366 загиблих, 429 — поранених, 128 — потрапили в полон, 158 осіб вважаються зниклими.

Збитки військової техніки та озброєння склали 298 мільйонів 293 тисячі гривень. Для надання правової оцінки бойовим діям в Україні вперше було проведено експертизу. Адже за 24 роки незалежності країна ніколи не воювала, а останній експертний центр у системі Міноборони ліквідований за часів Януковича. Тим часом у суспільстві досі шукають винних.

Нещодавно на прес-конференції головний військовий прокурор Анатолій Матіос резюмував висновки 24-х експертів, зазначивши, що «дії начальника сектора «Д» генерала Литвина, які дуже сильно критикувалися в суспільстві, не знайшли підтвердження у матеріалах кримінального провадження і висновках експертизи». За словами прокурора, також буде надано процесуальну оцінку діям вищого командування — начальника Генштабу Муженка, начальника штабу АТО генерала Назарова, начальника сектора «Б» генерал-лейтенанта Хомчака. Окремо Анатолій Матіос наголосив на численній перевазі російських військ та військ бойовиків по відношенню до сил АТО під час виходу з Іловайська. Після оприлюднення офіційних висновків, «Звягель» запросив до розмови генерал-лейтенанта Петра Литвина — в якості воєнного експерта.

— Петре Михайловичу, свого часу у ЗМІ «прогриміли» сенсаційні звинувачення, зокрема комбата Берези, що події під Іловайськом сталися через зраду командувача сектора «Д» Литвина. Попри те, що Іловайськ належав до сектору «Б», який мав інше командування. Чому ви не пояснювали це суспільству?

— Багато вилито бруду і відвертої брехні, але я ніколи не виправдовувався і не став цього робити й зараз. Тягар безпідставних звинувачень, з яким мені доводиться жити більше року, вкинули в ефір, призначивши винного. Литвин — зрадник, усе, що відбувалося в Іловайську, — його провина. Лише один раз я з’явився в ефірі. Чекав офіційного підтвердження, що усі заяви від берез і семенченків — лише фейки. Не виключаю, що мене звинуватили, щоб відволікти увагу від справжньої причини трагедії. Є зовнішній агресор — Росія, є й внутрішній ворог — злодії, корупціонери, генералітет тощо. Кожен відповість сам за себе.

— Дотепер, коли прокуратура розставила крапки над «і» щодо Литвина, в інформаційному просторі про це обмаль інформації. Ви не йдете на контакт із журналістами?

— Після прес-конференції головного військового прокурора мене одразу запросили на 5-й і 112-й канали. Мовляв, ви бойовий генерал, тож треба захищати честь ЗС України, бо фейки не знайшли підтвердження. Я погодився, що честь Збройних Сил треба захищати, але запитав: де були журналісти у розпал скандалу? Тому відмовив каналам. Проте не міг не розповісти правду землякам, з якими живу в одному місті. Це для мене дуже важливо.

Проблема України у тому, що коли олігарх або його помічники на кшталт Корбана, на своєму телеканалі хоче розповісти про поганого президента і командування, то він це з легкістю зробить. І ніхто не зважає при цьому на скандальну репутацію промовця-комбата, на його минуле, кримінальні справи. Під час війни таким людям довірили керувати іншими, вони назбирали 50 чоловік і назвали це «батальйоном». Тоді як батальйон, зауважте, нараховує 475 людей, а механізований — 700. Доручили винайти фейки на сусідній сектор — ось вам. Жодного добровольчого батальйону у моєму секторі не було. Мене ображає, що люди, які у мирний час у комунальному підприємстві качали, вибачте, фекалії, дають оцінку генералам з професійною військовою освітою і досвідом. І чому їм так легко вірять?

— На вашу думку, у чому причина великих втрат під Іловайськом?

