороші були фахівці, у військових умовах робили майже неможливе…

  Рани швидко гоїлися. Молодий офіцер поспішав до своїх солдатів, не міг спокійно вилежуватися у шпиталі, доки ті були на передовій.

  Найжахливіші спогади у старенького про бої в Румунії. Там поклало голови багато наших солдатів… До сьогодні ветеран вдячний товаришеві, котрий не покинув його, непритомного, на полі бою. Микола упав на землю, відкинутий вибухом. Отримав контузію. Фашисти наступали і вже були зовсім поряд... Це була вірна смерть для лейтенанта, адже всіх радянських офіцерів німці розстрілювали. Один із бійців не злякався, повернувся у самісіньке пекло, про всяк випадок витяг з кишені і відкинув у бік військовий квиток командира та натягнув на нього солдатську форму, поклав контуженого командира на плащ-плататку і потягнув подалі від ворога. Вижили обидва… Але вийшов казус — матері помилково, вочевидь, по знайдених на полі бою документах, повідомили нібито син загинув. Але жінка не вірила, все плекала надію, що її первісток живий. І материнське серце не обмануло…

  Часто приходив на допомогу і Микола Платонович. Якось врятував медсестричку. Її тяжко поранило, а перев’язати було нікому. Бо ж з медиків вона була одна. Лейтенант виніс дівчину з поля бою і надав першу допомогу. Відправив у шпиталь. Вона вижила. Пізніше бачилися на фронтових зустрічах.

  Спогади Миколи Платоновича про участь у Великій Вітчизняній війні, до речі, є в книзі «Говорят живые и погибшие фронтовики», яку видали 2002 року під редагуванням кандидата історичних наук А.П. Кутузова.

  «Батько ніколи нас не наказував,

  Якось вдарив різочкою,

  і три дні просив вибачення»

  Після війни Микола повернувся у рідне село. Невдовзі одружився з односельчанкою Любою. 1946-го у подружжя народилася донечка Жанна, через два роки — Люся.

  — Тато дуже нас любив, — розповідає Людмила Миколаївна. — Як були дітьми, ніколи не сварив, не бив ременем (не карав). Пригадую, лише разок за все життя батько вдарив мене різочкою, бо вилізла на величезне дерево. Опісля три дні просив вибачення. Виконував усі наші забаганки. Він сам завжди купував одяг на всю сім’ю. Якось привіз мені з Жанною платтячка — їй у квіточки, а мені в горошек. Я була маленькою і розвередувалася, мовляв, хочу таке як у Жанни, у квіточки. Батько міг не звернути уваги на капризи, але він поїхав у крамницю і привіз звідти сукню, яку я хотіла, — правда, не було мого розміру, і довелося вшивати, але я була на сьомому небі від щастя. Тато теж радів разом зі мною. Отакий він наш батько — дуже добра людина.

  Деякий час сім’я жила у прикордонному містечку Ягодин на Волині. Людмила Миколаївна пригадує, що батько співпрацював з військовими — фахівців з реактивної артилерії у повоєнні роки не вистачало і він проводив бойові навчання.

  — Це було секретне завдання, — каже жінка. — Батько вдома про це мало розказував. Але пізніше я багато чого зрозуміла. На той час я вже ходила у 6-ий клас, і пам’ятаю, що наш будинок цілодобово охороняли військові. Настільки тато був цінним працівником.

   На Волині Микола Платонович частенько ходив з дітьми на рибалку, пікніки. Там була мальовнича природа, дуже гарне озеро. Також займався садівництвом.

  — А як тато готував! — продовжує донька Миколи Платоновича. — Якось мама поїхала на курорт. Так він для нас з сестрою зажарив на вертелі гуся. Було дуже смачно!

  У 1962-му році сім’я переїхала у Малин. До того часу Микола Платонович встиг закінчити два педагогічних інститути — у Житомирі і Луцьку. Став вчителем історії. Викладав у Недашках, був директором Бородянської заочної і Малинської вечірньої шкіл.

  Роки летіли. Виросли і випурхнули з батьківського гніздечка діти. Як грім серед ясного неба стала смерть дружини Любові Іванівни, яка захворіла на рак майже одразу після чорнобильської трагедії.

  — Люба була медиком, — розповідає Микола Платонович. — І хвилини не присідала. Все кудись бігла — то на роботу, то комусь уколи робити. Скількох людей врятувала! Мене постійно лікувала, бо ж поранення давали взнаки. А от сама не вбереглася. Коли вибухнула ЧАЕС, на швидкій її направили до реактора рятувати людей. Отримала велику дозу опромінення. Медики були безсилі щось зробити, возили її до провідних спеціалістів, але моя Люба танула на очах. У 66 років її не стало.

  Чоловік їсть тільки натуральні продукти, але від цигарки не відмовляється

  Усе життя Микола Платонович надавав перевагу натуральним продуктам. І зараз доньки — вони щодня по черзі їздять до батька з Києва — готують йому страви без напівфабрикатів, консервантів та іншої хімії. Дідусь любить молочку — за тиждень, бува, випиває декілька слоїків молока, також до смаку йому домашній сир.

  — Батько їсть потроху, дрібними порціями, але тільки свіженьке, — ділиться секретами харчування довгожителя Людмила Миколаївна. — Готую борщ, котлети зі свинини. Тато не визнає купованого фаршу   — беру тільки свіже м’ясо, перекручую на м’ясорубці. Що цікаво, переживши голодовки, батько, що ні їсть, залишає про запас, — і шматочок хліба, і печиво.

  Не визнає ніяких медикаментів. Буває заболить голова, дам батьку таблетку, потім замітаю, бачу — вона на підлозі. За життя він вживав медикаменти за крайньої необхідності. Міцних напоїв і не показуй, а от курити так і не покинув. Останній місяць, щоправда, ми з сестрою ховаємо цигарки, але якщо батько дуже просить — дозволяємо засмалити одну з фільтром.

  На пенсії Микола Платонович захопився бджільництвом. І зараз він не може стримати щасливу посмішку, коли розмова заходить про бджілок. На дворі до цього часу стоять до десяти вуликів. А от старенький автомобіль чоловік продав за три тисячі гривень.

  Найголовніше для довгожителя наразі людське тепло і увага — він завжди був комунікабельним, любив живе спілкування, як ветерана його повсякчас запрошували на зустрічі у навчальні заклади, він читав лекції у області. І зараз радіє, коли його домівка наповнюється гомоном, коли приїздять рідні — має три онуки і чотири правнуки, перевідують знайомі, сусіди.

  25 жовтня ветерана від імені міської громади привітали з ювілеєм мер Олексій Шостак, заступник Леся Сніцаренко і секретар міської ради Олександр Гордієнко. Також дідусь отримав вітання від "Паперової фабрики — Вайдманн", де теж працював декілька років.

  На знімках: Микола Гарбар 25 жовтня 2019 року, друзі проводжають сім’ю Гарбарів на поїзд — переїздять з Ягодина у Малин, Микола Гарбар з доньками Жанною і Люсею.

  Ірина Романішена

Джерело: "Малинські новини"

Новини Житомира