Народилася у місті Пологи Запорізької області. Ще в дитинстві разом з батьками переїхала до міста Олевськ Житомирської області. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, навчаючись в одному класі. Згодом шкільна дружба переросла в кохання. Після закінчення школи Євгенія хотіла навчатися в медінституті, а чоловік – у військовому училищі. Тому вступивши до інституту у місті Томськ, де жила на той час мати Євгенії, чоловік поїхав навчатись військовій справі до того ж міста. На третьому курсі народилась сім’я Атаманенко. Після закінчення училища, чоловіка за розподілом направили до Німеччини, і Євгенія закінчивши навчання, вже з маленьким сином переїхала також (1992 рік).

  У Німеччині дипломованому лікарю приходилось працювати і в магазині, і в буфеті, не цуралась і роботи прибиральниці. Після п’яти років на чужині, чоловіка направили служити у Новоград-Волинський гарнізон. З роботою було важко, тому одразу погодилась на пропозицію лаборанта на станції переливання крові. Згодом здобула фах лікаря-лаборанта. Маючи гарного наставника, головного лікаря станції Івана Литвина, Євгенія навчилась тримати спокій та з розумінням відноситись до людей. Ці риси пригодились на роботі у військовому шпиталі лікарем – лаборантом. Через сім років, після скорочення шпиталю, прийняла пропозицію викладати у медичному коледжі. Це був 2012 рік. Робота зі студентами допомогла пережити смерть чоловіка.

  - Літо 2014-го, коли були криваві бої у зоні АТО, згадую, як страшний час, який я переживала з іншими жінками і матерями військових. Мій молодший син, повернувшись із Косово, поїхав разом з 30-ю ОМБр в Луганську область. Згодом призвався до війська і вирушив зону АТО разом з бригадою старший син. Почувши про мобілізацію жінок до 50 років, у лютому 2015-го вирішую призватися на службу в медичну роту нашої військової частини. Це був час, коли з госпіталів поверталося багато поранених. Я досі працюю старшим ординатором госпітального відділення медроти, і також виконувала завдання в зоні ООС, тому про те, як на війні, знаю не з чуток. Атмосфера там дуже дружня. Я часто була і кухарем, і лікарем, і психологом. Усі – одна родина. Повністю відбувається переоцінка цінностей. І коли приїжджаєш звідти сюди, то не розумієш, як люди тут живуть своїм життям.

  2017 і 2019 роки стали трагічними, війна забрала її синів. Притамовуючи величезний біль, капітан медичної служби щодня збирається з духом та якнайкраще виконує свої обов’язки. Вона всіх вражає своєю силою, мудрістю, людяністю, величиною душі та добра.

  Євгенія Атаманенко є для багатьох прикладом честі, справедливості і професіоналізму. Вона надихає, підтримує, спрямовує. Дай Бог їй здоров’я та довгих років життя, аби ще не одна молода людина мала за честь познайомитись та взяти за приклад її життєву позицію.

  «Люблю її» - це те, що часто можна почути згадуючи про неї у колі друзів

30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького

Новини Житомира