— У тому, що найбільш боєздатні частини були розкидані по секторах і віддані під керівництво не завжди компетентним командирам. Жодна військова частина, яка входила до складу 8-го армійського корпусу, яким я три роки командував, не була на війні зі мною. Виснажену «тридцятку» віддали мені на відновлення. Разом ми виходили з-під вогню у Мелітополь. Мало хто знає ще й те, що коли у Сонцево стояла бригада після Степанівки, був чіткий наказ нікуди звідти її не відводити. А у мене була своя розвідка, і я знав, що по цьому місцю вранці противник збирається завдати удар. Прийняв рішення передислокуватися і дав завдання заступнику, щоб повідомив командирів про відхід у бік на 15 км. О 4-й годині там, де стояла бригада, було випалене поле... Якби я цього не зробив, то колона з трунами могла би стояти від Новограда до Житомира… Люди про це не знають, бо я не кричу про такі речі. Для мене людські життя важливі, а не піар.

— З вуст мобілізованих, які тоді склали зброю і повернулися додому у відчаї, пролунало чимало звинувачень на адресу бойових командирів. Чому, на вашу думку, так сталося?

— 99 відсотків 30-ї бригади — це героїчні підрозділи, які з честю виконують обов’язок щодо захисту України. Так, були випадки залишення позицій, але ці люди зрозуміли, що їм доведеться відповідати. Тому вони звинуватили командирів, які їх «кинули на полі бою». Але командири не воюють у окопах, вони — керують військами на командному пункті і не бачать, хто куди втікає.

Ці люди виявилися неготовими до війни. І це — питання до військкоматів, які проводять мобілізацію, вони повинні зробити висновки. Зрозуміло, що на війну по-різному реагують ті, хто у мирному житті чув лише хлопавки на Новий рік, а опинився посеред вибухів систем залпового вогню, від яких йде кров носом і вухами.

— Чому великі втрати армія понесла під Степанівкою, де загинули чимало захисників нашого гарнізону?

— Ворогу потрібна була чиста дорога, щоб пройти у Сніжне. У цьому містечку — розквіт наркоманії, засуджені без права виїзду, розгул усього бруду. Їм треба було доставляти туди боєприпаси. У тому числі — наркотики, горілку, а Степанівка — на дорозі. Під моїм керівництвом було знищено колону зі 150 машин. Ми мали відтіснити їх і перекрити цю дорогу — таким був задум. Але не очікували такого впливу реактивних систем залпового вогню з території РФ. І у цьому основна причина.

— Багато говорили про кризу сектора «Д», яким вам довелося керувати. Про те, що керівництво АТО не реагує на проблеми, які ведуть до значних втрат. Ви погоджуєтеся, що тих, хто воює, часто не чують «на високих трибунах»?

— Таке часто трапляється. З 9 березня до 20 липня я виконував завдання на Кримському перешийку, а 23 липня був призначений керівником сектора «Д». Попереднє командування сектора «Д» не вирішувало проблеми, які там накопичилися. Уже тоді треба було виводити звідти війська. Завданням сектора було забезпечити прикриття державного кордону, підвіз боєприпасів та МТЗ до військ. Не завжди нам вдавалося довезти конвої з продовольством і технікою через обстріли. Бійці просили про гуманітарний коридор, бо сиділи у крові, зарившись у землю, були психологічно виснажені обстрілами. Керівництво АТО довго замовчувало, що обстріл ведеться з Російської Федерації. Я про це кожного дня казав у своїх донесеннях, що записано у журналах ведення бойових дій. Цей журнал потім було передано Генеральній прокуратурі для розслідування. 

— Ви командували сектором «Д» з 23 липня по 24 серпня — цей період називають найважчим. Серед причин називали, зокрема, несподіваний прорив російських регулярних військ через кордон та некомпетентність командування. Що там було насправді?

— Якби командир корпусу мав змогу воювати із підлеглими так, як навчав їх за мирного часу, — дуже багатьох жертв вдалося би уникнути. 21-го по нас завдали удар з території РФ системами залпового вогню «Ураган». О 4:25 ми втратили убитими 5 чоловік, пораненими — 12. Це на командному пункті, що є нонсенсом! Переконаний, що 8-й армійський корпус хотіли знищити, як найбільш боєздатний, тому втягнули його у сектор «Д». До Іловайська від нас була відстань у 70-100 км.

