У Бердичеві, звичайно ж, основною туристичною принадою є історичний комплекс будівель Кляштору Босих Кармелітів та фортечних мурів, які його оточують. З п’ятдесятих років минулого століття ведеться його реконструкція після масштабного руйнування у роки Другої світової війни. За радянських часів цим займалась реставраційна майстерня за рахунок коштів з державного бюджету та подекуди учні будівельного ПТУ, яке розташовувалось тоді у будівлі нинішнього музею. Тоді ж були реконструйовані приміщення монастирських келій, в яких розмістили музичну та художню школи, - пише rio-berdychiv.info.

  Але ремонтували вони лише ту частину, яка була надана їм в користування, а інша (міська) частина, масштабних ремонтів і реконструкцій, на жаль, не бачила вже багато років. Та для туристів є абсолютно незрозумілою ситуація, що частина історичного комплексу «вилизана», а інша частина, м’яко кажучи, бажає кращого. І не факт, що чисте і гарне місце буде цікавішим, ніж інше, з більш «первісним» виглядом.

  Адже, зазвичай, найбільшою радістю для туриста є бажання або залізти кудись поглибше (печери, склепи, підземелля), або здертись кудись повище (гори, стіни, башти). Навіть у найголовнішій католицькій святині світу – Соборі Святого Петра у Римі, найбільша черга туристів шикується, щоб залізти на вершину його куполу.

  На жаль, у бердичівському кляшторі, хоча і є башти та куполи, але туристам до них зась. На головний купол колись у дитинстві я вилазив ще під час його реконструкції, тоді було все відкрито: і підземеллями лазили з хлопчаками, і дахами. Зараз, мотивуючи правилами безпеки, відвідувачів не пускають ні до гвинтових сходів, які ведуть на балкон храму та його куполу, ні до правої башти, якою опікується католицька громада.

  Але минулого тижня, разом з місцевими краєзнавцями, мені вдалось побувати на лівій башті кляштору, яка нині «стоїть на балансі» музичної школи. ЇЇ директор теж хвилювалась за безпеку і лише після того, як учасники імпровізованої експедиції написали розписку про вилазку «на свій страх і ризик», погодилась пустити до споруди.

  Хоча я провчився у музичній школі п’ять років, але тоді не задумувався, чому завжди закриті двері на другому поверсі поряд зі сходами на перший, а, виявляється, що саме вони ведуть до горища колишнього келійного корпусу та через нього до башти.

  У башті встановлені досить міцні металеві сходи, але на майданчиках, де вони повертають, дерев’яні дошки не видаються такими. І підлога башти, і сходи, і майданчики вкриті подекуди десятисантиметровим шаром голубиного посліду. Воно й не дивно, адже шибки баштових вікон давно побиті, та й самі рами ледь-ледь тримаються купки, а купи свіжо висипаного розчину свідчать про те, що дощі, вітри і сніги потроху руйнують цегляну кладку стін башти.

  Головним висновком проведеної екскурсії стало те, що без серйозного ремонту зробити башту відкритою для відвідувачів навряд чи вдасться. Та й потрапляти у неї через коридори музичної школи, які завжди виблискують чистим паркетом, теж не зовсім зручно.

  Значно зручнішою для огляду могла б стати права башта кляштору, адже вхід до її сходів відкривається практично з двору, і біля вікон облаштовані невеличкі балкончики. Та й побачити міські краєвиди з неї буде зручніше, ніж з лівої башти, але, поки що, до її капітального ремонту у католицької громади не доходять руки, хоча задуми такі є.

  Це й зрозуміло, бо дуже багато зусиль і коштів пішло на відновлення головного залу кляштору, прибрамного корпусу і ось, нещодавно, на ремонт північно-східної частини мурів, яка кілька років тому несподівано стала руйнуватись.

  Тепер ця частина мурів, разом з баштою, відновлена за старовинними фотографіями та малюнками, виглядає як дисонанс з іншою частиною, яка нині знаходиться у комунальній власності, і навіть невідомо, у кого на балансі. А руйнівні процеси тут теж, на жаль, не зупиняються.

  Міський бюджет, звичайно ж, «не потягне» таку реконструкцію, але хоча б розробити проектно-кошторисну документацію для того, щоб шукати грантові кошти або кошти з вищих бюджетів, напевно, було б варто.

Новини Житомира