1887 році повернувся на Батьківщину. У Житомирі Іван Максиміліанович придбав ділянку землі для своєї садиби, на високому лівому березі річки Тетерів між Бульварною і Банною вулицями. У нижній частині садиби, відокремленій підпірною стіною від верхньої, заклав дивовижної краси дендрологічний парк з екзотичними деревами з різних континентів і кліматичних зон, зберігши трьохсот річні дуби, що росли тут. У спеціальній оранжереї росли теплолюбні рослини. Вздовж алей, як у петербурзькому Літньому саду, на гранітних п’єдесталах встановив античні скульптури. 11 лютого 1903 року складає заповіт. Дуже важливий для житомирян пункт заповіту на який хочу звернути особливу увагу: ”Усадьбу свою, состоящую в городе Житоміре, по Бульварной и Банной улицамъ и двумя домами со всеми ея составомъ завещаю въ собственность Житомирскому Городскому обществу для устройста въ верхней до стени части ея женскаго учебнаго заведенія ремесляннаго типа, или школы домоводства, а въ нижней части дневныхъ игръ и гуляний для детей”. Це єдиний пункт заповіту, який частково виконаний. Вся нижня і частина верхньої садиби стала міським парком для ігор з дитячими атракціонами.

  Хочу познайомити зі спогадами Ірини Савенко – хрещениці Барона де Шодуара. “Пам’ятаю величезний прегарний задумливий парк, а в ньому океан квітів, зелені, фруктів. Якось ідемо з мамою по одній з віддалених алей парку, і я бачу на деревах жовтіють стиглі лимони. Здивована кажу мамі:”Хіба ж можуть у нашому кліматі достигати лимони?”А мама усміхається :”Глянь-но під ноги!” А там закопані в землю діжки. їх разом з деревами лимонів заривають на літо в землю парку, а на холодний час переносять до оранжереї. Дивовище! Справді, чарівне царство!

  Але найбільша принада не в лимонах. Головне — статуї. То тут, то там визирають з-за дерев, а то просто на відкритому майданчикові чи де-небудь на пагорбку стоять прекрасні, небаченої краси скульптури. Усі, як я дізналася від мами, привезено з Італії, всі створені талановитими митцями. Ось там, біля входу до великого будинку — Діана, мисливиця з луком і стрілами. А тут, нижче, в затишку - Аполлон Бельведерський дивовижної краси. Ці дві статуї добре запам’ятала, хоч і минуло з того часу вісімдесят років, а інші призабулися. Розташувалися ми в цьому чарівному обійсті якось дивно: мама - в одному будинку, ми з братом га сестрами — в другому, а барон - в третьому, білосніжному, напевне, мармуровому. Таким його заховала в пам’яті.

  Наступного дня після нашого приїзду мама повела мене до хрещеного знайомитися. Ми підіймалися сходами гарного будинку, і я зачудовано дивилася на картини в золотих рамцях, розвішені по стінах. Через багато років довідалася, що барон де Шодуар, крім відомого нам багатства — парку, будинків, статуй, — володів великою колекцією живопису, частину якої і довелося мені побачити того ДНЯ.

  Коли ми з мамою увійшли до притемкуватої кімнати хрещеного, він лежав на ліжку в чомусь темному і зовсім не ворушився. Як було обставлено кімнату, що в ній було цікавого, я не пам’ятаю, тому що вся моя увага зосередилася на нерухомій постаті хрещеного. І страшно мені було, коли побачила його, і тепло на душі. Хотілося сказати щось дуже добре, погладити його хворі, нерухомі ноги, але я, звичайно, не наважилася — мені ж виповнилося лише сім років. Стояла мовчки. Потім, підкорюючись його погляду, сіла на стілець, зовсім близько від нього. Мабуть, я не сказала жодного слова або відповідала на його запитання короткими «так» і «ні». Завжди, а особливо в дитинстві, я була дуже сором’язливою, і це заважало мені в різних життєвих випадках.

  Мама пішла кудись у глибину кімнати, і мені здавалося, що ми наодинці з хрещеним, що нікого з нами нема. А він щось говорив мені тихо і дуже лагідно. Запам’яталося лише одне слово — донечка, він повторив його кілька разів. А потім мама сказала: «Аякже, звичайно, донечка! Адже він твій хрещений батько!»

  Більше я його ніколи не бачила, але добре, бліде, сумне обличчя, напівзаплющені очі, що так ласкаво позирали на мене, руки, які гладили мою голову, тихий, зворушливий голос, пригадуються і зараз.”

  В цій статті ми прагнемо підняти злободенне питання. Вже багато років ламають списи з приводу перейменування парку ім. Юрія Гагаріна на Шодуарівський.

  Ім’я Івана Максиміліановича Шодуара знаходиться серед найбільш визначних громадян Житомира, таких як М.П. Синельников, М.Ф Хаботін, С.П. Корольов, С.Т.Ріхтер, В.О. Кременицький, В.М.Кавун, Л.М.Хомчук, В.Ф.Нікулін.

  Родина Шодуарів залишила житомирянам в спадок велику художню колекцію картин майстрів Європи, колекцію вітражів і сам парк.

  В цивілізованому світі ім’я надається його засновнику. У м. Житомирі є вулиця Гагаріна і якщо це замало для першого космонавта то можна додатково дати його ім’я скверу на площі Польовій де знаходиться фонтан Космонавт.

  Сподіваємось на диво, що міська влада докладе всіх можливих зусиль до реконструкції тієї частини парку, що належала барону і приведе його в той самий вигляд, яким його бачила в 1916 році хрещена барона.

  Шановний Сергій Іванович!

  Історію нашого рідного древнього міста Житомира пишемо кожен день. На думку багатьох житомирян Ви та міські депутати повинні поставити крапку в історичній справедливості та віддати гідну шану людині яка заснувала наш парк. Якщо виникають проблеми с перейменуванням, то можна піти іншим шляхом, присвоїти назву Шодуарівський парк тій частині теперішнього парку, яку заснував Іван І. М. Шодуар. Ця частина знаходиться між Старим бульваром та вулицею Лермонтовською. В майбутніх творах істориків та краєзнавців буде зазначено, що історична справедливість восторжествувала при Вашій каденції.

А. І. Магаз, Н.Є.Троускавецька

Новини Житомира