23-го мені повідомили про прорив кордону. Коли я доповів про це вищому командуванню, мені сказали: «Петре Михайловичу, ми з квітня тут воюємо, а ви тільки зайшли в сектор. Ми це все проходили, тримайтесь». А вже 24-го сектор скасували, бо в ньому практично не залишилось військ. Крім мого органу управління, залишилася лише 26-та бригада у складі двох дивізіонів з артилерією, яку потім я передав у сектор «Б». Увесь цей період ми виконували задачі згідно з директивними документами. Вивели і зберегли людей.

— Чому у Вікіпедії йдеться, що ваше місцезнаходження досі невідоме?

— Це теж фейк. Моє місцезнаходження постійно було відоме як Міністерству оборони України, так і колективу, яким я керую. Одразу після подій у Мелітополі ми відновлювали техніку. І зараз я не ховаюся ні від кого.

У Мелітополі я почув усі ці фейкові виступи. Корбан погодився, що виступи Берези — то замовлення, яке має скомпроментувати сім’ю Литвинів. На що я відповів, що він образив не лише нашу сім’ю, а й військовослужбовців 8-го корпусу. Цю інформацію він так і не спростував, тому вона стала «жуватися» на каналах. Розумні люди, які уміють думати, усе розуміють. Бо зі мною була гвардія управління, офіцери і прапорщики з Новограда-Волинського. Як результат — розформування 8-го армійського корпусу. Цього не зробив президент-втікач, то зробив нинішній Президент.

— Під час Майдану ви отримували наказ виводити частини 8-го корпусу для розгону людей?
— Корпус мав підписатися, що армія підтримує тодішнього президента. Я прийняв рішення не робити цього і не виводити підлеглих, бо армія присягала на вірність народу. У відповідь на це до мене одразу прислали працівника СБУ, міністр оборони сказав, що «Литвин себе неправильно веде», і «зі мною проведуть роботу». Я відповідав: «Проводьте, я готовий». І розумів, що правильно дію, коли до мене під штаб прийшли дружини і матері з проханням не виводити військовослужбовців на Майдан. Я дав слово офіцера і його дотримався. Того ж дня, вночі, була постанова ВР про вивід внутрішніх військ з Майдану, а коли під час облоги Житомирської адміністрації люди у балаклавах стояли з битами, то до мене питань у них не було. Натомість провладні депутати, ховаючись, виїжджали у багажниках авто, боячись розправи. І я не один такий був — таких було багато керівників і командирів, які об’єктивно оцінили ситуацію і з честю виконували роботу. Хотів би спитати у нашого Президента: чому не помітили їх — тих, хто не випустив підлеглих «рубати» людей?

А хто перший виступив на захист рубежів України? 8-й армійський корпус. 9 березня 2014-го двома літаками «ІЛ-76» мене і 95-ту бригаду перекинули на Широкий Лан. 15 березня ми взяли кордон у замок настільки щільно, що не було жодного проходу на материкову частину. Не було ще ніякого волонтерства, нормального харчування. Моя дружина півтора місяці готувала їсти разом з кухарями. Волонтерському руху хочу висловити окрему величезну подяку — без них ми би не зробили для армії того, що вдалося. Величезна робота здійснена волонтерами Полісся — Новограда-Волинського, Житомира та усієї України. Готовий будь-якої миті підставити своє плече у цій роботі. Також вдячний ЗМІ, які об’єктивно висвітлюють нинішні події та розповідають про наших військових на Сході.

— Війна показала, що українську армію свідомо знищували. Чи було у вас впродовж кар’єри на різних керівних постах таке відчуття?

— Повсякчас це відчував — сусідам було невигідно, щоб українська армія була сильною, її роками знищували. Ще у 2007-му, коли я став командуючим ОК «Південь», його теж почали скорочувати. Писав листи керівництву, що відкрито і підступно знищують командування. У Роздільному під Одесою був унікальний автономний командний пункт, який збиралися засипати землею. Я вже тоді розумів, що це — підступна стратегія, що Росія готувалася заздалегідь. Звісно, невигідний був у парламенті і Голова ВР, до якого я звертався про захист армії… Тому я прийняв для себе рішення бути корисним і очолив бойовий 8-й корпус. Максимально опікувався і опікуюся матеріально-технічною базою усіх частин, особовим складом. Це є моє особисте волонтерство — ремонти казарм військових частин, ангарів для техніки, допомоги сім’ям, відновлення військового шпиталю у Новограді. Ще торік, до Дня Перемоги ми мали відкрити відремонтований шпиталь як лікувальний центр для військових, але війна завадила. Вірю, що коли хлопці повернуться з війни, то ми обов’язково це зробимо.

— Як, на вашу думку, чому так легко Україна віддала Крим Росії?

— Це питання слід задати керівництву, яке виконувало на той час обов’язки Президента чи Голови ВР, посадовим особам Міноборони. Я тоді жорстко доповідав командуванню, питаючи: «Де наша розвідка?» 8-й корпус був готовий діяти, але нас не пустили. Були фахівці, які адекватно бачили ситуацію по Криму. Вони підняли винищувачі на перехват залітаючим гелікоптерам, що порушили повітряний простір України, і за це самовільне рішення… отримали стягнення. 

Це питання досі з багатьма невідомими. Збройні Сили у Криму нараховували тоді 20 тисяч військовослужбовців, а на метерикову Україну повернулося лише близько 2-х тисяч. Чому не застосували зброю, коли БТР зайшов на територію недоторканної військової частини? Ніхто не говорить чомусь, що першими на себе навалу взяли звичайні прикордонники, які охороняли Керченську переправу. Увесь флот державної прикордонної служби був виведений у Херсон, де збережений. Офіцери служби, які хотіли залишитися у Криму, вивели техніку, а тоді повернулися служити під іншим прапором. Це було чесно, а не як у Збройних Силах.

— Ваш брат очолював прикордонну службу, коли виник конфлікт на Сході. На його адресу теж є звинувачення. Як сталося, що кордон став легкою мішенню для ворога?

— Микола Литвин шість разів доповідав на засіданні Кабінету Міністрів, ще за часів Азарова, про необхідність укріплення кордону з Російською федерацією. Його відправляли переробити доповідь, бо: «Ми — брати, яке ще укріплення кордону з Росією?!». І він шість разів доповідав те саме. Говорив про рви, стіну, нове оптичне обладнання та спостережні вежі, що слід посилити агентурну розвідку, контроль над пропускними пунктами. Відповідь була «ні».

Доповідав про скупчення біля кордону Президенту Порошенку, на що теж не отримав підтримки. Сьогодні відповідальні особи не можуть визнати цього факту. Жоден прикордонник, до речі, не перейшов на сторону Росії, чого не можна сказати про військових, на жаль. Натомість ті, хто кинув зброю, перейшов кордон, а потім повернувся, ті сьогодні у нас на посадах. Тому мені сьогодні дуже болить далеко не завжди справедливий поділ на «героїв» і «зрадників».

— 8-й корпус сьогодні розформовано, ви залишилися командиром на час переведення його до Чернігова. А яка подальша доля уготована бригаді?

— Тривають розмови щодо розформування бригади або переведення в інше місце дислокації. Я стояв і буду стояти на тому, щоб відстояти наш гарнізон. Завірю, що цим питанням я опікуюся.

— Чи можна робити прогнози щодо того, скільки триватиме війна?

— Тяжко спрогнозувати, але якщо подивитися на нашу історію, то кожен період століття України був окреслений війною. Схожі події відбувалися у 1913-1917 роках. Відтоді минуло століття. Ми пережили Майдан, думали, що усе цим закінчиться, але нічого на краще не відбулося, навпаки. Переконаний, що президенти двох держав повинні сісти за стіл перемовин, домовитися та відновити територіальну цілісність України.

— У нашому місті живуть багато сімей, які втратили на війні найдорожчих людей. Чи можна знайти для них слова підтримки?

— Втрата батька, сина, чоловіка — більшого горя немає. Ми звикли жити у мирний час, коли діти та дружини чекали батька з роботи і знали, що він повернеться. Тепер ці двері не відкриються і ніхто не зайде... Побажати витримки? Цього, без сумніву, буде мало. Терпіння? Теж буде мало. Ми у вічному боргу перед цими сім’ями — громада, командири, я особисто. Хоча ці бійці були моїми підлеглими не на війні, а у мирний час. У мене питання до вищого керівництва: хто прийняв рішення розкидати корпус по різних секторах? Наразі відповіді я не маю. Буду продовжувати максимально підтримувати сім’ї учасників АТО. Діти повинні знати, що їхні батьки — герої, які загинули за Україну. Їхні імена вписані золотими літерами у історію України і нашого міста.

— Повертаючись із війни, люди стають іншими. Як вплинула війна на вас?

— Без сумніву, армійці набули військового досвіду і переоцінили себе. Я теж став іншим. Дуже важкий період для мене був у вересні-грудні, коли «вибухнули» фейки. Люди так само спілкувалися зі мною, віталися, але, здавалося, що засуджують мене після всього, що було сказано у ЗМІ. Внутрішній голос заперечував: «Чому? Ти ні в чому не винен». Але повністю я заспокоюсь лише тоді, коли хлопці повернуться додому, і техніка стане в ангари. Якщо близькі підтримають тих, хто повертається з війни, вони з часом адаптуються, не буде настільки важко, як одразу з поверненням додому.

Я теж складаю усі пазли і усвідомлюю: можливо, Бог зберіг мені життя на війні за добрі справи? Було багато ситуацій, де міг би загинути. І що? Був би тоді Герой України, і меморіальна дошка висіла би на моєму будинку?

— Ваше ім’я називали серед потенційних кандидатів на мерське крісло. Підете на вибори?

— Не стану приховувати, що мав намір попрацювати на громаду. Ні, не думати, як створити чорні схеми і вибити земельні ділянки комусь... Мені не потрібна земля, автомобіль чи будинок — у законний спосіб у мене усе це є.

Хотів прокинутися і об’їхати місто, запитати відповідальних: чому на будинках написані погані слова? Чому ями на дорогах? Чому паркан упав? Чому немає роботи депутатів з виборцями? Чому не видно патрульно-постової служби на вулицях? Чому у місті розгул «валютчиків»? Чому на засідання міськради не з’являються відповідальні керівники? Чому біля магазину трава, що не можна зайти, а господарі стоять і курять?

Переконаний, що патрульно-постову службу слід зобов’язати, щоб раз на тиждень виконували на полігоні вправи зі стрілецької зброї, щоб у басейні в зимовий період займалися, не боячись потім на річці когось врятувати, щоб ходили до спортзалу навчатися рукопашному бою, не боячись за потреби дати опір бандитам. Хотів побудувати молодіжне містечко на виїзді з Новограда, критий тенісний корт. Мені не складно дійти з перепусткою у Міноборони, через що багато питань соціального захисту для військових, будівництва житла для учасників АТО мені було би легше вирішити. Те саме стосується багатьох інших питань.

Але, зваживши усі «за» і «проти», я вирішив, що ця посада для мене — не на часі. Можливо, наступного разу. Якщо мені знову довірять депутатство в облраді, — буду так само допомагати людям, організовувати співпрацю з новим мером Новограда. Вважаю, що ним має стати харизматичний господарник, якого давно знають, і якому довіряють городяни.

Розмовляла Юлія Климчук, «Звягель»